The record of genealogy of Jesus Christ, the Son of David, the Son of Abraham.
2 Abraham became the father of Isaac, and Isaac became the father of Jacob, and Jacob became the father of Judah and of his brothers, 3 and Judah became the father of Pharez and Zarah (born) from Tamar and Pharez became the father of Hezron, and Hezron became the father of Aram, 4 and Aram became the father of Amminadab, and Amminadab became the father of Nahshon, and Nahshon became the father of Salmon, 5 and Salmon became the father of Boaz (born) from Rahab, and Boaz became the father of Obed (born) from Ruth, and Obed became the father of Jesse, 6 and Jesse became the father of King David. And David became the father of Solomon, (born) from the (wife) of Uriah, 7 Solomon became the father of Rovoam, and Rovoam became the father of Avijah, and Avijah became the father of Asaph, 8 and Asaph became the father of Eosaphat, and Eosaphat became the father of Eoram, and Eoram became the father of Osiah, 9 and Osiah became the father of Jotham, and Jotham became the father of Ahaz, and Ahaz became the father of Hezekiah, 10 and Hezekiah became the father of Manasseh, and Manasseh became the father of Amos, and Amos became the father of Josiah, 11 and Josiah became the father of Jeconiah and of his brothers at the time of the Babylonian deportation. 12 After the Babylonian deportation, Jeconiah became the father of Salatiel, and Salatiel became the father of Zorobbabel, 13 and Zorobbabel became the father of Abihud, and Abihud became the father of Eliakim, and Eliakim became the father of Azor, 14 and Azor became the father of Zadok, and Zadok became the father of Akim, and Akim became the father of Elihud, 15 and Elihud became the father of Eleazar, and Eleazar became the father of Matthan, and Matthan became the father of Jacob, 16 and Jacob became the father of Joseph, the husband of Mary, from whom Jesus called ┰ Christ was born.
Родовий запис Ісуса Христа, Сина Давида, Сина Авраама.
2 Авраам став батьком Ісаака, і Ісаак став батьком Якова, і Яків став батьком Юди та його братів, 3 і Юда став батьком Фареса та Зари (народжених) від Тамари, і Фарес став батьком Есрома, і Есром став батьком Арама, 4 і Арам став батьком Аминадава, і Авінадав став батьком Нассона, і Нассон став батьком Салмона, 5 і Салмон став батьком Боесі (народженого) від Рахави, і Боесі став батьком Іоведа (народженого) від Рути, і Іовед став батьком Іесаі, 6 і Іесаі став батьком короля Давида, і Давид став батьком Соломона (народженого) від (дружини) Урії, 7 і Соломон став батьком Ровоама, і Ровоам став батьком Авії, ї Авія став батьком Асафа, 8 і Асаф став батьком Йосафата, а Йосафат став батьком Озіі, 9 і Озія став батьком Іотама, і Іотам став батьком Ахаза, і Ахаз став батьком Езекіі, 10 і Езекія став батьком Манассе, і Манассе став батьком Амоса, і Амос став батьком Іоаса, 11 і Іоас став батьком Єхонії під час Вавилонської депортації. 12 Після Вавилонської депортації, Ієхонія став батьком Салатіела, і Салатіел став батьком Зоровавеля, 13 і Зоровавель став батьком Авиуда, і Авиуд став батьком Еліакіма, і Еліакім став батьком Азора, 14 і Азор став батьком Задока, і Задок став батьком Ахима, і Ахім став батьком Елюда, 15 і Елюд став батьком Елеазара, і Елеазар став батьком Матана, і Матан став батьком Якова, 16 і Яків став батьком Йосипа, чоловіка Марії, від якої народився Ісус званий Христом.
Родословная запись Иисуса Христа, Сына Давида, Сына Авраама.
2 Авраам стал отцом Исаака, и Исаак стал отцом Иакова, и Иаков стал отцом Иуды и его братьев, 3 и Иуда стал отцом Фареса и Зары (рождённых) от Фамари, и Фарес стал отцом Эсрома, и Эсром стал отцом Арама, 4 и Арам стал отцом Аминадава, и Аминадав стал отцом Нассона, и Нассон стал отцом Салмона, 5 и Салмон стал отцом Боэса (рождённого) от Рахавы, и Боэс стал отцом Иовэда (рождённого) от Руфи, и Иовэд стал отцом Иэсаи, 6 и Иэсаи стал отцом короля Давида, и Давид стал отцом Соломона (рождённого) от (жены) Урии, 7 и Соломон стал отцом Ровоама, и Ровоам стал отцом Авии, и Авия стал отцом Асафа, 8 и Асаф стал отцом Иосафата, и Иосафат стал отцом Озии, 9 и Озия стал отцом Иотама, и Иотам стал отцом Ахаза, и Ахаз стал отцом Эзэкии, 10 и Эзэкия стал отцом Манассэ, и Манассэ стал отцом Амоса, и Амос стал отцом Иосаии, 11 и Иосаия стал отцом Иехонии во время Вавилонской депортации. 12 После Вавилонской депортации, Иехония стал отцом Салатиэла, и Салатиэл стал отцом Зоровавеля, 13 и Зоровавель стал отцом Авиуда, и Авиуд стал отцом Элиакима, и Элиаким стал отцом Азора, 14 и Азор стал отцом Задока, и Задок стал отцом Ахима, и Ахим стал отцом Элиуда, 15 и Элиуд стал отцом Элеазара, и Элеазар стал отцом Матана, и Матан стал отцом Иакова, 16 и Иаков стал отцом Иосифа, мужа Марии, от которой родился Иисус называемый Христом.
As Hebrews were the primary audience of the gospel of Matthew, Matthew began it with the genealogy of Jesus in order to show Him as the son of David because the Hebrew Messiah was expected to be one. Doubts about Jesus being the Messiah of Israel included the fact that He came from Galilee instead of Judea, from where King David was. Matthew also shows the family connection of Jesus to Abraham. The Greek word for becoming a father ┰ not only means to give birth or to create but also to become a parent by either procreation or exercising the role of a parent ┰. Paul says in 1 Cor. 4:15 that he became a father of the Corinthian believers. The same way, Abraham became the father of all the believers not by procreation, but by exercising of their faith (Rom. 4:18). Therefore, from the very beginning, Matthew establishes not only the relationship of Jesus to David and Abraham but also sets the stage for defining the new lineage of the people of God that includes both Hebrews and non-Hebrews that by faith in Jesus continue the lineage of Abraham and David from that point on. Paul explicitly argued that not all who are born physical descendants of Abraham are the real Israel, but those who become the children of God by His promise of Messiah, that is believers in Jesus (Rom. 9:6-8). This transition between the Old Testament and the New Testament occurred not by rejecting (Rom. 11:2a) of the chosen people of God and creating another one but by the way of cutting off those within the people who did not have faith and drafting in (Rom. 11:20) /adopting (John 1:12,13; Gal. 4:4,5) individuals from other nations who believed in Jesus. The apostles did not borrow the Old Testament idea of the elect people (1 Pet. 2:9; Col. 3:12) in order to apply it corporately to church or to individual believers. The Bible never uses an idea of a personal pe-election to salvation or condemnation of any singular individual except Jesus Himself, who was chosen to die for His people. (1 Pet. 1:20). Any other use of eternal election in the New Testament is always used in a plural form. This simply means that people do not become believers because they were individually pre-chosen by God, but because they individually choose to become a part of God's pre-chosen people accepting Jesus by their faith. The apostles described the same chosen people that God maintained throughout the Bible. However, this continuation of the people God chose for Himself from before the creation of the world is now maintained on new conditions of the New Covenant. Belonging to God's chosen people is now decided on the basis of personal faith, and not on the basis of national or institutional identity. Now, God drafts in or adopts into His chosen family anyone who believes in Jesus and repents. Anyone can become a part of God's chosen people through Christ, who is the Messiah of Israel, the Son of David, and of Abraham. One of the foundational truths of revival is that no one becomes a child of God and a participant of the elect people of God by the virtue of physical birth. Whether a person is born into a Jewish or a Christian family makes no difference if the person does not belong to God through his or her own faith in Christ (Gal. 3:7). God's election of His people in Christ established before the foundation of the world (Eph. 1:4) still continues to include anyone regardless of family, race, or ethnicity, purely on the basis of personal faith in Jesus. One of the big objectives of a revival is to call to personal faith and life-long commitment to Christ those who think that being born into a Christian family and being a part of a church all their lives exempt them from repentance and publicly exercising their own faith.
Оскільки євреї були основною аудиторією євангелія від Матвія, Матвій почав його з генеалогії Ісуса, щоб представити Його як сина Давида, ким юдейський Месія та повинен був бути. Сумніви в тому, що Ісус був Месією Ізраїлю, включали той факт, що Він походив з Галілеї, а не з Юдеї, звідки був король Давид. Матвій також показує сімейний зв'язок Ісуса з Авраамом. Грецьке слово перекладене як"стати батьком" ┰ означає не тільки народжувати чи творити, а й ставати батьком або шляхом дітонародження, або шляхом виконання ролі батька ┰. Павло говорить в 1 Кор. 4:15 що він став батьком коринтських віруючих. Точно таким же чином, Авраам став батьком усіх віруючих не по походженню, а по прояву їх віри (Рим. 4:18). Таким чином, з самого початку, Матвій встановлює не тільки відношення Ісуса до Давида та Авраама, але й створює основу для визначення нової лінії Божого народу, який включає в себе як євреїв, так і неєвреїв, які по вірі в Ісуса продовжують з того моменту родовідну лінію Авраама та Давида. Павло недвозначно стверджував, що не всі, хто народився фізичними нащадками Авраама, є справжнім Ізраїлем, але ті, хто стають Божими дітьми по Його обіцянці про Месію, тобто всі хто вірять в Ісуса (Рим. 9:6-8). Цей перехід між Старим Заповітом і Новим Завітом стався не шляхом відкидання (Рим. 11:2a) обраного Божого народу та створення іншого, а шляхом відрізання тих з народу, хто не мав віри, і прищеплення (Рим. 11:20) / усиновлення (Івана 1:12,13; Гал. 4:4-5) осіб з інших народностей, які повірили в Ісуса. Апостоли не запозичили старозавітню ідею обраного народу (1 Пет. 2:9; Кол. 3:12) для того щоб застосувати її до церкви або до окремих віруючих. Біблія ніколи не використовує ідею особистого попереднього обрання на спасіння або осуд будь-якої окремої людини крім Самого Ісуса, який був обраний померти за Свій народ (1 Пет. 1:20). Будь-яке інше використання вічної обраності Богом завжди використовується в Новому Завіті в множині. Це просто означає, що люди не стають віруючими тому що вони були індивідуально заздалегідь обрані Богом, а тому, що вони індивідуально вирішують стати частиною заздалегідь обраного Божого народу прийнявши Ісуса своєю вірою. Апостоли описували той же самий обраний народ, який Бог зберіг через всю Біблію. Однак це продовження народу, який Бог обрав для Себе ще до створення світу, тепер підтримується на нових умовах Нового Заповіту. Належність до обраного Богом народу тепер визначається на основі особистої віри, а не на основі національної або інституційної ідентичності. Тепер Бог прищеплює або приймає в сім'ю Своїх обраних будь-кого, хто вірить в Ісуса та кається у своїх гріхах. Будь-хто може стати частиною обраного Божого народу через Христа, який є Месією Ізраїлю, сином Давида та Авраама. Одна з основних істин відродження полягає в тому, що ніхто не стає Божою дитиною та учасником обраного Богом народу в силу свого фізичного народження. Народження людини в єврейській або християнській родині не має ніякого значення, якщо людина не належить Богу через свою власну віру в Христа (Гал. 3:7). Боже обрання Його народу у Христі, встановлене ще до заснування світу (Еф. 1:4), продовжує включати в себе будь-кого, незалежно від сім'ї, раси або етнічної приналежності, виключно на основі особистої віри в Ісуса. Одна з головних цілей відродження - це закликати до особистої віри та довічної прихильності Христу тих, хто вважає, що народження в християнській родині та перебування все життя в церкві звільняє їх від покаяння та публічного сповідання своєї особистої віри.
Поскольку евреи были основной аудиторией евангелия от Матвея, Матвей начал его с генеалогии Иисуса, чтобы представить Его как сына Давида, кем иудейский Мессия и должен был быть. Сомнения в том, что Иисус являлся Мессией Израиля, включали тот факт, что Он произошёл из Галилеи, а не из Иудеи, откуда был король Давид. Матвей также показывает семейную связь Иисуса с Авраамом. Греческое слово переведённое как"стать отцом" ┰ означает не только рожать или творить, но и становиться родителем либо путем деторождения, либо путём исполнения роли родителя ┰. Павел говорит в 1 Кор. 4:15, что он стал отцом коринфских верующих. Точно так же, Авраам стал отцом всех верующих не по происхождению, а по проявлению их веры (Рим. 4:18). Таким образом, с самого начала, Матвей устанавливает не только отношение Иисуса с Давиду и Аврааму, но и создает основу для определения новой линии Божьего народа, который включает в себя как евреев, так и неевреев, которые по вере в Иисуса продолжают с того момента родословную линию Авраама и Давида. Павел недвусмысленно утверждал, что не все, кто родился физическими потомками Авраама, являются настоящим Израилем, но те, кто становятся Божьими детьми по Его обещанию о Мессии, то есть все верящие в Иисуса (Рим. 9:6-8). Этот переход между Старым Заветом и Новым Заветом произошёл не путем отвержения (Рим.11:2a) избранного Божьего народа и создания другого, а путем отрезания тех из народа, кто не имел веры, и прививания (Рим. 11:20) / усыновления (Ивана 1:12,13; Гал. 4:4-5) людей из других народностей, которые поверили в Иисуса. Апостолы не заимствовали старозаветную идею избранного народа (1 Пет. 2:9; Кол. 3:12) для того чтобы применить её к церкви или к отдельным верующим. Библия никогда не использует идею личного предварительного избрания на спасение или осуждение какого-либо отдельного человека кроме Самого Иисуса, который был избран умереть за Свой народ (1 Пет. 1:20). Любое другое использование вечной избранности Богом всегда используется в Новом Завете во множественном числе. Это просто означает, что люди не становятся верующими потому что они были индивидуально заранее избраны Богом, а потому, что они индивидуально решают стать частью заранее избранного Божьего народа приняв Иисуса своей верой. Апостолы описывали тот же самый избранный народ, который Бог сохранил через всю Библию. Однако это продолжение народа, который Бог избрал для Себя ещё до создания мира, теперь поддерживается на новых условиях Нового Завета. Принадлежность к избранному Богом народу теперь определяется на основе личной веры, а не на основе национальной или институциональной идентичности. Теперь Бог прививает или принимает в семью Своих избранных любого, кто верит в Иисуса и раскаивается в своих грехах. Любой может стать частью избранного Божьего народа через Христа, который является Мессией Израиля, сыном Давида и Авраама. Одна из основополагающих истин возрождения состоит в том, что никто не становится Божьим ребёнком и участником избранного Богом народа в силу своего физического рождения. Рождение человека в еврейской или христианской семье не имеет никакого значения, если человек не принадлежит Богу через свою собственную веру во Христа (Гал. 3:7). Божье избрание Его народа во Христе, установленное ещё до основания мира (Еф. 1:4), по-прежнему включает в себя любого, независимо от семьи, расы или этнической принадлежности, исключительно на основе личной веры в Иисуса. Одна из главных целей возрождения - это призвать к личной вере и пожизненной приверженности Христу тех, кто считает, что рождение в христианской семье и пребывание всю жизнь в церкви овсобождает их от покаяния и публичного исповедания своей личной веры.
17 So, all the generations from Abraham to David (were) fourteen generations, and from David to the Babylonian deportation (were) fourteen generations, and from the Babylonian deportation to ┰ Christ (were) fourteen generations.
17 Отже, всіх поколінь від Авраама до Давида (було) чотирнадцять поколінь, і від Давида до Вавилонської депортаціі (було) чотирнадцять поколінь, і від Вавилонської депортаціі до Христа (було) чотирнадцять поколінь.
17 Итак, всех поколений от Авраама до Давида (было) четырнадцать поколений, и от Давида до Вавилонской депортации (было) четырнадцать поколений, и от Вавилонской депортации до Христа (было) четырнадцать поколений.
Matthew was trying to stress the divine design in the equal time segments of fourteen generations between the four main covenantal markers of the Hebraic history. The Abramaic covenant was the beginning of God's chosen people of Israel. The Davidic covenant established Israel as the kingdom with the promise of the eternal messianic reign. It was followed by the loss of the kingdom and a covenant renewal during and shortly after the Babylonian deportation. Finally, the New Covenant was established by the Messiah as the fulfillment of both Abrahamic and Davidic promises of God's endless rule over His people (Gen. 12:2; 2 Sam. 7:16). The Mosaic covenant was most likely not listed as one of the main markers because it was neither eternal nor Messianic. Although Moses was a key figure in Israel's history, he was not the main one in God's plan of salvation but was rather one of the secondary and temporary markers alongside the other Old Testament prophets. Therefore, Messianic eternal covenants are more important than temporary ones. So, the four markers of God's plan of salvation were: Abraham as the first patriarch of Israel, David as the first king of Israel, Babylonian deportation as the first loss of the human kingship of Israel, and the Messiah as the first and the last divine eternal King of Israel. This was God's plan to reestablish Himself as the King of His creation, starting with Abraham, through Israel, and then to spread His rule over all the nations of the world. Therefore, entering the New Covenant with God through the blood of Jesus, we become voluntary subjects of God's Kingdom, a chosen nation that God started with Abraham for Him to rule in the person of His Son. The key requirement for entering this eternal kingdom is voluntary submission. Trusting Jesus with our lives and repenting of all our sins allows us to be forgiven, justified, and born again, but the purpose of the whole continuing story of God's covenants that culminated in the New Covenant is to create a people that willfully submit to God's rule. This is why a life-long commitment to obey Jesus and His rule is the key factor to true conversion and revival in addition to repentance and faith. As evangelism must have this element for someone to be truly converted, revival must pursue the same goal of converting the uncommitted Christians into dedicated and obedient subjects of Jesus. We must accept Him not only as our Savior but also as our sovereign Master and King. Anything less than this is an incomplete gospel that results in an unconverted and unregenerate Christianity.
Матвій намагався підкреслити божественний задум в рівних часових відрізках чотирнадцяти поколінь між чотирма основними завітними відмітками єврейської історії. Завіт Авраама був початком Божого вибраного народу Ізраїлю. Завіт Давида встановив Ізраїль як королівство з обіцянкою вічного месіанського правління. За цим завітом слідувала втрата королівства та оновлення завіту під час і незабаром після Вавилонської депортації. Нарешті, Месія затвердив Новий Завіт як виконання обіцянок Божого нескінченного правління над Своїм народом даних Аврааму та Давиду (Бут. 12:2, 2-я Корол.7:16). Завіт Мойсея, швидше за все, не був зазначеним в якості одного з головних відміток, тому що він не був а ні вічним а ні месіанським. Хоча Мойсей був ключовою фігурою в історії Ізраїлю, він не був однією з головних фігур в Божому плані спасіння. Він скоріше за все був одним з другорядних і тимчасових відміток історії поряд з іншими старозавітними пророками. Тому месіанські вічні завіти є більш важливими ніж тимчасові. Отже, чотирма відмітками Божого плану спасіння були: Авраам як перший патріарх Ізраїлю, Давид як перший король Ізраїлю, Вавилонська депортація як перша втрата людського правління Ізраїлю та Месія як перший і останній божественний вічний Король Ізраїлю. Це був план Бога відновити Себе як Короля Свого творіння, починаючи з Авраама, через Ізраїль, а потім поширити Своє правління на усі народи світу. Тому, вступаючи в Новий Завіт з Богом через кров Ісуса, ми стаємо добровільними підданими Божого Королівства, обраної нації, яку Бог почав з Авраама, для того щоб щоб правити над нею в особі Свого Сина. Ключовою вимогою для вступу до цього вічного королівства є добровільне підпорядкування. Довіра Ісусу свого життя та каяття у всіх своїх гріхах дозволяє нам бути прощеними, виправданими та народженими заново, але мета всієї триваючої історії Божих завітів, кульмінацією якої є Новий Завіт, полягає в тому, щоб створити народ, який добровільно підпорядковується Божому правлінню. Ось чому довічне самозобов'язання коритися Ісусу та Його правлінню є ключовим фактором для істинного навернення та відродження в добавок до покаяння та віри. Точно так як євангелізація повинна мати цей елемент для того, щоб невіруючий був по-справжньому навернений, пробудження має переслідувати ту ж саму мету перетворення непосвячених християн в самовідданих і слухняних підданих Ісуса. Ми повинні прийняти Його не тільки як свого Спасителя, але й як свого суверенного Пана та Короля. Все, що менше цього, є неповним євангелієм, яке призводить до ненаверненого та невідродженого християнства.
Матвей пытался подчеркнуть божественный замысел в равных временных отрезках четырнадцати поколений между четырьмя основными заветными отметками еврейской истории. Завет Авраама был началом Божьего избранного народа Израиля. Завет Давида установил Израиль как королевство с обещанием вечного мессианского правления. За этим заветом следовала потеря королевства и обновление завета во время и вскоре после Вавилонской депортации. Наконец, Мессия утвердил Новый Завет как исполнение обещаний Божьего бесконечного правления над Своим народом данных Аврааму и Давиду (Быт. 12:2, 2-я Корол.7:16). Завет Моисея, скорее всего, не был указан в качестве одного из главных отметок, потому что он не был ни вечным, ни мессианским. Хотя Моисей был ключевой фигурой в истории Израиля, он не был одной из главных фигур в Божьем плане спасения. Он скорее был одним из второстепенных и временных отметок истории наряду с другими старозаветными пророками. Поэтому мессианские вечные заветы являются более важными чем временные. Итак, четырьмя отметками Божьего плана спасения были: Авраам как первый патриарх Израиля, Давид как первый король Израиля, Вавилонская депортация как первая потеря человеческого королевства Израиля и Мессия как первый и последний божественный вечный Король Израиля. Это был план Бога восстановить Себя как Короля Своего создания, начиная с Авраама, через Израиль, а затем распространить Своё правление на все народы мира. Поэтому, вступая в Новый Завет с Богом через кровь Иисуса, мы становимся добровольными подданными Божьего Королевства, избранной нации, которую Бог начал с Авраама, для того чтобы чтобы править над ним в особе Своего Сына. Ключевым требованием для вступления в это вечное королевство является добровольное подчинение. Доверие Иисусу своей жизни и раскаяние во всех наших грехах позволяет нам быть прощёнными, оправданными и рождёнными заново, но цель всей продолжающейся истории Божьих заветов, кульминацией которой является Новый Завет, состоит в том, чтобы создать народ, который добровольно подчиняется Божьему правлению. Вот почему пожизненное обязательство повиноваться Иисусу и Его правлению является ключевым фактором для истинного обращения и возрождения в добавок к покаянию и вере. Точно так же как евангелизация должна иметь этот элемент для того, чтобы неверующий был по-настоящему обращён, пробуждение должно преследовать ту же самую цель превращения непосвящённых христиан в преданных и послушных подданных Иисуса. Мы должны принять Его не только как нашего Спасителя, но и как нашего суверенного Господина и Короля. Всё, что меньше этого, является неполным евангелием, которое приводит к необращенному и невозрожденному христианству.
18 Then, the birth of Jesus Christ was this way. His mother Mary, being engaged for marriage to Joseph, before they moved in together ┰ appeared pregnant ┰ from the Holy Spirit. 19 But her husband Joseph, being righteous ┰ and unwilling to (publicly) disgrace her ┰, intended to quietly divorce ┰ her.
18 Отже, народження Ісуса було таким чином. Його мати Марія, будучи заручена з Йосипом, до їх співжиття виявилася вагітною ┰ від Святого Духа. 19 Але її чоловік Йосип, будучи праведним ┰ і не бажаючи зганьбити її, вирішив по-тихому з нею розлучитися ┰.
18 Итак, рождение Иисуса было следующим образом. Его мать Мария, будучи обручённой с Иосифом, до их сожительства оказалась беременной ┰ от Святого Духа. 19 Но её муж Иосиф, будучи праведным ┰ и не желая опозорить её, решил по-тихому с ней развестись ┰.
When it comes to divorce, a husband was to either proclaim a pregnant bride an adulteress and, thus, sentence her to death or to dissolve their marriage right after the first wedding night and let her live and marry someone else. Although the decision to spare Mary's life was noble, it was not in accordance with God's plan for Joseph. Everything God planned for His people requires faith. Faith, in turn, is not a mere acknowledgment of God's existence or the reality of Christ's death for the sins of the world. It always has elements of risk and of the unknown. To trust God, one must make decisions based on God's Word sometimes against his or her own knowledge, understanding, or safety. Mary knew she risked her life accepting her mission to bring the Son of God into this world. Joseph was trying to do the right thing while rejecting his mission. When an unbeliever comes to the point of decision to submit to Jesus, he or she always has unanswered questions and fears of risks associated with the decision. Faith is when a person steps over the unanswered questions and fears in order to step into the relationships with God through Jesus. Revivals require the same faith from both revivalists and the Christians to be revived. They need a leap of faith over the unknowns and risks that revivals may bring. Often, Christians decide that playing it safe and doing church as usual is the right and wise thing to do instead of engaging themselves into a risky but highly rewarding business of revivals. There are also some who resist revivals believing that by trying to prevent possible abuses and sure confrontation with the existing order of things that result in the slow decline of Christianity is a noble and theologically sound thing to do. Yet, beneath these noble on the surface intentions lay fear of risk and leaning on own understanding (Prov. 3:5-6). Revivals require practically blindly trusting God in doing His part while obediently doing ours. If either Mary or Joseph did what they thought was the right thing, there would be nothing today to revive.
Коли справа йшла про розлучення, чоловік повинен був або оголосити вагітну наречену перелюбницею і, таким чином, засудити її на смерть, або розірвати шлюб відразу після першої шлюбної ночі та дати їй можливість жити та одружитися з кімось-іншим. Хоча рішення помилувати Марію було шляхетним, воно не відповідало Божому плану щодо Йосипа. Все, що Бог запланував для Свого народу, вимагає віри. Віра, в свою чергу, не є простим визнанням існування Бога або реальності смерті Христа за гріхи світу. У ній завжди є елементи ризику та невідомості. Щоб довіряти Богу, потрібно приймати рішення, засновані на Божому Слові, іноді всупереч своїм власним знанням, розумінню або безпеці. Марія знала, що ризикує своїм життям, приймаючи свою місію приведення Божого Сина в цей світ. Йосип намагався вчинити правильно, при цьому відкидаючи свою місію. Коли невіруюча людина приймає рішення підкоритись Ісусу, у неї завжди є питання без відповідей і страхи, пов'язані з цим рішенням. Віра - це коли людині потрібно переступити через питання що залишилися без відповідей і страхи для того щоб вступити у відносини з Богом через Ісуса. Пробудження вимагають того ж самого від тих хто робить відродження та тих християн які повинні бути відроджені. Їм обом потрібен стрибок віри стосовно невідомостей і ризиків, які пробудження можуть принести з собою. Часто християни вирішують, що правильно та мудро поводитися безпечно та робити церкву як зазвичай, замість того, щоб займатися ризикованою, але дуже корисною справою пробуджень. Завжди також є деякі, хто чинить опір відродженню, вважаючи, що, намагаючись запобігти можливим зловживанням і неминучій конфронтації з існуючим порядком речей, який призводить до повільного занепаду християнства, вони роблять благородну та теологічно правильну справу. Проте, під цими шляхетними на поверхні намірами переховувується страх ризику та опору на власне розуміння (Притчі 3:5-6). Пробудження вимагають практично сліпої довіри Богу у виконанні Його частини, а також слухняного виконання своєї. Якби Марія або Йосип зробили те, що вони вважали правильним, сьогодні б було нічого відроджувати.
Когда дело шло о разводе, муж должен был либо объявить беременную невесту прелюбодейкой и, таким образом, приговорить её к смерти, либо расторгнуть брак сразу после первой брачной ночи и дать ей возможность жить и выйти замуж за кого-то другого. Хотя решение пощадить Марию было благородным, оно не соответствовало Божьему плану в отношении Иосифа. Всё, что Бог запланировал для Своего народа, требует веры. Вера, в свою очередь, не является простым признанием существования Бога или реальности смерти Христа за грехи мира. В ней всегда есть элементы риска и неизвестности. Чтобы доверять Богу, нужно принимать решения, основанные на Божьем Слове, иногда вопреки своему собственному знанию, пониманию или безопасности. Мария знала, что рискует своей жизнью, принимая свою миссию приведения Божьего Сына в этот мир. Иосиф пытался поступить правильно, при этом отвергая свою миссию. Когда неверующий человек принимает решение подчиниться Иисусу, у него всегда есть неотвеченные вопросы и страхи, связанные с этим решением. Вера - это когда человек перешагивает через оставшиеся без ответов вопросы и страхи, чтобы вступить в отношения с Богом через Иисуса. Пробуждения требуют того же самого от тех кто делает возрождение и тех христиан которые должны быть возрождены. Им обоим необходим прыжок веры в отношении неизвестностей и рисков, которые пробуждения могут принести с собой. Часто христиане решают, что правильно и мудро вести себя безопасно и делать церковь как обычно, вместо того, чтобы заниматься рискованным, но очень полезным делом пробуждений. Всегда так же есть некоторые, кто сопротивляется возрождению, полагая, что, пытаясь предотвратить возможные злоупотребления и неизбежную конфронтацию с существующим порядком вещей, которые приводят к медленному упадку христианства, они делают благородное и теологически правильное дело. Тем не менее, под этими благородными на поверхности намерениями скрывался страх риска и опора на собственное понимание (Пр. 3:5-6). Пробуждения требуют практически слепого доверия Богу в выполнении Его части, а также послушного выполнения нашей. Если бы Мария или Иосиф сделали то, что они считали правильным, сегодня бы было нечего возрождать.
20 But, as he was considering these things, an angel of the Master appeared ┰ to him in a dream saying: "Joseph, son of David, do not fear to take your wife Mary, for the (child) in her is conceived from the Holy Spirit.
20 Але поки він обмірковував ці речі, раптом ангел Пана з'явився ┰ йому уві сні кажучи: "Йосипе, сину Давида, не бійся взяти твою дружину Марію бо (дитина) в ній зачата від Святого Духа.
20 Но пока он обдумывал эти вещи, вдруг ангел Господина появился ┰ в его сне говоря: "Иосиф, сын Давида, не бойся взять твою жену Марию потому что (ребёнок) в ней зачат от Святого Духа.
It is so wonderful that Joseph did not dismiss his dream by explaining it away by natural causes. God gives general guidance in His Word, but He also personally reveals to each believer the specifics of His guidance. Indeed, Joseph had all of the possible reasons to doubt his dream as even Mary did not fully understand how a child could be conceived without sexual relationships with a man (Luke 1:34). Although Joseph was not happy about her pregnancy, he loved her strongly enough not to put her to public shame and to choose an option given by Moses to release his wife before the marriage was finalized (Deut. 24:1). Yet, even when Joseph decided to divorce her, he was still considering these things. This shows that he loved her even while feeling betrayed as he doubted his decision to divorce Mary. He really wanted her to be his wife. Her explanation was obviously not enough for him to believe, so the dream was sent to him to reassure him that Mary was telling the truth. Joseph could doubt that dream as well, but it gave Joseph a divine purpose behind his desire to have Mary. It is that case when human desires align with God's desires. If Joseph did not want Mary, her pregnancy would give him a legitimate way out of that marriage. However, at this point, Joseph was torn apart between his hurt and his love for Mary. These moments of the inner struggle and anxiety are the best moments for conversion to Christ. It is in such moments, a reassurance can move a person from a wrong choice to the right one. No amount of miracles, dreams, testimonies, or rhetorics can convince a person who does not want relationships with the holy God. He or she will hold on to any excuse to dismiss any attempt of God to draw the person to Himself. On the other hand, when people want to know God, when they fall in love with Jesus (John 14:23), and seek God (Jer. 29:13; Acts 17:27) but their doubts prevent them from repenting and committing to Him, a re-assurance in a form of a dream, a miracle, a sermon, or a personal testimony can help them to convert amid their doubts and objections. Although both reason and emotion play a role in conversion, the most important factor is the human will or willingness to enter the relationships with Jesus. This is why all of the revivalistic preaching should appeal to the human will. It must help unbelievers and nominal Christians to want God strongly enough to dismiss their doubts and to decide to enter these relationships on the spot. Do not assume that if a person cannot come to this decision while being re-assured in faith, he or she will somehow do it alone. Rather, do your part in re-assuring people with your own example and faith and pray for God to give them sufficient assurance of the validity of their decision to commit their hearts and lives to Jesus Christ.
Так чудово, що Йосип не відкинув свій сон, пояснивши його природними причинами. Бог дає загальне керівництво в Своєму Слові, але Він також особисто відкриває кожному віруючому деталі Свого керівництва. У Йосипа були всі можливі причини сумніватися в своєму сні, оскільки навіть Марія до кінця не розуміла як можна зачати дитину без статевих стосунків із чоловіком (Луки 1:34). Хоча Йосип був незадоволений її вагітністю, він любив її досить сильно, щоб не зганьбити її та вибрати варіант, запропонований Мойсеєм, щоб відпустити свою дружину до завершення шлюбу (Повт. Зак. 24:1). Проте, навіть коли Йосип вирішив з нею розлучитися, він все ще про це думав. Це показує, що він любив її, навіть коли відчував себе зрадженим, оскільки сумнівався в своєму рішенні розлучитися з Марією. Він дійсно хотів, щоб вона була його дружиною. Її пояснень було явно недостатньо, щоб він повірив їм, тому йому був посланий сон, щоб запевнити його що Марія говорить правду. Йосип міг сумніватися і в цьому сні, але він дав Йосипу божественну мету в його бажанні мати Марію. Це той випадок, коли бажання людини збігаються з бажанням Бога. Якби Йосип не хотів Марію, її вагітність дала б йому законний вихід з цього шлюбу. Однак в цей момент Йосип розривався між своєю образою та любов'ю до Марії. Ці моменти внутрішньої боротьби та занепокоєння є кращими моментами для навернення до Христа. Саме в такі моменти завірення може зрушити людину від неправильного вибору до правильного. Ніякі чудеса, сни, свідоцтва або риторика не можуть переконати людину, яка не хоче відносин зі святим Богом. Вона буде чіплятися за будь-яке виправдання щоб відхилити будь-яку спробу Бога привернути людину до Себе. З іншого боку, коли людина хоче взнати Бога, коли вона закохуються в Ісуса (Івана 14:23) і шукає Бога (Єр. 29:13; Дії 17:27), але її сумніви заважають їй покаятися та присвятити себе Йому, запевнення в формі сну, чуда, проповіді або особистого свідоцтва може допомогти їй прийняти віру не дивлячись на свої сумніви та заперечення. Хоча розум і емоції грають певну роль в наверненні, найбільш важливим фактором є людська воля або бажання вступити у відносини з Ісусом. Ось чому будь-яка проповідь відродження повинна апелювати до людської волі. Це повинно допомогти невіруючим і номінальним християнам захотіти Бога досить сильно, щоб відкласти свої сумніви та вирішити вступити в ці відносини на місці. Не думайте, що якщо людина не може прийти до такого рішення, будучи завіреною в вірі, вона якимось чином зробить це сама. Краще, внесіть свій внесок в завірення людей своїм власним прикладом і вірою та моліться щоб Бог дав їм достатню впевненість в обгрунтованості їх вирішення присвятити свої серця та життя Ісусу Христу.
Так замечательно, что Иосиф не отверг свой сон, объяснив его природными причинами. Бог даёт общее руководство в Своём Слове, но Он также лично открывает каждому верующему детали Своего руководства. У Иосифа были все возможные причины сомневаться в своём сне, поскольку даже Мария не до конца понимала, как можно зачать ребенка без половых отношений с мужчиной (Луки 1:34). Хотя Иосиф был недоволен её беременностью, он любил её достаточно сильно, чтобы не позорить её и выбрать вариант, предложенный Моисеем, чтобы отпустить свою жену до завершения брака (Втор.24:1). Тем не менее, даже когда Иосиф решил с ней развестись, он всё ещё думал об этом. Это показывает, что он любил её, даже когда чувствовал себя преданным, поскольку сомневался в своём решении развестись с Марией. Он действительно хотел, чтобы она была его женой. Её объяснений было явно недостаточно, чтобы он поверил им, поэтому ему был послан сон, чтобы заверить его что Мария говорит правду. Иосиф мог сомневаться и в этом сне, но он дал Иосифу божественную цель в его желании иметь Марию. Это тот случай, когда желания человека совпадают с желаниями Бога. Если бы Иосиф не хотел Марию, её беременность дала бы ему законный выход из этого брака. Однако в этот момент Иосиф разрывался между своей обидой и любовью к Марии. Эти моменты внутренней борьбы и беспокойства являются лучшими моментами для обращения ко Христу. Именно в такие моменты заверение может сдвинуть человека от неправильного выбора к правильному. Никакие чудеса, сны, свидетельства или риторика не могут убедить человека, который не хочет отношений со святым Богом. Он будет цепляться за любое оправдание чтобы отклонить любую попытку Бога привлечь человека к Себе. С другой стороны, когда человек хочет узнать Бога, когда он влюбляются в Иисуса (Ивана 14:23) и ищет Бога (Иер. 29:13; Действия 17:27), но его сомнения мешают ему покаяться и посвятить Ему себя, заверение в форме сна, чуда, проповеди или личного свидетельства может помочь ему принять веру не смотря на свои сомнения и возражения. Хотя разум и эмоции играют определённую роль в обращении, наиболее важным фактором является человеческая воля или желание вступить в отношения с Иисусом. Вот почему любая проповедь возрождения должна апеллировать к человеческой воле. Это должно помочь неверующим и номинальным христианам захотеть Бога достаточно сильно, чтобы отложить свои сомнения и решить вступить в эти отношения на месте. Не думайте, что если человек не может прийти к такому решению, будучи заверенным в вере, он каким-то образом сделает это сам. Лучше, внесите свой вклад в заверение людей своим собственным примером и верой и молитесь, чтобы Бог дал им достаточную уверенность в обоснованности их решения посвятить свои сердца и жизни Иисусу Христу.
21 And she will bear a Son, and you will call his name Jesus ┰
, for He will save His people from their sins." 22 And all this happened to fulfill what was spoken by the Master through the prophet saying:
23 "Look, a virgin will conceive in(her) womb, and she will bear a son, and they will call his name Emmanuel,
which is translated 'God is with us'."
21 І вона народить Сина та ти даси Йому ім'я Ісус ┰ бо Він спасе Свій народ від їх гріхів. 22 І все це відбулося для того щоб збулося сказане Ґосподом через пророка який сказав:
23 "Дивіться! Незаймана завагітніє ┰ і народить сина,
І дадуть йому ім'я ┰ Емануел,
що перекладається (як) 'з нами Бог'".
21 И она родит Сына и ты дашь Ему имя Иисус ┰ потому что Он спасёт Свой народ от их грехов." 22 И всё это произошло чтобы исполнилось сказанное Господином через пророка сказавшего:
23 "Смотрите! Девственница забеременеет ┰ и родит сына,
И дадут ему имя ┰ Эмануэл,
что переводится (как) 'с нами Бог'".
Matthew saw the fulfillment of the first messianic prophecy he quoted in the birth of Christ from a virgin. In order to better understand why Matthew had no problems quoting Isiah who said that the child would be called Emanuel while He was directed to be called Jesus, one should understand the nature of prophetic utterances of the Old Testament, as Matthew clearly did. The quoted verse states that the child called Emanuel would be a sign
(Isa. 7:14). It is not uncommon for prophets to use people of their time to signify something bigger. Consider a similar prophecy about the king of Tyre in Ezekiel 28:1-19. It reads naturally as directed towards a particular person contemporary to the prophet. Yet, in verses
4-17, the narrative shifts away from the king and alludes to Satan. This creates a parallelism between the two as one being an archetype of another by bearing similar characteristics. In the same way, Isaiah, probably speaking of a son who would be born to a young girl of his days, prophesied about the Child described later in
Is. 9:6, who was not called "God is with us," but "Mighty God." The way Matthew is using the prophecy about Emanuel is to show the similarities between the birth of the sign man and the birth of God Himself in the person of Jesus.
Obviously, for the apostles, the names Jesus and Emmanuel were so closely related that they saw giving the Child name Jesus as the fulfillment of the prophecy. The answer to the absence of attention to the difference in names should be sought in the similarity of the meanings of these two words. God Himself came to Earth to save His people. The apostles did not stumble over words but focused on their meaning for the gospel. For them, the Son of God was God by definition, and Israel was the people of God the Father as much as of God's Son. They used both names to talk of both God the Father and God the Son interchangeably stressing the role of God the Holy Spirit in the conception of Jesus as the way God incarnate visited His people to save it. The main idea of Jesus' incarnation was that God came to Earth in a form of a man to save His people from their sins. At that point, God's people was confined to Israel but would expand to all the nations of the world who would get a chance to become a part of the people of God through faith in Jesus. This salvation is not only from God's wrath to come but from their sins. Being saved from sin means both forgiveness and liberation. The same blood of Jesus reconciles a repentant sinner with God by the forgiveness of sins and liberates him or her from the power of sin. In
Rom. 6:18-23, Paul contrasts a life of a believer who is set free from sin and its consequences to the life previously lived in unbelief. He says that the result of sin is death. Christians who accept the forgiveness of their sins but not liberation from them, by continuing living in sin bring death to their lives and to their churches. The main reason why churches feel spiritually dead and eventually die is the unconfessed and not abandoned sin of its members. If the Christians continue offering their members to any kind of impurity and anything contrary to holiness, no matter what excuses they use, it inevitably brings death. To revive a dead church, it needs to realize that the life of holiness is not only possible but normal. Moreover, retaining one's sins is not normal. God graciously forgives any sin a Christian falls into for the purpose of liberating him or her from it. Repentance that does not feature remorse about and disgust of one's sin is not really repentance. A church revival requires abandoning the defeatist belief in the impossibility of freedom from sin in this life based on a fact of our imperfection. Christ came not only to forgive, but also to liberate us from any and all our sins, and there is no sin He cannot save us from. Only when all known sins of all church members are confessed and abandoned, a church can become truly free and to truly come spiritually alive.
Матвій бачив в народженні Христа від діви виконання першого месіанського пророцтва, яке він процитував. Щоб краще зрозуміти, чому у Матвія не виникло проблем з посиланням на Ісаю, який сказав, що дитину зватимуть Еммануїлом, тоді як Його назвали Ісусом, потрібно зрозуміти природу пророчих висловлювань Старого Завіту, як це швидше за все розумів Матвій. Цитований вірш говорить, що дитина на ім'я Еммануїл буде знаком
(Ісая 7:14). Пророки нерідко використовували людей свого часу для опису чогось більшого. Подивіться на аналогічне пророцтво про короля Тіра в Єзекіїля 28:1-19. Воно читається природно як спрямоване на конкретну людину, сучасну пророку. Проте, в віршах
14-17 опис зміщується від короля та натякає на Сатану. Це створює паралелізм між двома персонажами, оскільки один є архетипом іншого, маючи подібні характеристики. Точно так і Ісая, ймовірно, говорячи про сина, який повинен був бути народжений молодою дівчиною його днів, пророкував про іншу Дитину, описану пізніше в
Іс. 9:6, якого звали не "Бог з нами", а "Могутній Бог". Те, як Матвій використовує пророцтво про Еммануїла, полягає в тому, щоб показати подібність між народженням знакової людини та народженням Самого Бога в особі Ісуса. Очевидно, що для авпостолів надання імен Ісус і Еммануїл були настільки тісно пов'язані, що вони побачили в названні Дитини Ісусом виконання цього пророцтва. Відповідь на відсутність уваги до різниці імен слід шукати в схожості значень, які несуть ці два слова. Сам Бог прийшов на Землю, щоб врятувати Свій народ. Апостоли не зациклювалися на словах, а концентрувалися на їх значенні для євангелія. Для них Син Божий був Богом за визначенням, а Ізраїль був народом як Бога-Отця так і Божого Сина. Вони використовували обидва імені взаємозамінно, щоб говорити як про Бога-Отця, так і про Бога-Сина при цьому підкреслюючи роль Бога-Святого Духа в ззачатті Ісуса як особистості, в якій втілений Бог відвідав Свій народ щоб його врятувати.
Основна ідея втілення Ісуса полягала в тому, що Бог прийшов на Землю у формі людини, який врятував Свій народ від їх гріхів. У цей момент народ Божий був обмежений Ізраїлем, але мав був поширитися на всі народи світу, які отримали шанс стати частиною Божого народу завдяки вірі в Ісуса. Цей порятунок не тільки від майбутнього гніву Бога, але й від їх гріхів. Бути спасенним від гріха означає і прощення і звільнення від нього. Та ж сама кров Ісуса примиряє розкаявогося грішника з Богом шляхом прощення гріхів і звільняє його або її від влади гріха. У
Рим. 6:18-23, Павло протиставляє життя віруючого, який є звільнений від гріха та його наслідків, його попередньому життю в невірі. Він каже, що результатом гріха є смерть. Християни, які приймають прощення своїх гріхів, але не приймають звільнення від них, продовжуючи жити в гріху приносять смерть в свої особисті життя та в життя своїх церков. Основна причина, по якій церкви відчуваються духовно мертвими та в кінцевому підсумку вмирають, - це не визнаний і не залишений гріх її членів. Якщо християни продовжують пропонувати свої тіла будь-якій нечистоті або чому-небудь, що суперечить святості, незалежно від того, які виправдання вони використовують, це неминуче призводить до смерті. Щоб відродити мертву церкву, потрібно усвідомити, що святе життя є не тільки можливим, але й нормальним. Більш того, ненормально зберігати свої гріхи. Бог милостиво прощає будь-який гріх, в який потрапляє християнин, але Він робить це для того щоб звільнити його від цього гріха. Покаяння, в якому немає жалю про гріх і відрази до гріха, насправді не є покаянням. Відродження церкви вимагає відмови від пораженської віри в неможливість свободи від гріха в цьому житті, заснованої на факті нашої недосконалості. Христос прийшов щоб не тільки пробачити, але й звільнити нас від усіх наших гріхів, і немає гріха, від якого Він не може нас врятувати. Тільки коли всі відомі гріхи всіх членів церкви сповідані та залишені, церква може по-справжньому стати вільною та по-справжньому духовно ожити.
Матвей видел в рождении Христа от девственницы исполнение первого мессианского пророчества, которое он процитировал. Чтобы лучше понять, почему у Матвея не возникло проблем со ссылкой на Исаию, который сказал, что ребенка будут звать Эммануилом, тогда как Его назвали Иисусом, нужно понять природу пророческих высказываний Старого Завета, как это скорее всего понимал Матвей. Цитируемый стих гласит, что ребенок по имени Эммануил будет знаком
(Исаия 7:14.). Пророки нередко использовали людей своего времени для описания чего-то большего. Посмотрите на аналогичное пророчество о короле Тира в Иезекииль 28:1-19. Оно читается естественно как направленное на конкретного человека, современного пророку. Тем не менее, в стихах
14-17 описание смещается от короля и намекает на Сатану. Это создаёт параллелизм между двумя персонажами, поскольку один является архетипом другого, имея сходные характеристики. Точно так же Исаия, вероятно, говоря о сыне, который должен был быть рождён молодой девушкой его дней, пророчествовал о другом Ребёнке, описанным позже в
Ис. 9:6, которого звали не "Бог с нами", а "Могущественный Бог". То, как Матвей использует пророчество об Эммануиле, заключается в том, чтобы показать сходство между рождением знакового человека и рождением Самого Бога в личности Иисуса. Очевидно, что для апостолов имена Иисус и Эммануил были настолько тесно связаны, что они увидели в названии Ребёнка Иисусом исполнение этого пророчества. Ответ на отсутствие внимания к различию имён следует искать в сходстве значений, которые несут эти два слова. Сам Бог пришёл на Землю, чтобы спасти Свой народ. Апостолы не зацикливались на словах, а концентрировались на их смысле и значении для евангелия. Для них Божий Сын был Богом по определению, а Израиль был народом как Бога-Отца так и Божьего Сына. Они использовали оба имени взаимозаменяемо, чтобы говорить как о Боге-Отце, так и о Боге-Сыне при этом подчеркивая роль Бога-Святого Духа в зачатии Иисуса как личности, в котором воплощённый Бог посетил Свой народ чтобы его спасти.
Основная идея воплощения Иисуса заключалась в том, что Бог пришёл на Землю в форме человека, который спас Свой народ от их грехов. В этот момент Божий народ был ограничен Израилем, но должен был распространиться на все народы мира, которые получили бы шанс стать частью Божьего народа благодаря вере в Иисуса. Это спасение не только от грядущего гнева Бога, но и от их грехов. Быть спасенным от греха означает и прощение и освобождение от него. Та же самая кровь Иисуса примиряет раскаявшегося грешника с Богом путём прощения грехов и освобождает его от власти греха. В
Рим. 6:18-23, Павел противопоставляет жизнь верующего, который освобождён от греха и его последствий, его предыдущей жизни в неверии. Он говорит, что результатом греха является смерть. Христиане, которые принимают прощение своих грехов, но не принимают освобождение от них, продолжая жить в грехе приносят смерть в свои личные жизни и в жизни своих церквей. Основная причина, по которой церкви чувствуются духовно мёртвыми и в конечном итоге умирают, - это не признанный и не оставленный грех её членов. Если христиане продолжают предлагать свои тела какой-либо нечистоте или чему-либо, противоречащему святости, независимо от того, какие оправдания они используют, это неизбежно приводит к смерти. Чтобы возродить мёртвую церковь, нужно осознать, что святая жизнь не только возможна, но и нормальна. Более того, ненормально сохранять свои грехи. Бог милостиво прощает любой грех, в который попадает христианин, но Он делает это для того чтобы освободить его от этого греха. Покаяние, в котором нет сожаления о грехе и отвращения к греху, на самом деле не является покаянием. Возрождение церкви требует отказа от пораженческой веры в невозможность свободы от греха в этой жизни, основанной на факте нашего несовершенства. Христос пришёл чтобы не только простить, но и освободить нас от всех наших грехов, и нет греха, от которого Он не может нас спасти. Только когда все известные грехи всех членов церкви исповеданы и оставлены, церковь может по-настоящему стать свободной и по-настоящему духовно ожить.
24 And, having woken up from sleep, Joseph did as the angel of the Master told him, and he took his wife ┰, 25 but he did not have sexual relationships with her ┰ until she bore her Son and he called Him Jesus.
24 І прокинувшись від сну, Йосип зробив так як йому сказав ангел Пана, і взяв свою дружину ┰, 25 але не мав з нею статевих відносин ┰ поки вона не народила Сина, і він назвав Його Ісус.
24 И проснувшись ото сна, Иосиф сделал так как ему сказал ангел Господина, и взял свою жену ┰, 25 но не имел с ней половых отношений ┰ пока она не родила Сына, и он назвал Его Иисус.
Joseph struggled with the choice between believing Mary and his doubts, between his desire to accept her as his wife and the dissolution of their marriage. The angel of God reaffirmed his weak trust to Mary and moved him to change his mind and to take her. However, the decision to take Mary was only the beginning. He had to actualize his inner decision to accept Mary into his home, and he did it right after he woke up. He did not postpone actualizing his decision for at least two reasons. First, he really loved Mary and wanted to be with her as soon as possible. Secondly, when a person makes a life-lasting decision and overcomes the doubts about it, there is no reason for postponing its actualization. If a person decides on something very important but postpones the actualization of such a decision, it only means that he or she is still struggling with doubts and leaves the door open for changing his or her mind. Accepting Jesus into one's heart by trusting in His gospel is a life-long decision that changes one's life and its direction. There are many doubts that a person must overcome before making a solid decision to accept Jesus. Such a person needs all help he or she can get to chose faith over doubts. The only indication of such a solid decision is a public acceptance of Jesus without any hesitation or postponement. There is always a temptation of developing a process of acceptance of people into the church who think they are not ready to make such a decision. It is the same as for a man cohabiting with a woman without being married, i.e. mutually committed for life. As a result of inflating the numerical size of a local church by not requiring such public commitment, a church grows by adding uncommitted and unregenerate doubters. No-one should be considered a Christian with no self-commitment. However, once an unbeliever falls in love with Jesus and overcomes his or her doubts, there is nothing that would justify postponement of the public profession of faith in Christ and life-long commitment to Him. Just like evangelism that calls unbelievers to repentance and public profession of faith, revival exists to call the uncommitted doubters who somehow joined the church, but did not completely commit themselves to Jesus. The call to repentance and public commitment to Jesus is the central part of a revival.
Йосип внутрішньо боровся з вибором між довірою Марії та його сумнівами, між його бажанням прийняти її як свою дружину та розірванням їхнього шлюбу. Ангел Бога підтвердив його слабку довіру до Марії та допоміг йому передумати та взяти її за дружину. Однак рішення взяти Марію було тільки початком. Він повинен був реалізувати своє внутрішнє рішення прийняти Марію в свій будинок, і він зробив це відразу-ж після того, як прокинувся. Є як мінімум дві причини, через які він не став відкладати реалізацію свого рішення. По-перше, він дійсно любив Марію та хотів бути з нею якомога швидше. По-друге, коли людина приймає життєве рішення та долає сумніви в ньому, немає ніяких причин відкладати його реалізацію. Якщо людина вирішує щось дуже важливе, але відкладає реалізацію такого рішення, це лише означає, що вона все ще бореться з сумнівами та залишає двері відкритими для зміни свого рішення. Прийняття Ісуса в своє серце через віру в Його євангеліє - це довічне рішення, яке змінює життя та його напрямок. Є багато сумнівів, які людина повинна подолати, перш ніж прийняти тверде рішення прийняти Ісуса. Така людина потребує всієї допомоги, яку вона може отримати, щоб вибрати віру замість сумнівів. Єдиною ознакою такого твердого рішення є публічне прийняття Ісуса без будь-яких коливань або відкладення на потім. Завжди є спокуса створити процес прийняття людей до церкви, які думають, що вони не готові прийняти таке рішення. Це те ж саме, що для чоловіка, жити разом з жінкою, яка не перебуває ним у шлюбі, тобто не присвятивши себе довічно один одному. В результаті роздування чисельного розміру помісної церкви, не вимагаючи ніякої публічної посвяти себе Ісусу, церква росте, додаючи непосвячених і невідроджених скептиків. Ніхто не повинен вважатися християнином без само-посвяти. Однак, як тільки невіруюча людина закохується в Ісуса та долає свої сумніви, немає нічого, що могло б виправдати відкладання публічного сповідання віри в Христа та довічної прихильності Йому. Точно так само, як євангелізація, яка існує для покликання невіруючих до покаяння та публічного сповідання віри, пробудження існує для того щоб закликати непосвячених скептиків, які якимось чином приєдналися до церкви, але не повністю присвятили себе Ісусу. Заклик до покаяння та публічного посвячення себе Ісусу - це центральна частина відродження.
Иосиф внутренне боролся с выбором между доверием Марии и его сомнениями, между его желанием принять её как свою жену и расторжением их брака. Ангел Бога подтвердил его слабое доверие к Марии и помог ему передумать и взять её в жёны. Однако решение взять Марию было только началом. Он должен был реализовать своё внутреннее решение принять Марию в свой дом, и он сделал это сразу же после того, как проснулся. Есть как минимум две причины, по которым он не стал откладывать реализацию своего решения. Во-первых, он действительно любил Марию и хотел быть с ней как можно скорее. Во-вторых, когда человек принимает жизненное решение и преодолевает сомнения в нём, нет никаких причин откладывать его реализацию. Если человек решает что-то очень важное, но откладывает реализацию такого решения, это лишь означает, что он всё ещё борется с сомнениями и оставляет дверь открытой для изменения своего решения. Принятие Иисуса в своё сердце через веру в Его евангелие - это пожизненное решение, которое меняет жизнь и его направление. Есть много сомнений, которые человек должен преодолеть, прежде чем принять твёрдое решение принять Иисуса. Такой человек нуждается во всей помощи, которую он может получить, чтобы выбрать веру вместо сомнений. Единственным признаком такого твёрдого решения является публичное принятие Иисуса без каких-либо колебаний или откладываний на потом. Всегда есть соблазн создать процесс принятия людей в церковь, которые думают, что они не готовы принять такое решение. Это то же самое, что для мужчины, сожительствовать с женщиной, не состоящей ним в браке, то есть не посвятив себя пожизненно друг другу. В результате раздувания численного размера поместной церкви, не требуя никакого публичного посвящения себя Иисусу, церковь растёт, добавляя непосвящённых и невозрожденных скептиков. Никто не должен считаться христианином без само-посвящения. Однако, как только неверующий человек влюбляется в Иисуса и преодолевает свои сомнения, нет ничего, что могло бы оправдать откладывание публичного исповедания веры в Христа и пожизненного посвящения Ему. Точно так же, как евангелизация, которая существует для призвания неверующих к покаянию и публичному исповеданию веры, пробуждение существует для того чтобы призвать непосвящённых скептиков, которые каким-то образом присоединились к церкви, но не полностью посвятили себя Иисусу. Призыв к покаянию и публичному посвящению себя Иисусу - это центральная часть возрождения.
