Matthew

Chapter 21

Матвія

Розділ 21

Матвея

Глава 21

And when they were approaching ^┰ Jerusalem and came to Bethphage, ^┰ to the mountain of Olives, then Jesus sent two of His students,² having said to them: "Go into the village in front of ^┰ you and you will right then ^┰ find ^┰ a tied ^┰ donkey and a colt with her. Having untied (them), bring (them) to Me. ³ And if anyone would say anything to you, tell (them) that their Master needs to have (them), and they will send ^┰ them right away ^┰." ⁴ And ^┰ this took place so that what was spoken through the prophet would be fulfilled saying:
⁵ "Tell the daughter of Zion,
look, your King is coming to you
Humble and sitting on a donkey
and on a colt, a son of a burdened animal."
⁶ And the students, having gone and done as Jesus instructed ^┰ them, ⁷ brought ^┰ the donkey and the colt, and they put on ^┰ their cloaks, and He sat on them. ⁸ And most of the crowd were spreading their cloaks on the road, others were cutting branches from the trees and spreading on the road. ⁹ And the crowd that was going before ^┰ Him and following (Him) was shouting ^┰ saying:
"Hosannah ^┰ to the Son of David!
Favored ^┰ is the One who comes in the name of the Master ^┰!
Hosannah in the highest (Heavens)!"

I коли вони наближались до Ієрусаліму та прийшли до Віфаги, ^┰ до Оливної гори, тоді Іісус відправив двох Своїх учнів, ² сказавши їм: "Увійдіть у село (що) перед вами та ви відразу-ж знайдете прив'язану ослицю і з нею осля. Відв'язавши (їх), приведіть (їх) до Мене. ³ І якщо вам хтось що-небудь скаже, скажіть (їм), що (вони) потрібні їх Учителю, і вони відразу-ж відправлять їх" . ⁴ І ^┰ це сталося, щоб збулося сказане пророком, що говорив:
⁵ "Скажіть донці Сіону,
дивись, до тебе йде твій Король,
Скромний і сидячий на ослі
та на осляти, сині обтяженої ^┰ тварини".
⁶ І учні, пішовши та зробивши як Ісус доручив ^┰ їм, ⁷ привели ослицю і осля, та поклали на (них) ^┰ свої одежі, а Він сів на них. ⁸ І більша частина натовпу розстеляла на дорозі одежі, а інші зрізали гілки з дерев і стелили на дорозі. ⁹ А натовп, що йшов перед Ним і слідував (за Ним), кричав кажучи:
"Осанна ^┰ Синові Давида!
Привілейованим ^┰ є Той, хто приходить в ім'я Пана!
Осанна у найвищих (небесах)!"

И когда они приближались к Иерусалиму и пришли к Вифаге, ^┰ к Масличной горе, тогда Иисус послал двух Своих учеников,² сказав им: "Войдите в деревню (которая) перед вами и вы сразу-же найдёте привязанную ослицу и с ней ослёнка. Отвязав (их), приведите (их) ко Мне. ³ И если кто-то вам что-нибудь скажет, скажите (им), что (они) нужны их Учителю, и они сразу-же отправят их". ⁴ И ^┰ это произошло, чтобы исполнилось ска́занное через пророка, говорившего:
⁵ "Скажите дочери Сиона,
смотри, к тебе идёт твой Король,
Скромный и сидящий на ослице
и на ослёнке, сыне обременённого ^┰ животного".
⁶ И ученики, пойдя и сделав как Иисус поручил ^┰ им, ⁷ привели ослицу и ослёнка, и положили на ^┰ свои одежды, а Он сел на них. ⁸ И бо́льшая часть толпы расстилала на дороге одежды, а другие срезали ветки с деревьев и расстилали на дороге. ⁹ И толпа, которая шла перед Ним и следовала (за Ним) кричала говоря:
"Осанна ^┰ Сыну Давида!
Предпочтённым ^┰ является Тот, кто приходит во имя Господина!
Осанна в наивысших (небесах)!"

In the prophecy Matthew quoted here, Zechariah (Zech. 9:8-10) predicts the coming of the king of Israel who would end oppression of Jerusalem, and who would bring peace, salvation, and Israel's dominion to the ends of the Earth. People believed that this promised king would be like King David, who established the kingdom of Israel. A sign of this king would be that he comes on a donkey and a colt. Jesus sent His followers to organize the fulfillment of this messianic prophecy by making another prophecy about how they would find the animals and what they should do. Another significant sign of this coming king was his purposeful humility. Because subjects of the king cannot be more important than the king himself, it was a vivid lesson for the followers of Jesus about His kingship. By fulfilling this prophecy, Jesus showed His closeness to the simple people who used donkeys to carry a load. The biblical view of God's royal sovereignty must be seen through the lenses of His self-imposed humility. He did not enter Jerusalem as a captor, who imposes His will by His might, but as a king who offers His rule to whoever would willingly receive and obey Him. There is a huge difference between any forced and volunteer obedience. God, with all His omnipotence does not exercise it to gain followers, but rather comes down to their level and leads by example. Therefore, instead of proclaiming God's sovereign rule over everyone that looks more like earthly autocratic monarchy, we should really rethink God's rule to be more of an offer to to either willingly and voluntarily submit to the humble king or to reject Him and be rejected. Following Jesus' example, all Christian leaders must abolish the idea of any kind of superiority and leading from the position of authority and to lead like Jesus did by example and with humility. Every church leader must come down from his ivory study tower and be closer to his people. We are servants of the King who chose to became a servant Himself. Consequently, a revival cannot be inspired and led by leaders who make much of themselves and seek obedience from others while themselves being proud, unrepentant, and disobedient. Every Christian leader must the first to humble himself, publicly repent in all of his sins or sinful habit, and to do precisely what he expects others to - pray, repent, and lead everyone else to Jesus. He must never wait on others to do what he himself is not willing to do on a greater scale.

В процитованому тут пророцтві Захарії (Захарія 9:8-10) Матвій пророкує прихід Ізраїльського короля, який покладе край пригніченню Єрусалиму та принесе мир, спасіння та панування Ізраїлю до кінця землі. Люди вірили, що цей обіцяний король буде як король Давид, який заснував Ізраїльське королівство. Ознакою цього короля буде те, що він їде на віслюку та осляти. Ісус послав Своїх послідовників організувати виконання цього месіанського пророцтва, зробивши ще одне пророцтво про те, як вони знайдуть тварин і що їм слід робити. Ще однією знаменною ознакою майбутнього короля була його навмисна смиренність. Оскільки піддані короля не можуть бути важливішими за самого короля, для послідовників Ісуса це був яскравий урок Його королівського правління. Виконавши це пророцтво, Ісус показав Свою близькість до простих людей, які використовували ослів, щоб возити ношу. Біблійний погляд на королівське панування Бога слід розглядати через призму Його добровільного смирення. Він увійшов в Єрусалим не як загарбник, що нав'язує свою волю Своєю міццю, але як король, що пропонує Своє правління будь-кому, хто охоче приймає Його та підпорядковується йому. Є величезна різниця між примусовою та добровільною покорою. Бог з усією Своєю всемогутністю не застосовує його для придбання послідовників, а, скоріше, спускається до їх рівня та подає приклад. Отже, замість того, щоб проголошувати суверенне правління Бога над усіма, яке більше схоже на земну автократичну монархію, ми повинні дійсно переосмислити правління Бога, щоб воно було швидше пропозицією добровільно підкоритися смиренному Королю або відкинути Його й бути відкинутим. Слідуючи прикладу Ісуса, всі християнські лідери мають відмовитися від ідеї будь-якої переваги та лідерства з позиції влади, та керувати, як Ісус, своїм прикладом і смиренністю. Кожен керівник церкви має спуститися зі свого уявного трону та стати ближче до своїх людей. Ми є слугами короля, який Сам вирішив стати слугою. Отже, відродження не може бути натхненне та запроваджене лідерами, які багато думають про себе та вимагають послуху від інших, самі будучи гордими, нерозкаяними та неслухняними. Кожен християнський лідер має першим упокорити себе, публічно покаятися у всіх своїх гріхах або гріховних звичках і робити саме те, що він очікує від інших - молитися, покаятися та вести усіх інших до Ісуса. Він ніколи не повинен чекати, що інші зроблять те, що він сам не бажає робити в більшому масштабі.

В процитированном тут пророчестве Захарии (Захария 9:8-10) Матвей предсказывает приход Израильского короля, который положит конец угнетению Иерусалима и принесёт мир, спасение и владычество Израиля до конца земли. Люди верили, что этот обещанный король будет как король Давид, основавший Израильское королевство. Признаком этого короля будет то, что он едет на осле и ослёнке. Иисус послал Своих последователей организовать исполнение этого мессианского пророчества, сделав ещё одно пророчество о том, как они найдут животных и что им следует делать. Ещё одним знаменательным признаком грядущего короля было его намеренное смирение. Поскольку подданные короля не могут быть важнее самого короля, для последователей Иисуса это был яркий урок Его правления. Исполнив это пророчество, Иисус показал Свою близость к простым людям, которые использовали ослов, чтобы возить ношу. Библейский взгляд на королевское владычество Бога следует рассматривать сквозь призму Его добровольного смирения. Он вошёл в Иерусалим не как захватчик, навязывающий Свою волю Своей мощью, но как король, предлагающий Своё правление любому, кто охотно принимает Его и подчиняется Ему. Есть огромная разница между принудительным и добровольным повиновением. Бог со всем Своим всемогуществом не применяет его для приобретения последователей, а, скорее, спускается до их уровня и подаёт пример. Следовательно, вместо того, чтобы провозглашать суверенное правление Бога над всеми, которое больше похоже на земную автократичную монархию, мы должны действительно переосмыслить правление Бога, чтобы оно было скорее предложением добровольно подчиниться смирённому Королю или отвергнуть Его и быть отвергнутым. Следуя примеру Иисуса, все христианские лидеры должны отказаться от идеи любого превосходства и лидерства с позиции власти и руководить, как Иисус, своим примером и смирением. Каждый руководитель церкви должен спуститься со своего мнимого трона и стать ближе к своим людям. Мы - слуги Короля, который Сам решил стать слугой. Следовательно, возрождение не может быть вдохновлено и проводимо лидерами, которые много думают о себе и требуют послушания от других, сами будучи гордыми, нераскаянными и непослушными. Каждый христианский лидер должен первым смирить себя, публично покаяться во всех своих грехах или греховных привычках и делать именно то, что он ожидает от других - молиться, покаяться и вести всех остальных к Иисусу. Он никогда не должен ждать, пока другие сделают то, что он сам не желает делать в бо́льшем масштабе.

¹⁰ And, as He was entering Jerusalem, the whole city got stirred up ^┰ saying: "Who is this?" ¹¹ And the crowds said: "This is Jesus, a prophet from Galilean Nazareth."

¹⁰ І коли Він входив до Єрусалиму, усе місто було схвильоване ^┰, кажучи: "Хто це?" ¹¹ А натовпи сказали: "Це Ісус, пророк з Галілейського Назарету".

¹⁰ И когда Oн входил в Иерусалим, весь город был взбудоражен ^┰, говоря: "Кто это?" ¹¹ А толпы говорили: "Это Иисус, пророк из Галилейского Назарета".

For the people who followed Jesus to Jerusalem, Jesus was a prophet, the predicted Messiah, the royal heir of David, and the king of Israel. However, for the inhabitants of Jerusalem, He was presented at best as a prophet from Galilee. They did not know Him or much about Him, and did not expect Him to come. It explains the contrast between such a triumphant reception by the following Him crowds and the consequent complete rejection of Jesus by the dwellers of Jerusalem after the spiritual and political elite turned them against Him. This is also the picture of an average church, where there are people who directly follow Jesus wherever He goes, who worship Him with their hearts, and who voluntarily submit themselves to His sovereign authority. However, there are always those who, at best, treat Him as an ancient prophet from a far away country, who do not know Him personally or have much interest in learning about Him, who live as if He is never coming back, who can turn against Him at any moment He does not fit their political or religious goals, and who value opinions of their religious experts and leaders more than the words of Christ Himself. Revival starts when a church recognizes the need to convert such complacent and partial Christians into the real followers of Jesus, for whom He and His words are the final authority, who voluntarily submit to His leadership in every aspect of their lives, and who are determined to follow Him and do anything He tells them to. The Great Commission of the church is not to build buildings, maintain programs and activities, create and preserve traditions, or babysit and entertain nominal churchgoers. Its goal is to convert all the nations in their entirety into real followers of Jesus and to teach them to practice everything that He commanded to do, beginning with repentance and church membership (Matt. 28:19-20). The rest of what a church decides to do can either be used to that end or to distract from it. Revival must solely focus on making real students of Jesus out of all unbelievers and pretentious believers, and to leave them with only one option - to become a part of God's sovereign Kingdom by submitting their will to God's in everything to their last breath.

Для людей, які слідували за Ісусом до Єрусалиму, Ісус був пророком, передбаченим Месією, королівским спадкоємцем Давида та королем Ізраїлю. Однак для жителів Єрусалиму, Він був представлений в кращому випадку як пророк із Галилеї. Вони не знали ані Його ані чого-небудь про Нього, і не очікували Його приходу. Це пояснює контраст між таким урочистим прийомом натовпом, що слідував за Ним, і наступним повним відкиданням Ісуса жителями Єрусалиму після того, як духовн та політична еліта налаштувала їх проти Нього. Це також картина звичайної церкви, де є люди, які безпосередньо слідують за Ісусом, куди б Він не йшов, які поклоняються Йому всім серцем та добровільно підкоряються Його суверенної влади. Однак завжди є ті, хто у кращому випадку відноситься до Нього як до стародавнього пророка з далекої країни, хто не знає Його особисто або не дуже зацікавлений в тому, щоб Його узнати, хто живе так, як ніби Він ніколи не повернеться, хто може повстати проти Нього в будь-який момент коли Він не відповідає їх політичним або релігійним цілям, і хто цінує думки своїх релігійних експертів і лідерів більше, ніж слова Самого Христа. Відродження починається тоді, коли церква визнає необхідність навернути таких самовдоволених і часткових християн у справжніх послідовників Ісуса, для яких Він і Його слова є остаточним авторитетом, які добровільно підкоряються Його керівництву в усіх аспектах свого життя та які сповнені рішучості слідувати за Ним і робити все, що Він їм каже робити. Велике Доручення церкви - це не будувати будівлі, підтримувати програми та заходи, створювати та зберігати традиції, а також доглядати з та розважати номінальних парафіян. Його мета - це не багато ні мало цілковито навернути усі народи на справжніх послідовників Ісус та навчити їх виконувати все, що Він наказав робити, починаючи з покаяння та членства в церкві (Матв. 28:19-20). Решта з того, що церква вирішує робити, може бути використано або для цієї мети, або для відволікання від неї. Відродження має бути повністю зосереджене виключно на тому, щоб робити справжніх учнів Ісуса з усіх невіруючих і удаваних віруючих, і надати їм тільки один варіант - стати частиною суверенного Королівства Бога, підпорядкувавши свою волю Божій в усьому до свого останнього подиху.

Для людей, которые следовали за Иисусом до Иерусалима, Иисус был пророком, предсказанным Мессией, королевским наследником Давида и королём Израиля. Однако для жителей Иерусалима Он был представлен в лучшем случае как пророк из Галилеи. Они не знали ни Его ни чего-либо о Нём, и не ожидали Его прихода. Это объясняет контраст между таким торжественным приёмом толпой, следующей за Ним, и последующим полным отвержением Иисуса жителями Иерусалима после того, как духовная и политическая элита настроила их против Него. Это также картина обычной церкви, где есть люди, которые непосредственно следуют за Иисусом, куда бы Он ни шёл, которые поклоняются Ему всем сердцем и добровольно подчиняются Его суверенной власти. Однако всегда есть те, кто в лучшем случае относится к Нему как к древнему пророку из далёкой страны, кто не знает Его лично или не очень заинтересован в том, чтобы Его узнать, кто живет так, как будто Он никогда не вернётся, кто может восстать против Него в любой момент когда Он не соответствует их политическим или религиозным целям, и кто ценит мнения своих религиозных экспертов и лидеров больше, чем слова Самого Христа. Возрождение начинается, когда церковь признает необходимость обратить таких самодовольных и частичных христиан в настоящих последователей Иисуса, для которых Он и Его слова являются окончательным авторитетом, которые добровольно подчиняются Его руководству во всех аспектах своей жизни и которые полны решимости следовать за Ним и делать всё, что Он им говорит делать. Великое Поручение церкви - это не строить здания, поддерживать программы и мероприятия, создавать и сохранять традиции, а также присматривать за и развлекать номинальных прихожан. Его цель - это не много ни мало полностью обратить все народы в настоящих последователей Иисуса и научить их выполнять всё, что Он приказал делать, начиная с покаяния и членства в церкви (Матв. 28:19-20). Остальное из того, что решает сделать церковь, может быть использовано либо для этой цели, либо для отвлечения от неё. Возрождение должно быть полностью сосредоточено исключительно на том, чтобы делать истинных учеников Иисуса из всех неверующих и притворных верующих, и предоставить им только один вариант - стать частью суверенного Королевства Бога, подчинив свою волю Божьей во всём до своего последнего вздоха.

¹² And Jesus entered the temple ^┰ and forced out ^┰ all (who were) selling and buying in the temple, and overturned the tables of money-changers and the seats of the sellers ^┰ of pigeons ^┰, ¹³ and He says to them: "It is written:
'My house will be called a house of prayer,'
but you turned ^┰ it (into) 'a den ^┰ of robbers'."

¹² Та Ісус увійшов у храм ^┰ і вигнав ^┰ усіх продававших та купувавших у храмі, та перекинув столи міняльникив грошей і сидіння продавців ^┰ голубів,¹³ і Він каже їм: "Написано:
'Мій Будинок назвуть домом молитви',
а ви перетворили ^┰ його (на) 'лігво ^┰ розбійників'".

¹² А Иисус вошёл в храм ^┰ и выгнал ^┰ всех продававших и покупавших в храме, и перевернул столы менял и сиденья продавцов ^┰ голубей , ¹³ и Он говорит им: "Написано:
'Мой Дом назовут домом молитвы',
а вы превратили ^┰ его (в) 'логово ^┰ разбойников'".

A church is a special place primarily dedicated to prayer. When Jesus moves in, He forces out all who treat it as a place used to take financial advantage of believers. A church needs money to operate and expand regardless of its size and location. However, when it sees people as the means of financial stability and growth instead of seeing money as the means to invest into the spiritual stability and growth of its people, a church becomes a den of robbers. Revival requires a complete "temple cleansing", that is, re-evaluation of the church's purpose and mission. The lack of financial honesty, poor stewardship, and greed create anger and jealousy, and they destroy churches from the inside. On the other hand, while the church is to regularly worship (John 4:23), study the Scriptures, and to commemorate the Master's Supper (Acts 2:42), it is not a house of business, sacraments, worship, or preaching. It is the house of prayer for all people. The primary function of the church is to connect every person to God the Father through His Son and the Holy Spirit in prayer. There is no other way to establish personal and corporate relationships with God other than through prayer. Unfortunately, prayer ministry is generally seen as supplemental, secondary, limited to a certain group of believers, or ignored altogether. Prayer ministry is for everyone to be able to gather and pray consistently, regularly, and intentionally. Revivals begin after a church or a group of believers begin, what Charles Finney called, a "prevailing prayer." It is regular, lengthy prayer meetings for a spiritual awakening in the church and in the community, which lasts as long as it takes until a revival happens. It might take many months of such consistent and forceful prayer before the Master answers it, but, as He promised, He is always faithful to answer such a prayer (Matt. 18:19). However, a personal and corporate revival is not the end goal of a prayer ministry, but only the beginning of it. Revivals cease as they begin because the prayer for revival usually ceases when a revival begins. To start and sustain a church in a revived state, the prayer must not only continue (1 Thess. 5:16-18), but to be expended in time and participation. A church in an awakened state is able to purge its members of their sins and to move outside bringing real conversion and purification to the unbelievers. Prayer ministry should always take priority in a church that longs for holiness and spiritual vitality because only God forgives sins (Mark 2:7) and gives the power to fulfill His Great Commission (Acts 1:8). This may require extreme changes in a church's priorities and ministries. It may offend and turn away those who are complacent, lazy, and dishonest. However, this was precisely the goal of what Jesus did in the temple when He entered it.

Церква - це особливе місце, в першу чергу присвячене молитві. Коли Ісус входить туди, Він витісняє всіх, хто ставиться до неї як до місця, яке використовується для отримання фінансової вигоди від віруючих. Церкві потрібні гроші щоб функціонувати та розширюватися, незалежно від її розміру та місця розташування. Однак, коли вона розглядає людей як засіб для своєї фінансової стабільності та зростання, замість того, щоб розглядати гроші як засіб інвестування в духовну стабільність і зростання своїх людей, церква стає лігвом грабіжників. Відродження вимагає повного "очищення храму", тобто переоцінки мети та місії церкви. Відсутність фінансової чесності, погане управління та жадібність викликають гнів і заздрість, і це руйнує церкви зсередини. З іншого боку, хоча церква має регулярно поклонятися (Івана 4:23), вивчати Святе Письмо та відзначати Панову Вечерю (Дії 2:42), це не будинок бізнесу, таїнств, поклоніння або проповіді. Це будинок молитви для всіх людей. Основна функція церкви - це з'єднувати кожну людину з Богом Отцем через Його Сина та Святого Духа в молитві. Немає іншого способу встановити особисті та корпоративні відносини з Богом, крім як через молитву. На жаль, молитовне служіння зазвичай розглядається як додаткове, другорядне, обмежене певною групою віруючих або воно взагалі игнорирується. Молитовне служіння призначене для того, щоб кожен міг збиратися та молитися постійно, регулярно та навмисно. Пробудження починаються після того, як церква або група віруючих починають те, що Чарльз Фінні назвав "переважаючою молитвою". Це регулярні, тривалі молитовні зібрання для духовного пробудження в церкві та в суспільстві, які тривають стільки, скільки буде потрібно, поки не відбудеться пробудження. Може знадобитися багато місяців такої послідовної та рішучої молитви, перш ніж Бог відповість на неї, але, як Він і обіцяв, Він завжди вірний тому, щоб відповісти на таку молитву (Матв. 18:19). Однак особисте та корпоративне пробудження - це не кінцева мета молитовного служіння, а тільки його початок. Пробудження припиняються, коли вони починаються, тому що молитва про пробудження зазвичай припиняється, коли починається пробудження. Щоб почати та підтримувати церкву в відродженому стані, молитва має не тільки тривати (1 Сол. 5:16-18), але церква має витрачати на неї все більше часу та участі. Церква в пробудженому стані здатна допомогти очистити своїх членів від їх гріхів і вийти за свої межі, несучи справжнє навернення та очищення невіруючим. Молитовне служіння завжди повинно мати пріоритет в церкви, яка прагне до святості та духовної життєвої сили, тому що тільки Бог прощає гріхи (Марка 2:7) та дає силу для виконання Свого Великого Доручення (Дії 1:8). Це може вимагати радикальних змін в церковних пріоритетах і служіннях. Це може образити та відлякнути тих, хто є сомовдоволеними, ледачими та нечесними. Однак, саме це й було метою того, що Ісус зробив у храмі, коли Він в нього увійшов.

Церковь - это особое место, в первую очередь посвящённое молитве. Когда Иисус входит туда, Он вытесняет всех, кто относится к ней как к месту, используемому для получения финансовой выгоды от верующих. Церкви нужны деньги, чтобы функционировать и расширяться, независимо от её размера и местоположения. Однако, когда она рассматривает людей как средство своей финансовой стабильности и роста, вместо того, чтобы рассматривать деньги как средство инвестирования в духовную стабильность и рост своих людей, церковь становится логовом грабителей. Возрождение требует полного "очищения храма", то есть переоценки цели и миссии церкви. Отсутствие финансовой честности, плохое управление и жадность вызывают гнев и зависть, и это разрушает церкви изнутри. С другой стороны, хотя церковь должна регулярно поклоняться (Ивана 4:23), изучать Священное Писание и отмечать Ужин Господина (Действия 2:42), это не дом бизнеса, таинств, поклонения или проповеди. Это дом молитвы для всех людей. Основная функция церкви - это соединять каждого человека с Богом Отцом через Его Сына и Святого Духа в молитве. Нет другого способа установить личные и корпоративные отношения с Богом, кроме как через молитву. К сожалению, молитвенное служение обычно рассматривается как дополнительное, второстепенное, ограниченное определённой группой верующих или оно вообще игнорируется. Молитвенное служение предназначено для того, чтобы каждый мог собираться и молиться постоянно, регулярно и намеренно. Пробуждения начинаются после того, как церковь или группа верующих начинают то, что Чарльз Финни назвал "преобладающей молитвой". Это регулярные, продолжительные молитвенные собрания для духовного пробуждения в церкви и в обществе, которые длятся столько, сколько потребуется, пока не произойдёт пробуждение. Может потребоваться много месяцев такой последовательной и решительной молитвы, прежде чем Бог на неё ответит, но, как Он и обещал, Он всегда верен тому, чтобы ответить на такую молитву (Матв. 18:19). Однако личное и корпоративное пробуждение - это не конечная цель молитвенного служения, а только его начало. Пробуждения прекращаются, когда они начинаются, потому что молитва о пробуждении обычно прекращается, когда начинается пробуждение. Чтобы начать и поддерживать церковь в возрождённом состоянии, молитва должна не только продолжаться (1 Фес. 5:16-18), но церковь должна затрачивать на неё всё больше времени и участия. Церковь в пробуждённом состоянии способна очистить своих членов от их грехов и выйти за свои пределы, неся настоящее обращение и очищение неверующим. Молитвенное служение всегда должно иметь приоритет в церкви, которая стремится к святости и духовной жизненной силе, потому что только Бог прощает грехи (Марка 2:7) и даёт силу для выполнения Своего Великого Поручения (Действия 1:8). Это может потребовать радикальных изменений в церковных приоритетах и служениях. Это может оскорбить и отпугнуть тех, кто самодоволен, ленив и нечестен. Однако, именно это и было целью того, что Иисус сделал в храме, когда Он в него вошёл.

¹⁴ And the blind and the lame approached ^┰ Him in the temple, and He healed ^┰ them. ¹⁵ But the priests and scholars ^┰, having seen the amazing ^┰ things that He did and the children that were calling out ^┰ in the temple and saying: "Hosanna to the Son of David," became indignant ^┰, ¹⁶ and said to Him: "Do you hear what these are saying?" And He said: "Yes! Have you never read that
'You made ^┰ praise (to come) out of ^┰ the mouth of children and babies ^┰?'"
¹⁷ And, having left them, He came out of the city to Bethany and lodged ^┰ there.

¹⁴ І сліпі та криві підійшли ^┰ до Нього в храмі, і Він зцілив ^┰ їх. ¹⁵ Але священики та вчені ^┰, бачачи дивні ^┰ речі, які Він робив, і дітей, які голосно кричали в храмі кажучи: "Осанна Сину Давида", були обурені ^┰, ¹⁶ і сказали Йому: "Ти чуєш що вони говорять?" А Він сказав: "Так! Ви що ніколи не читали що
'Ти зробив ^┰ похвалу (що выходить) з ^┰ уст дітей і немовлят'"
¹⁷ І, залишивши їх, Він вийшов із міста у Віфанію та зупинився там на ніч ^┰.

¹⁴ И слепые и хромые подошли ^┰ к Нему в храме, и Он исцелил ^┰ их. ¹⁵ Но священники и учёные ^┰, видя удивительные ^┰ вещи, которые Он делал, и детей, которые громко кричали в храме говоря: "Осанна Сыну Давида", были возмущены ^┰, ¹⁶ и сказали Ему: "Ты слышишь что они говорят?" А Он сказал: "Да! Вы разве никогда не читали что
'Ты сделал ^┰ похвалу (исходящую) из уст детей и младенцев'"
¹⁷ И, оставив их, Он вышел из города в Вифанию и остановился там на ночь ^┰.

While prayer must be the most prevalent ministry of any church, spiritual awakening would automatically result in spontaneous, unscripted, and genuine praise, as well as in healing of the broken hearts and bodies. It is God who prepares and gives the heart of a person praise and joy of worship. When it is scripted and staged, regardless of its style or methods, it turns in a dead liturgical ritual devoid of the heart. Only what is born by God's Spirit in someone's heart can touch the hearts of others. For a heart to genuinely praise Jesus, it must be cleansed of any impurity and sin first. These are the reasons why little children are better at praising God than adults. They do not know how to fake praise and they are purer and more sincere in heart than the grown-ups. These are the two things all believers should learn from children. Simple and genuine faith, prayer to God the Father that is modeled after a child's plea to a parent, and propitiousness to make mistakes in the process, turn praise into something we will share in Heaven and it will prevent praise from turning into a performing art, spectacle, or a religious ritual. The Jewish priests and scholars established their order of worship that was safe, mechanical, and profitable. Neither of these considerations should guide church leaders in worship. Genuine repentance and cleansing of a soul produce genuine praise and genuine healing, spiritual, emotional, and physical. When prayer and repentance is neglected or totally abandoned, church leaders could only dream of their people experiencing the true worship of the heart and healing of their souls. Before praying for revival becomes a continuous and dominant ministry of the entire church, these dreams will remain as such and no amount of preaching, teaching, or admonition would be able to do what only prayer can, to move people in genuine praise. This spiritual impotence of such leadership will only lead them to frustration and indignation at those churches that achieve this genuine worship and healing elsewhere. Instead of learning the principles of genuine revival, and implementing them, such pastors, priests, and scholars will become bitter critics and most ferocious enemies of revivals. It has always been this way, and will continue to be until church-goers figure out that the very people who claim to keep them spiritually safe, are the ones who, out of their pride and lust for power and influence, prevent them from being reborn or revived. At the end of that day, Jesus left them and went to spent a night elsewhere. If church leaders choose to be unconverted themselves and follow the Jewish priests and scholars in their stubborn resistance to Jesus and His amazing power, the only good choice any genuine believer should do is to leave them (Matt. 15:14). However, as Jesus invested much time and efforts into converting the spiritual leaders of His time, He is still interested into rather converting the critics than abandoning them (Matt. 13:52; John 3:1-2; Acts 6:7). Genuine personal child-like humility and repentance can turn a bitter religious critic into powerful agent of revival.

Хоча молитва повинна бути самим домінуючим служінням у будь-якій церкві, духовне пробудження автоматично призведе до спонтанної, непідробної та щирої похвали, а також до зцілення розбитих сердець і тіл. Саме Бог готує та дає серцю людини хвалу та радість поклоніння. Коли хвала прописана наперед і поставлена за сценарієм, незалежно від стилю або методів, вона перетворюється на мертвий літургійний обряд, позбавлений серця. Тільки те, що народжене Божим Духом у чиємусь серці, може зачепити серця інших. Щоб серце щиро вихваляло Ісуса, спочатку воно повинно бути очищено від усякої скверни та гріха. Ось чому маленькі діти хвалять Бога краще дорослих. Вони не вміють фальсифікувати похвалу, і вони чистіші та більш щирі серцем, аніж дорослі. Це дві речі, яким усі віруючі повинні навчитися у дітей. Проста та щира віра, молитва до Бога Отця, створена за зразком благання дитини до батьків, і прихильність, що дозволяє робити помилки в процесі, перетворять хвалу в те, що ми розділимо на Небесах, і це не дозволить хвалі перетворитися в виконавське мистецтво, спектакль або релігійний ритуал. Юдейські священики та вчені встановили порядок поклоніння, який був надійним, механічним і прибутковим. Жодне з цих міркувань не повинно керувати церковними лідерами в поклонінні. Справжнє покаяння та очищення душі виробляють щиру хвалу та справжнє зцілення, духовне, емоційне та фізичне. Коли молитва та покаяння ігноруються або повністю відкидаються, керівники церкви можуть тільки мріяти про те, щоб їх люди відчули справжнє поклоніння серця та зцілення своїх душ. Перш ніж молитва про пробудження стане постійним і домінуючим служінням усієї церкви, ці мрії залишаться такими, і ніякі проповіді, вчення або умовляння не зможуть зробити те, що може зробити тільки молитва, спонукати людей до щирої похвали. Це духовне безсилля такого лідерства приведе їх тільки до розчарування та обурення щодо тих церков, які досягають цього істинного поклоніння та зцілення десь ще. Замість того щоб навчитися принципам справжнього пробудження та застосовувати їх, такі пастори, священики та вчені стануть гіркими критиками та самими лютими ворогами пробуджень. Так було завжди та буде тривати до тих пір, поки відвідувачі церкви не зрозуміють, що ті самі люди, які стверджують, що вони охороняють їх духовну безпеку, як раз і є тими, хто через свою гордість і спрагу до влади та впливу не дають їм бути відродженими або пробудженими. На прикінці того дня, Ісус залишив їх і пішов ночувати в інше місце. Якщо керівники церкви вирішили залишатися ненаверненими та будуть слідувати юдейським священикам і вченим в їх наполегливому опорі Ісусу та Його дивовижній силі, для будь-якої дійсно віруючої людини залишається тільки один правильний вибір - це залишити їх (Матвій 15:14). Однак, оскільки Ісус вклав багато часу та зусиль у навернення духовних лідерів Свого часу, Він, як і раніше, зацікавлений швидше у наверненні критиків, аніж у відмові від них (Матв. 13:52; Івана 3:1-2; Дії 6:7). Справжня особиста дитяча смиренність і покаяння можуть перетворити гіркого релігійного критика на могутнього агента відродження.

Хотя молитва должна быть самым доминирующим служением в любой церкви, духовное пробуждение автоматически приведёт к спонтанной, неподдельной и искренней похвале, а также к исцелению разбитых сердец и тел. Именно Бог готовит и даёт сердцу человека хвалу и радость поклонения. Когда хвала прописана наперёд и поставлена по сценарию, независимо от её стиля или методов, она превращается в мёртвый литургический ритуал, лишённой сердца. Только то, что рождено Божьим Духом в чьём-то сердце, может тронуть сердца других. Чтобы сердце искренне восхваляло Иисуса, сначала оно должно быть очищено от всякой нечистоты и греха. Вот почему маленькие дети хвалят Бога лучше взрослых. Они не умеют фальсифицировать похвалу, и они чище и искреннее сердцем, чем взрослые. Это две вещи, которым все верующие должны научиться у детей. Простая и искренняя вера, молитва к Богу Отцу, созданная по образцу мольбы ребенка к родителю, и благосклонность, позволяющая совершать ошибки в процессе, превратят хвалу в то, что мы разделим на Небесах, и это не позволит хвале превратиться в исполнительское искусство, спектакль или религиозный ритуал. Иудейские священники и учёные установили порядок поклонения, который был надёжным, механическим и прибыльным. Ни одно из этих соображений не должно руководить церковными лидерами в поклонении. Подлинное покаяние и очищение души производят искреннюю хвалу и настоящее исцеление, духовное, эмоциональное и физическое. Когда молитва и покаяние игнорируются или полностью отвергаются, руководители церкви могут только мечтать о том, чтобы их люди испытали истинное поклонение сердца и исцеление своих душ. Прежде чем молитва о пробуждении станет постоянным и доминирующим служением всей церкви, эти мечты останутся таковыми, и никакие проповеди, учения или уговоры не смогут сделать то, что может сделать только молитва, побудить людей к искренней хвале. Это духовное бессилие такого лидерства приведёт их только к разочарованию и негодованию в отношении тех церквей, которые достигают этого истинного поклонения и исцеления где-то ещё. Вместо того чтобы научиться принципам подлинного пробуждения и применять их, такие пасторы, священники и учёные станут горькими критиками и самыми яростными врагами пробуждений. Так было всегда и будет продолжаться до тех пор, пока приходящие в церковь не поймут, что те самые люди, которые утверждают, что они охраняют их духовную безопасность, как раз и являются теми, кто из-за своей гордости и жажды власти и влияния не даёт им быть возродёнными или пробуждёнными. В конце того дня Иисус оставил их и ушёл ночевать в другое место. Если руководители церкви решили оставаться необращёнными и следовать иудейским священникам и учёным в их упорном сопротивлении Иисусу и Его удивительной силе, для любого подлинно верующего человека остаётся только один правильный выбор - это оставить их (Матвей 15:14). Однако, поскольку Иисус вложил много времени и усилий в обращение духовных лидеров Своего времени, Он по-прежнему заинтересован скорее в обращении критиков, чем в отказе от них (Матв. 13:52; Ивана 3:1-2; Действия 6:7). Подлинное личное детское смирение и покаяние могут превратить горького религиозного критика в могущественного агента возрождения.

¹⁸ But in the morning, (while) returning to the city, He got hungry ^┰. ¹⁹ And, seeing a tree on the side of the road, He went to it and found on it nothing but leaves; and He says to it: "No more fruit would ever ^┰ come from you." And the tree dried up at once ^┰.

¹⁸ Але вранці, вертаючись до міста, Він зголоднів ^┰. ¹⁹ І, побачивши дерево на узбіччі дороги, Він пішов до нього, але не знайшов на ньому нічого, крім листя; і Він говорить йому: "Від тебе більше ніколи ^┰ не буде плодів". І дерево відразу-ж висохло.

¹⁸ А утром, возвращаясь в город, Он проголодался ^┰. ¹⁹ И, увидев дерево на обочине дороги, Он пошёл к нему, но не нашёл на нем ничего, кроме листьев; и Он говорит ему: "От тебя больше никогда ^┰ не будет плодов". И дерево сразу-же высохло.

As Jesus was returning with His students to Jerusalem, He became hungry and decided to get some figs from a tree He saw on the way. It was an illustration about Jerusalem as the center of Israel, which Jesus already used earlier (Luke 13:6-9). In the light of a similar use of this illustration, Jesus' earthly ministry was an attempt of God to "fertilize" or revive Jerusalem so that it would bring the fruit of repentance and be spared (Matt. 3:8; 11:21; 23:37). It was God's attempt to revive the nation of Israel through repentance so that it would begin bearing fruit. However, after all of the prophets God sent, and after He sent His only Son, unlike Nineveh during Jonah's ministry, the inhabitants of Jerusalem decided to harden their hearts and refused to repent and return to their God. This unfruitful fig tree was an illustration Jesus gave to His followers in order to show the reason for God's anger against His own people when they rejected His final, patient, and gracious attempt to revive it. Although God chose Israel as His people, its stubborn resistance to God's propitiousness resulted in God's wrath. Paul warned the church that God has not changed and, while sparing individual believers, He is not obligated to keep any local church or denomination alive if it does the same that Israel did (Rom. 11:19-21).
As God transferred Israel's true Believers from the first century Judaism to Jesus, (John 6:37-40), the same way, God transfers true believers to the revived and functional churches letting the unrepentant, unrevived, and unfruitful branches die. Such local churches and denominations die the same way the fig tree on Jesus' way to Jerusalem did (John 15:1-2). When the New Testament talks about Jesus being the vine and people being branches, it always refer to people in plural. Hence, such passages may rather talk about groups of people, branches of God's people that either get fertilized or cut off. God did it with Jerusalem and with the entire nation of Israel shortly after His rejection and crucifixion, and He will do it to any church or denomination that stray away from His standards of living and refuse to repent and be revitalized while sparing the faithful remnant within it. God is gracious and patient with fruitless churches preoccupied with their traditions and activities, but not achieving anything in terms of the Great Commission. He uses preachers to try to bring such a church to repentance and fruit bearing. However, if such a church refuses to repent and be revived, God lets it die and plants other local churches instead. In turn, these new churches should learn from the example of dying churches and live in a state of continuous repentance, prayer, revival and fruitfulness. Otherwise, they too will die. God is still the same and He still has no partiality to any one person or a group of people (Rom.2:11; Acts 10:34-35).

Коли Ісус повертався зі Своїми учнями в Єрусалим, Він зголоднів і вирішив нарвати фіг з дерева, яке він побачив по дорозі. Це була ілюстрація про Єрусалим як центр Ізраїлю, яку Ісус вже використовував раніше (Луки 13:6-9). У світлі аналогічного використання цієї ілюстрації, земне служіння Ісуса було спробою Бога "удобрити" або відродити Єрусалим, щоб той приніс плід покаяння та був врятований (Матв. 3:8; 11:21; 23:37). Це була спроба Бога відродити народ Ізраїль через покаяння, щоб він почав приносити плоди. Однак після всіх пророків, посланих Богом, і після того, як Він послав Свого Єдиного Сина, на відміну від Ніневії під час служіння Іони, жителі Єрусалиму вирішили зробити жорстокими свої серця та відмовився покаятися та повернутися до свого Бога. Це безплідне фігове дерево було ілюстрацією, яку Ісус дав Своїм послідовникам, щоб показати причину гніву Бога на Свій народ, коли вони відкинули Його останню, терплячу та милостиву спробу відродити його. Хоча Бог обрав Ізраїль Своїм народом, його шалений опір до Божої прихильності в результаті привів до Божого гніву. Павло попередив церкву, що Бог не змінився, і, жаліючи окремих віруючих, Він не зобов'язаний підтримувати життя будь-якої помісної церкви або деномінації, якщо вона робить те ж саме, що й Ізраїль (Рим. 11:19-21).
Коли Бог передав справжніх віруючих Ізраїлю з юдаїзму першого століття Ісусу (Івана 6:37-40), точно так же Бог переводить справжніх віруючих у відроджені та функціонуючі церкви, дозволяючи нерозкаяним, невідродженим і безплідним гілкам померти. Такі помісні церкви та деномінації вмирають так само, як те фігове дерево на шляху Ісуса до Єрусалиму (Івана 15:1-2). Коли в Новому Завіті говориться про Ісуса як про виноградну лозу, а про людей як про гілки, це завжди ставиться до людей у множині. Отже, такі уривки можуть швидше говорити про групи людей, відгалуженнях Божого народу, які або стають плідними, або відрізаються. Бог зробив це з Єрусалимом і з усім народом Ізраїлю незабаром після Його відкидання та розп'яття, і Він зробить це з будь-якою церквою або деномінацією, яка відхиляється від Його стандартів життя та відмовляється покаятися та відродитися, при цьому зберігаючи її вірний залишок. Бог милостивий і терплячий до безплідних церков, стурбованих своїми традиціями та діяльністю, але не досягає нічого з точки зору Великого Доручення. Він використовує проповідників, щоб спробувати привести таку церкву до покаяння та плодоношення. Однак, якщо така церква відмовляється покаятися та відродитися, Бог дозволяє їй померти та замість неї насаджує інші помісні церкви. У свою чергу, ці нові церкви мають вчитися на прикладі вмираючих церков і жити у стані безперервного покаяння, молитви, відродження та плідності. В іншому випадку вони теж відімруть. Бог як і раніше той же, і Він, як і раніше, не упереджений до жодної людини або групи людей (Рим. 2:11; Дії 10:34-35).

Когда Иисус возвращался со Своими учениками в Иерусалим, Он проголодался и решил нарвать фиг с дерева, которое он увидел по дороге. Это была иллюстрация об Иерусалиме как центре Израиля, которую Иисус уже использовал ранее (Луки 13:6-9). В свете аналогичного использования этой иллюстрации, земное служение Иисуса было попыткой Бога "удобрить" или возродить Иерусалим, чтобы тот принёс плод покаяния и был спасён (Матв. 3:8; 11:21; 23:37). Это была попытка Бога возродить народ Израиль через покаяние, чтобы он начал приносить плоды. Однако после всех пророков, посланных Богом, и после того, как Он послал Своего единственного Сына, в отличие от Ниневии во время служения Ионы, жители Иерусалима решили ожесточить свои сердца и отказался покаяться и вернуться к своему Богу. Это бесплодное фиговое дерево была иллюстрацией, которую Иисус дал Своим последователям, чтобы показать причину гнева Бога на Свой народ, когда они отвергли Его последнюю, терпеливую и милостивую попытку возродить его. Хотя Бог избрал Израиль Своим народом, его упорное сопротивление Божьей благосклонности в результате привело к Божьему гневу. Павел предупредил церковь, что Бог не изменился, и, щадя отдельных верующих, Он не обязан поддерживать жизнь какой-либо поместной церкви или деноминации, если она делает то же самое, что и Израиль (Рим. 11:19-21).
Когда Бог передал истинных верующих Израиля из иудаизма первого века Иисусу (Ивана 6:37-40), точно так же Бог переводит истинных верующих в возрожденные и функционирующие церкви, позволяя нераскаявшимся, невозрождённым и бесплодным ветвям умереть. Такие поместные церкви и деноминации умирают так же, как то фиговое дерево на пути Иисуса в Иерусалим (Ивана 15:1-2). Когда в Новом Завете говорится об Иисусе как о виноградной лозе, а о людях как о ветвях, это всегда относится к людям во множественном числе. Следовательно, такие отрывки могут скорее говорить о группах людей, ответвлениях Божьего народа, которые либо становятся плодотворными, либо отрезаются. Бог сделал это с Иерусалимом и со всем народом Израиля вскоре после Его отвержения и распятия, и Он сделает это с любой церковью или деноминацией, которая отклоняется от Его стандартов жизни и отказывается покаяться и возродиться, при этом сохраняя её верный остаток. Бог милостив и терпелив к бесплодным церквям, озабоченным своими традициями и деятельностью, но не достигающим ничего с точки зрения Великого Поручения. Он использует проповедников, чтобы попытаться привести такую церковь к покаянию и плодоношению. Однако, если такая церковь отказывается покаяться и возродиться, Бог позволяет ей умереть и вместо неё насаждает другие поместные церкви. В свою очередь, эти новые церкви должны учиться на примере умирающих церквей и жить в состоянии непрерывного покаяния, молитвы, возрождения и плодотворности. В противном случае они тоже отомрут. Бог по-прежнему тот же, и Он по-прежнему не пристрастен ни к одному человеку или группе людей (Рим. 2:11; Действия 10:34-35).

²⁰ And, having seen (this), the students wondered ^┰ saying: "How did the tree dry ^┰ (out) at once ^┰?" ²¹ And Jesus said to them in response ^┰: "I assure you ^┰, if you were to have faith and not to doubt, not only you will do what (I did) to ^┰ the fig tree, but you would also tell this mountain: 'Be lifted up and thrown into the sea,' (and) it will happen. ²² And you will get ^┰ all things, whatever you ask in prayer believing."

²⁰ І, побачивши (це), учні дивувалися ^┰, кажучи: "Як (це) дерево (так) відразу засохло ^┰?" ²¹ Та Ісус сказав їм у відповідь ^┰: "Я запевняю вас ^┰, якби ви мали віру й не сумнівалися, ви не тільки будете робити те, що (Я зробив) з фіговим деревом, але ви-б також сказали цій горі: "Будь піднятою та кинутою в море", (і) це станеться. ²² І ви отримаєте все, чого б ви не попросили в молитві вірячи".

²⁰ И, увидев (это) , ученики удивлялись ^┰, говоря: "Как (это) дерево (так) сразу засохло ^┰?" ²¹ А Иисус сказал им в ответ ^┰: "Я уверяю вас ^┰, если бы вы имели веру и не сомневались, вы не только будете делать то, что (Я сделал) с фиговым деревом, но вы также-бы сказали этой горе: "Будь поднятой и брошенной в море", (и) это произойдет. ²² И вы получите всё, чего бы вы ни попросили в молитве веря".

The students were not wondering about what Jesus was trying to teach them with this fig tree, but they were wondering about how it dried up so fast. They wanted to know how they too could do something like this because Jesus was about to teach them the secret of doing it. While Jesus immediately made the fig tree dead, He did not produce the fruit on it that He actually desired in the first place. Similarly, God destroyed Israel after it rejected Jesus, but did not make it repent and return to Him. While any circumstance that stands in the way of revival can be removed by praying and believing that God will do anything asked in faith, as He promised, repentance and revival is still a matter of people's free choice between God and their sin, between submission to Him and their prideful false sense of independence. No matter how amazing miracles are, for Jesus none of them posed any problems to perform. Submission to God through faith in His Son and repentance, however, has to be fully voluntary. It cannot be produced just by the faith and prayer of someone else. Prayer and faith can only deal with the circumstances that can influence someone's decision to follow Christ, but it is purely a decision of that person or a group of people. We are to pray with faith for the unrepentant sinners, whether they are Christians or not, for God to influence their hearts through external and internal influences, but the main problem in conversion remains the issue of a person's will. Appealing to the will of a person through sharing own convictions and testimony, sharing faith, and giving an example to make that vital decision to become a student of Jesus, along with the various influences of God's Spirit can produce genuine conversion, repentance, and spiritual rebirth. A prayer alone, even with faith could dry up a tree or throw a mountain into the sea, but it could not convert Jerusalem. After the corporate, continuous, and persistent prayer of the church (Acts 1:14), and the consequent coming of God's Spirit, the testimony and preaching of apostles managed to convert at least some of the Israelites, but it would never happen by prayer and faith alone. Revival takes more than just a prayer, it takes faith, a testimony, preaching of the gospel, and a call to repentance. It requires a complex of factors, not just one or two of them. However, it cannot happen without a consistent and persistent prayer of faith that has no doubt that God would start a revival either. A revival is a gracious act of God's Spirit and a consequence of our efforts to ensure God's participation and to influence from our side the will of those who need to either be spiritually revived or to be born again.

Учні не цікавилися тим, чому Ісус намагався навчити їх на прикладі цього фігового дерева, але вони цікавилися, чому воно так швидко всохло. Вони хотіли знати, як вони теж можуть зробити щось подібне, думаючи що Ісус збирався навчити їх секрету цього. Хоча Ісус відразу зробив фігове дерево мертвим, Він не справив на неьому плода, якого Він дійсно бажав у першу чергу. Точно так само Бог зруйнував Ізраїль після того, як той відкинув Ісуса, але не змусив його покаятися та повернутися до Нього. Хоча будь-які обставини, які стоять на шляху пробудження, можуть бути усунені молитвою та вірою у те, що Бог зробить усе, про що Його просять з вірою, як Він і обіцяв, покаяння та пробудження, як і раніше, є питанням вільного вибору людей між Богом і їх гріхом, між покорою Йому та їх гордим хибним почуттям незалежності. Якими б дивними не були чудеса, Ісусу не було проблемою зробити будь-яке з них. Однак підпорядкування Богу через віру в Його Сина та покаяння повинно бути зроблено повністю добровільно. Це не може бути зроблено просто вірою та молитвою когось іншого. Молитва та віра можуть мати справу тільки з обставинами, які можуть вплинути на чиєсь рішення слідувати за Христом, але це чисто рішення самої людини або групи людей. Ми повинні з вірою молитися за нерозкаяних грішників, християни вони чи ні, щоб Бог вплинув на їх серця через зовнішні та внутрішні чинники, але головною проблемою в їх навернення залишається питання волі людини. Звернення до волі людини ділячись своїми переконаннями та свідченням, ділячись вірою та подаючи приклад для прийняття цього життєво важливого рішення стати учнем Ісуса, поряд з різними впливами Божого Духа, може привести до справжнього навернення, покаяння та духовного відродження. Одна тільки молитва, навіть з вірою, могла висушити дерево або кинути гору в море, але вона не могла навернути Єрусалим. Після спільної, безперервної та наполегливої молитви церкви (Дії 1:14), і послідувавше за цим зішестя Божого Духа, свідоцтво та проповідь авпостолів змогли навернути принаймні деяких ізраїльтян, але цього ніколи б не сталося тільки по молитві та вірі. Пробудження вимагає більше, ніж просто молитви, воно вимагає віри, свідоцтва, проповіді євангелія та закликів до покаяння. Для цього потрібен комплекс факторів, а не один або пара з них. Однак цього не може статися без послідовної та наполегливої молитви віри, яка робиться без сумніву в тому, що Бог почне пробудження. Пробудження - це прихильна дія Божого Духа та наслідок наших зусиль забезпечити участь Бога та вплинути з нашого боку на волю тих, хто потребує або в духовному пробудженні, або в народженні знову.

Ученики не интересовались тем, чему Иисус пытался научить их на примере этого фигового дерева, но они интересовались, почему оно так быстро засохло. Они хотели знать, как они тоже могут сделать что-то подобное, думая что Иисус собирался научить их секрету этого. Хотя Иисус сразу сделал фиговое дерево мёртвым, Он не произвёл на нём плода, которого Он действительно желал в первую очередь. Точно так же Бог разрушил Израиль после того, как тот отверг Иисуса, но не заставил его покаяться и вернуться к Нему. Хотя любые обстоятельства, стоящие на пути пробуждения, могут быть устранены молитвой и верой в то, что Бог сделает всё, о чём Его просят с верой, как Он и обещал, покаяние и пробуждение по-прежнему являются вопросом свободного выбора людей между Богом и их грехом, между покорностью Ему и их гордым ложным чувством независимости. Какими бы удивительными ни были чудеса, Иисусу не было проблемой сделать любое из них. Однако подчинение Богу через веру в Его Сына и покаяние должно быть сделано полностью добровольно. Это не может быть произведено просто верой и молитвой кого-то другого. Молитва и вера могут иметь дело только с обстоятельствами, которые могут повлиять на чьё-то решение следовать за Христом, но это чисто решение самого человека или группы людей. Мы должны с верой молиться за нераскаявшихся грешников, христиане они или нет, чтобы Бог повлиял на их сердца через внешние и внутренние факторы, но главной проблемой в их обращении остаётся вопрос воли человека. Обращение к воле человека делясь своими убеждениями и свидетельством, делясь верой и подавая пример для принятия этого жизненно важного решения стать учеником Иисуса, наряду с различными влияниями Божьего Духа, может привести к подлинному обращению, покаянию и духовному возрождение. Одна только молитва, даже с верой, могла иссушить дерево или бросить гору в море, но она не могла обратить Иерусалим. После совместной, непрерывной и настойчивой молитвы церкви (Действия 1:14), и последовавшего за этим сошествия Божьего Духа, свидетельство и проповедь апостолов смогли обратить по крайней мере некоторых израильтян, но этого никогда бы не случилось только по молитве и вере. Пробуждение требует больше, чем просто молитвы, оно требует веры, свидетельства, проповеди евангелия и призывов к покаянию. Для этого нужен комплекс факторов, а не один или пару из них. Однако этого не может произойти без последовательной и настойчивой молитвы веры, которая совершается без сомнений в том, что Бог начнёт пробуждение. Пробуждение - это благосклонное действие Божьего Духа и следствие наших усилий обеспечить участие Бога и повлиять с нашей стороны на волю тех, кто нуждается либо в духовном возрождении, либо в рождении заново.

²³ And, having entered the temple, (as) He was teaching, the priests and the elders of the people approached ^┰ Him saying: "Who gave you the right to do ^┰ these things?" ²⁴ And Jesus said to them in response ^┰: "And I will also ask you one question ^┰, and if you tell Me, I will also tell you who gave me the right to do ^┰ (these things). ²⁵ Where did the baptism of John come from? From Heaven or from men?" And, having discussed ^┰ between ^┰ themselves and saying: "If we would say: 'From Heaven,' He will say to us: 'Then why did you not believe him?' ²⁶ But if we would say: 'From men,' we are afraid of the crowd for all have ^┰ John as a prophet." ²⁷ And they said to Jesus in response ^┰: "We do not know." He said to them: "(Then) neither will I tell you who gave Me the right to do ^┰ these things."

²³ І, увійшовши до храму, (поки) Він вчив, священики та старійшини народу підійшли ^┰ до Нього, кажучи: "Хто дав Тобі право робити ^┰ ці речі?" ²⁴ А Ісус сказав їм у відповідь ^┰: "І Я також хочу поставити вам одне питання ^┰, і, якщо ви скажете Мені, Я також скажу вам хто дав Мені право робити ^┰ (ці речі). ²⁵ Звідки прийшло хрещення Івана? З Небес чи від людей?" І, обговоривши ^┰ між собою та кажучи: "Якщоб ми сказжемо: 'З Небес', Він скаже нам: 'Тоді чому ви йому не повірили?' ²⁶ Але якщо ми скажемо: 'Від людей', (то) ми боїмося натовпу, бо всі вважають Івана пророком". ²⁷ І вони сказали Ісусу у відповідь ^┰: " Ми не знаємо". Він сказав їм: "(Тоді) і Я не вам скажу хто Мені дав право робити ^┰ ці речі".

²³ И, войдя в храм, (пока) Он учил, священники и старейшины народа подошли ^┰ к Нему, говоря: "Кто дал Тебе право делать ^┰ эти вещи?" ²⁴ А Иисус сказал им в ответ ^┰: "И Я также задам вам один вопрос ^┰, и, если вы скажете Мне, Я также вам скажу кто дал Мне право делать ^┰ (эти вещи). ²⁵ Откуда произошло крещение Ивана? С Небес или от людей? И, обсудив ^┰ между собой и говоря: "Если мы сказажем: 'С Небес ', Он скажет нам: 'Тогда почему вы ему не поверили?' ²⁶ Но если мы скажем: 'От людей', (то) мы боимся толпу, потому что все считают Ивана пророком". ²⁷ И они сказали Иисусу в ответ ^┰: "Мы не знаем". Он сказал им: "(Тогда) и Я вам не скажу кто дал Мне право делать ^┰ эти вещи".

The major question about anything a church does is: "Did it come from Heaven or from human beings?" Or: "Was it initiated by some people at some point in the past or it was initiated by God?" How many activities that we do would suddenly become optional or unnecessary just because someone did it before? To assess the source of things, one must think critically without any bias for or against any activity. Here are a couple of examples. Was a public call to repentance and faith initiated by God or by some preachers of the past? We may argue about methodology of doing it, but since both Jesus and John the Baptizer centered their ministry around this call, we cannot possibly dismiss it just because we do not like how particular preachers did it in the past. Should we keep the Sunday School or should we rather use small home-based groups to study the Scriptures, pray, and have communion together? Any ministry or activity must be checked against its course and effectiveness in accomplishing the Great Commission. Anything commanded by God and initiated in the New Testament is good or even essential for a church while anything initiated by men can either be good, bad, or useless, but never essential. Anything that comes from men is optional because it is based or made up by the human authority. Only what comes from God is based on God's authority. When the priests and elders challenged Jesus about His authority to do anything in the temple, He showed that they could not even distinguish between God-given and man-made authority, and now, their own authority was in doubt. Jesus gave them the taste of their own medicine by asking a tricky question that was designed to force them to admit their incompetence in discerning what is from God and what is from men. They, of course, believed that the baptism of John was from men and that their power was initiated by God in the book of Exit. They could trace their priestly succession back to Aaron and his sons who became the first priests of Israel. Yet, as they refused to recognize John the Baptizer to be a prophet from God, they could not possibly recognize his ministry either. On the flip side, they were afraid to lose people's following which assured their authority, even though they believed it came from Heaven. In the end, Jesus left their question of who authorized Him to cleanse the temple as well as to teach and heal in it open for them to answer. As the priests and elders of the people rejected the authority that came from Heaven, their priestly succession was of no help to establish that their own authority to perform anything in God's temple was not man-made. Although pastoral authority to lead a church comes from the New Testament and involves an affirmation of a local church, preaching the gospel in general should never be a matter of authorization by men. Jesus has already authorized all of His followers to make students, to baptize them, and to teach them to obey everything He taught. Therefore, what He commissioned no man can prohibit or regulate. When a particular church or denomination becomes authorized by the civil government to regulate preaching of the gospel, its authority coming from men becomes a hindrance to the Great Commission, and such a church alines itself with the priests and elders who resisted Jesus. When man-made doctrines, traditions, or successions become the basis of final authority, God's authority becomes secondary. No church should ever fall into this confusion of its source of authority. God and His Word must be the only final authority that determines every order, tradition, or authority within a local church. Any church that, like Israel of the times of Jesus, bases its legitimacy on priestly succession, man-made traditions, or teachings instead of being spiritually active and fruitful in furthering the Great Commission is doomed to be left void of God's presence and blessings (Jer. 7:3-4; Matt. 23:38). Such a church becomes an enemy of Christ without even realizing it (John 16:2). Jesus did not directly answer to the priests and elders about the source of His authority, but He based it on their voluntary recognition of the authority of God. If God and His Word is not authoritative for a person, preaching the gospel or trying to revive or save that person becomes useless. Recognizing the authority of God and submitting to Him is the beginning of personal regeneration. Believing in existence of God alone does not make anyone a Christian. Otherwise, demons would be saved as well (Jacob 2:19). What makes demons God's enemies is not their unbelief but rejection of His rule over them. Fully voluntary submission to God and obedience to His gospel (2 Thess. 1:8) is what sets a true believer apart from anyone who does not believe in God or whose faith is dead. True revival and true repentance require complete submission to the authority of the living God and of His Word. This complete submission is the basis for Christian authority in the church and outside of its walls because such authority comes not from men, but from Heaven. This submission is never optional for revivals. It must never be played down or ignored.

Головне питання про будь що, що робить церква, звучить так: "Чи прийшло це з Небес або від людей?" Або: "Чи було це ініційовано якимись людьми в якийсь момент у минулому або це було ініційовано Богом?" Скільки діяльності, яку ми робимо, раптово стане необов'язковою або непотрібною тільки тому, що хтось це робив раніше? Щоб оцінити джерело речей, потрібно мислити критично, без упередження за або проти будь-якої діяльності. Ось пара прикладів. Чи був публічний заклик до покаяння та віри ініційований Богом або якимись проповідниками минулого? Ми можемо сперечатися про методологію цього призову, але оскільки і Ісус, і Іван Хреститель зосередили своє служіння навколо цього призову, ми не можемо відхилити його тільки тому, що нам не подобається, як певні проповідники робили це в минулому. Чи слід нам зберегти недільну школу або краще використовувати невеликі домашні групи для спільного вивчення Писань, молитов і спілкування? Будь-яке служіння або діяльність повинні перевірятися на відповідність їх процесу та ефективності виконанню Великого Доручення. Все, що було наказано Богом і ініційовано в Новому Завіті, є гарним або навіть необхідним для церкви, у той час як усе, що ініційоване людьми, може бути добрим, поганим або марним, але ніколи не обов'язковим. Все, що виходить від людей, необов'язково, тому що воно засноване на людському авторитеті. Тільки те, що походить від Бога, засноване на Його авторитеті. Коли священики та старійшини сперечалися з Ісусом про Його владу робити що-небудь у храмі, Він показав, що вони навіть не можуть відрізнити дану Богом владу від створеної людиною, і тепер їх власна влада знаходиться під сумнівом. Ісус дав їм смак їх власних ліків, поставивши зустрічне хитре питання, яке було задумане змусити їх визнати свою некомпетентність в розрізненні того, що від Бога, а що від людей. Вони, звичайно, вірили, що хрещення Івана було від людей і що їх влада була ініційована Богом у книзі Вихід. Вони могли простежити свою священицьку спадкоємність до Аарона та його синів, які стали першими священиками Ізраїлю. Однак, оскільки вони відмовилися визнати Івана Хрестителя пророком від Бога, вони також не могли визнати його служіння. З іншого боку, вони боялися втратити послідовників, які забезпечували їх авторитет, навіть вірячи що він походить з Небес. Зрештою, Ісус залишив їх питання про те, хто уповноважив Його очищати храм, а також навчати та зцілювати в ньому, для них відкритим. Оскільки священики та старійшини народу відкинули владу, що прийшла з Небес, їх священницька спадкоємність не була доказом того, що їх власна влада здійснювати будь-що в храмі Бога не була створена людиною. Хоча пастирська влада керувати церквою походить з Нового Завіту та вимагає підтвердження помісною церквою, проповідь євангелія в цілому ніколи не повинна бути питанням дозволу з боку людей. Ісус вже вповноважив усіх Своїх послідовників створювати учнів, хрестити їх і вчити їх підкорятися всьому, чого Він навчав. Отже, те, що Він доручив, ніхто не може заборонити або регулювати. Коли конкретна церква або деномінація отримує від світського уряду право регулювати проповідь євангелія, її авторитет, що походить від людей, стає перешкодою для Великого Доручення, і така церква приєднується до священиків і старійшин, що чинили опір Ісусові. Коли створені людиною доктрини, традиції або спадкоємність стають основою остаточного авторитету, авторитет Бога стає другорядним. Жодна церква ніколи не повинна впадати в оману щодо джерела своєї влади. Бог і Його Слово повинні бути єдиним остаточним авторитетом, визначаючим будь який порядок, традицію або владу в помісній церкві. Будь-яка церква, яка, подібно до Ізраїлю часів Ісуса, засновує свою легітимність на священицькій спадкоємності, створених людьми традиціях або доктринах замість того, щоб бути духовно активною та плідною в просуванні Великого Доручення, гарантована бути позбавленою Божої присутності та благословення (Єр. 7:3-4; Матв. 23:38). Така церква стає ворогом Христа, навіть не усвідомлюючи цього (Івана 16:2). Ісус не відповів прямо священикам і старійшинам про джерело Своєї влади але Він засновував її на їх добровільному визнанні влади Бога. Якщо Бог і Його Слово не є авторитетними для людини, проповідь євангелія або спроби відродити або спасти цю людину стають марними. Визнання влади Бога та підпорядкування Йому - це початок особистого відродження. Віра в існування тільки одного Бога не робить нікого християнином. В іншому випадку і демони були б спасеними (Як. 2:19). Не невіра демонів робить їх ворогами Бога, а їх відмова від Його влади над ними. Повне добровільне підпорядкування Богу та покора Його євангелію (2 Сол. 1:8) - ось що відрізняє істинно віруючого від будь-кого, хто не вірить в Бога або чия віра мертва. Істинне пробудження та справжнє покаяння вимагають повного підпорядкування авторитету живого Бога та Його Слова. Це повне підпорядкування є основою християнського авторитету в церкві та за її стінами, тому що така влада походить не від людей, а з Небес. Це підпорядкування себе ніколи не є другорядним для пробуджень. Його ніколи не можна применшувати чи ігнорувати.

Главный вопрос о чём-либо, что делает церковь, звучит так: "Пришло ли это с Небес или от людей?" Или: "Было ли это инициировано какими-то людьми в какой-то момент в прошлом или это было инициировано Богом?" Сколько деятельности, которую мы делаем, внезапно станет необязательной или ненужной только потому, что кто-то это делал раньше? Чтобы оценить источник вещей, нужно мыслить критически, без предубеждения за или против какой-либо деятельности. Вот пара примеров. Был ли публичный призыв к покаянию и вере инициирован Богом или какими-то проповедниками прошлого? Мы можем спорить о методологии этого призыва, но поскольку и Иисус, и Иван Креститель сосредоточили своё служение вокруг этого призыва, мы не можем отклонить его только потому, что нам не нравится, как определённые проповедники делали это в прошлом. Следует ли нам сохранить воскресную школу или лучше использовать небольшие домашние группы для совместного изучения Священных Писаний, молитв и общения? Любое служение или деятельность должны проверяться на соответствие их процесса и эффективности выполнению Великого Поручения. Всё, что заповедано Богом и инициировано в Новом Завете, хорошо или даже необходимо для церкви, в то время как всё, что инициировано людьми, может быть хорошим, плохим или бесполезным, но никогда не обязательным. Всё, что исходит от людей, необязательно, потому что оно основано на авторитете человека. Только то, что исходит от Бога, основано на Его авторитете. Когда священники и старейшины спорили с Иисусом о Его власти делать что-либо в храме, Он показал, что они даже не могут отличить данную Богом власть от созданной человеком, и теперь их собственная власть находится под сомнением. Иисус дал им вкус их собственного лекарства, задав встречный хитрый вопрос, который был задуман заставить их признать свою некомпетентность в различении того, что от Бога, а что от людей. Они, конечно, верили, что крещение Ивана было от людей и что их власть была инициирована Богом в книге Выход. Они могли проследить свою священническую преемственность до Аарона и его сыновей, которые стали первыми священниками Израиля. Однако, поскольку они отказались признать Ивана Крестителя пророком от Бога, они также не могли признать его служение. С другой стороны, они боялись потерять последователей, которые обеспечивали их авторитет, даже веря что он происходит с Небес. В конце концов, Иисус оставил их вопрос о том, кто уполномочил Его очищать храм, а также учить и исцелять в нём, для них открытым. Поскольку священники и старейшины народа отвергли власть, пришедшую с Небес, их священническая преемственность не была доказательством того, что их собственная власть совершать что-либо в храме Бога не была создана человеком. Хотя пастырская власть руководить церковью исходит из Нового Завета и требует подтверждения поместной церковью, проповедь евангелия в целом никогда не должна быть вопросом разрешения со стороны людей. Иисус уже уполномочил всех Своих последователей создавать учеников, крестить их и учить их подчиняться всему, чему Он учил. Следовательно, то, что Он поручил, никто не может запретить или регулировать. Когда конкретная церковь или деноминация получает от светского правительства право регулировать проповедь евангелия, её авторитет, исходящий от людей, становится препятствием для Великого Поручения, и такая церковь присоединяется к священникам и старейшинам, сопротивлявшимся Иисусу. Когда созданные человеком доктрины, традиции или преемственность становятся основой окончательного авторитета, авторитет Бога становится второстепенным. Ни одна церковь никогда не должна впадать в заблуждение относительно источника своей власти. Бог и Его Слово должны быть единственным окончательным авторитетом, определяющим любой порядок, традицию или власть в поместной церкви. Любая церковь, которая, подобно Израилю времен Иисуса, основывает свою легитимность на священнической преемственности, созданных людьми традициях или доктринах вместо того, чтобы быть духовно активной и плодотворной в продвижении Великого Поручения, гарантирована быть лишённой Божьего присутствия и благословений ( Иеремия 7:3-4; Матв. 23:38). Такая церковь становится врагом Христа, даже не осознавая этого (Ивана 16:2). Иисус не ответил напрямую священникам и старейшинам об источнике Своей власти, но Он основывал её на их добровольном признании власти Бога. Если Бог и Его Слово не авторитетны для человека, проповедь евангелия или попытки возродить или спасти этого человека становятся бесполезными. Признание власти Бога и подчинение Ему - это начало личного возрождения. Вера в существование только одного Бога не делает никого христианином. В противном случае и демоны были бы спасены (Иак. 2:19). Не неверие демонов делает их врагами Бога, а их отказ от Его власти над ними. Полное добровольное подчинение Богу и послушание Его евангелию (2 Фес. 1:8) - вот что отличает истинно верующего от любого, кто не верит в Бога или чья вера мертва. Истинное пробуждение и истинное покаяние требуют полного подчинения авторитету живого Бога и Его Слова. Это полное подчинение является основой христианского авторитета в церкви и за её стенами, потому что такая власть исходит не от людей, а с Небес. Это подчинение себя никогда не является второстепенным для пробуждений. Его никогда нельзя преуменьшать или игнорировать.

²⁸ But what do you think? A man had two sons, and, having approached ^┰ the first one, he said: 'Son ^┰, go work in the ^┰ vineyard today.' ²⁹ And He said in response ^┰: 'I will not.' But later he repented ^┰ and went. ³⁰ And, having approached the other one, he said the same. And He said in response ^┰: 'I (will), master,' but he did not go. ³¹ Which one of the two carried out ^┰ the will ^┰ of the father?" They say: "The first one." Jesus says to them: "I assure you ^┰ that the tax collectors and prostitutes go ahead of you into the kingdom of God. ³² For John came to you in the way of righteousness ^┰ and you did not believe him, but the tax collectors and prostitutes believed him. And you did not repent ^┰ later to believe him (either)."

²⁸ Але як ви думаєте? У чоловіка було двоє синів, і, підійшовши до першого, він сказав: 'Сину, піди попрацюй сьогодні у ^┰ винограднику'. ²⁹ А він сказав у відповідь ^┰: 'Я не (піду)'. Але пізніше він розкаявся ^┰ та пішов. ³⁰ І, підійшовши до другого, він сказав те ж саме. А він сказав у відповідь ^┰: 'Я (піду), пане', але не пішов.³¹ Хто з двох учинив ^┰ волю ^┰ батька?" Вони кажуть: "Перший". Ісус каже до них: "Я запевняю вас ^┰ що податківці та повії йдуть попереду вас до Божого Королівства. ³² Тому що Іван прийшов до вас дорогою праведності, і ви йому не повірили, а податківці та повії повірили йому. І пізніше ви (теж) не покаялися ^┰ щоб йому повірити.

²⁸ Но как вы думаете? У человека было двое сыновей, и, подойдя к первому, он сказал: 'Сын, пойди поработай сегодня в ^┰ винограднике'. ²⁹ А он сказал в ответ ^┰: 'Я не (пойду)'. Но позже он раскаялся ^┰ и пошёл. ³⁰ И, подойдя к другому, он сказал то же самое. А он сказал в ответ ^┰: "'Я (пойду), господин', но не пошёл. ³¹ Кто из двух исполнил ^┰ волю ^┰ отца?" Они говорят: "Первый". Иисус говорит им: "Я уверяю вас ^┰ что собиратели налогов и проститутки идут впереди вас в Божье Королевство. ³² Потому что Иван пришёл к вам путём праведности, и вы ему не поверили, а собиратели налогов и проститутки поверили ему. И позже вы (тоже) не раскаялись ^┰ чтобы ему поверить.

It was not the words said in the past or sonship of the second son that determine a true believer but the repentance and obedience to the Father of the second one. No-one is determined by God to be obedient or disobedient. The priests in this analogy were represented by the son who was obedient in words but disobedient in actions. Repentance has more to do with the change of heart and of life than the change of mind or merely saying the right words of repentance. Repentance needs to be verbalized with words of affirmation of God's command to everyone everywhere to repent (Acts 17:30), but if the words do not represent the decision to change the life, they are as useless and misleading as the outer pretense of obeyng God that these priestes and elders displayed. Real repentence is known by its fruit, by what follows it. The first son was disobedient and then turned around and submitted himself to the authority of his father. Jesus did not condemn the disobedient priests and elders, but was still calling them to turn and do what God commands before it is too late. No-one is without hope of being revived or born again as long as the chance to submit to God's authority remains. No church is doomed to decline or death as long as it has the chance to repent of its sins and to obey God's Great Commission. No denomination is beyond revival as long as it has a chance to trade man-made authority for the authority of God and His Word. Belonging to a Christian family or tradition does not make one Christian, but personal submission to God and His authority does. Prostitutes and tax collectors, who were the worst sinners at the time, were also the first to enter the Kingdom of God not because they were worse than the priests, but because they submitted to the authority of Jesus and turned away from their sins, while the priests settled with their verbal but not actual submission to God and never repented afterwards. Jesus prioritized in His ministry simple sinful people over the Jewish priests, elders, and scholars not because they were uneducated and gullible (John 7:47-49) but because they believed Him and turned away from their sins.
While the priests and the elders confessed their loyalty to the only God that exists and were ready to die in order to keep the Jewish tradition, their hearts were not submissive to the God they claimed to serve. When it came to repentance, they did not believe John to respond to his call to repentance as they had no regrets, and would never apologize for or change anything later either. Likewise, many Christians believe that repentance is for unbelievers only and that acknowledging their sin somehow devoid them of their self-righteous image of Christian integrity they have created and feel obligated to preserve. Such Christians will never admit their failures and sins (1 John 1:8-9). They also create by their example a church environment that discourages others from confessing their sins and encourage them to keep up with their self-righteousness and super-spirituality, which both are expressions of pseudo-spiritual pride similar to that of the Jewish Pharisees, priests, elders, and scholars. By refusing to repent, to change their lives, and to submit in actually doing the will of their Heavenly Father, they get caught up in defending, promoting, and preserving their verbal commitments to their doctrines and traditions.
Repentance here is not only a change of mind or direction but mainly the regret about previously made wrong decisions and actions, and wishing it was cancelled and done the right way. Revival in a local church cannot happen without the true repentance and abandoning this prideful self-righteous environment so that it encourages the people of God to reassess their lives and repent in any wrong decisions they made in order to get a fresh start in obedience to the will of the Heavenly Father. Revival must start from church leadership with their brokenness and public confession. Such a bold move requires not only courage, but also a lot of propitiousness for each other because fear of being dishonored, judged, and disciplined may hold everyone from repentance, not only believers but unbelievers as well. The change of environment from the emphasis on the outward doctrinal and traditional correctness to the inner and actual regret must elevate humility and repentance over anything else a church values. As a result of this change, not only believers but unbelievers as well must feel that repentance not only does not defame them in front of others, but it actually allows them go into he Kingdom of God ahead of those preoccupied with earning and maintaining their high reputation for outward uprightness and spirituality.

Не слова, сказані в минулому, або синівство другого сина, визначають істинного віруючого, а покаяння та послух Отцю другого. Ніхто не визначений Богом бути слухняним або неслухняним. Священики в цій аналогії були представлені сином, який був слухняним на словах, але неслухняним в діях. Покаяння має більше відношення до зміни серця та життя, ніж до зміни ставлення чи тільки вимовляння правильних слів покаяння. Покаяння має бути висловлене словами підтвердження Божого наказу всім повсюдно покаятися (Дії 17:30), але якщо ці слова не відображають рішення змінити життя, вони так само марні й оманливі, як і зовнішнє удавання слухняності Богу, яке виявляли ці священики та старійшини. Справжнє покаяння пізнається за його плодами, по тому, що слідує за ним. Перший син не послухався, а потім повернувся та підкорився авторитету свого батька. Ісус не засуджував неслухняних священиків і старійшин, але все ще закликав їх повернутися та виконати те, що наказує Бог, поки ще не стало занадто пізно. Ніхто не залишиться без надії на пробудження або народження знову, поки ще залишається шанс підкоритися владі Бога. Жодна церква не приречена на занепад або смерть доти, поки у неї є шанс покаятися в своїх гріхах і підкоритися Великому Дорученню Бога. Ніяка деномінація не може позбутися надії відродження, поки у неї є шанс обміняти створений людьми авторитет на авторитет Бога та Його Слова. Не приналежність до християнської сім'ї або традиції робить людину християнином, а особисте підкорення Богу та Його владі. Повії та податківці, які на той час були найгіршими грішниками, також були першими, що увійшли в Боже Королівство не тому, що вони були гірше священиків, а тому, що вони підкорилися владі Ісуса та відвернулися від своїх гріхів, у той час як священики зупинилися на своєму словесному, але не фактичному підпорядкуванні Богу та не покаялися згодом. У Своєму служінні, Ісус ставив простих грішних людей вище юдейських священиків, старійшин і вчених не тому, що вони були неосвіченими та легковірними (Івана 7:47-49), а тому, що вони повірили Йому та відвернулися від своїх гріхів.
Хоча священики та старійшини сповідували свою відданість єдиному існуючому Богу та були готові померти за збереження юдейської традиції, їх серця не були покірними Богу, якому, як вони стверджували що служили. Коли справа дійшла до покаяння, вони не повірили Іванові та не відгукнулися на його заклик до покаяння, оскільки вони не шкодували та ніколи не вибачилися ні за що, і вони не поміняли нічого пізніше. Точно так же багато християн вірять, що покаяння призначене тільки для невіруючих і що визнання свого гріха якимось чином позбавляє їх самоправедного образу християнської честі, який вони створили та який вони відчувають себе зобов'язаними підтримувати. Такі християни ніколи не визнають своїх помилок і гріхів (1 Івана 1:8,9). Вони також створюють своїм прикладом церковне середовище, яке утримує інших від сповідання своїх гріхів і спонукає їх не втрачати своєї самоправедності та сверхдуховності, які є вираженнями псевдодуховної гордості, подібної до гордості юдейських фарисеїв, священиків, старійшин, і вчених. Відмовляючись покаятися, змінити своє життя та підкоритися фактичному виконанню волі свого Небесного Отця, вони виявляються втягнутими в захист, просування та збереження своєї словесної прихильності своїм доктринам і традиціям.
Покаяння тут - це не тільки зміна ставлення або напрямку життя, але це головним чином жаль з приводу раніше прийнятих неправильних рішень та дій, а також бажання їх скасувати та робити все правильно. Пробудження в помісній церкві не може відбутися без справжнього покаяння та відмови від цього гордого самовдоволеного середовища, щоб спонукати Божий народ переоцінити своє життя та покаятися в будь-яких неправильних рішеннях, які вони прийняли, щоб почати нове життя у послуху волі Небесного Отця. Відродження має розпочатися з церковного керівництва, з його розбитісті та публічної сповіді. Такий сміливий крок вимагає не тільки мужності, а й великої милості один до одного, бо страх бути збезчещеним, засудженим і покараним може утримувати від покаяння всіх, не тільки віруючих, але й невіруючих. Заміна середовища з акценту на зовнішній доктринальній та традиційній правильності до внутрішнього та справжнього жалю повинна підняти смиренність і покаяння над будь-якими іншими цінностями церкви. У результаті цієї зміни не тільки віруючі, але й невіруючі повинні будуть відчути, що покаяння не тільки не принижує їх перед іншими, але навпаки, воно фактично дозволяє їм увійти в Боже Королівство попереду тих, хто стурбований тим, щоб розробити та зберегти свою високу репутацію зовнішньої правоти, праведлдності й духовності.

Не слова, сказанные в прошлом, или сыновство второго сына, определяют истинного верующего, а покаяние и послушание Отцу второго. Никто не определён Богом быть послушным или непослушным. Священники в этой аналогии были представлены сыном, который был послушным на словах, но непослушным в действиях. Покаяние больше связано с изменением сердца и жизни, чем с изменением отношения или только произнесением правильных слов покаяния. Покаяние должно быть выражено словами подтверждения Божьего повеления всем повсюду покаяться (Действия 17:30), но если эти слова не представляют решения изменить жизнь, они так же бесполезны и обманчивые, как и внешнее притворство послушания Богу, которое проявляли эти священники и старейшины. Настоящее покаяние познаётся по его плодам, по тому, что следует за ним. Первый сын не повиновался, а затем повернулся и подчинился авторитету своего отца. Иисус не осуждал непослушных священников и старейшин, но все ещё призывал их повернуться и исполнить то, что приказывает Бог, пока ещё не стало слишком поздно. Никто не останется без надежды на пробуждение или рождение заново, пока ещё остаётся шанс подчиниться власти Бога. Ни одна церковь не обречена на упадок или смерть до тех пор, пока у неё есть шанс покаяться в своих грехах и подчиниться Великому Поручению Бога. Никакая деноминация не может лишиться надежды возрождения, пока у неё есть шанс обменять созданный людьми авторитет на авторитет Бога и Его Слова. Не принадлежность к христианской семье или традиции делает человека христианином, а личное подчинение Богу и Его власти. Проститутки и собиратели налогов, которые в то время были худшими грешниками, также первыми вошли в Божье Королевство не потому, что они были хуже священников, а потому, что они подчинились власти Иисуса и отвернулись от своих грехов, в то время как священники остановились на своём словесном, но не фактическом подчинении Богу и не раскаялись впоследствии. В Своём служении, Иисус ставил простых грешных людей выше иудейских священников, старейшин и учёных не потому, что они были необразованными и легковерными (Ивана 7:47-49), а потому, что они поверили Ему и отвернулись от своих грехов.
Хотя священники и старейшины исповедовали свою преданность единственному существующему Богу и были готовы умереть за сохранение иудейской традиции, их сердца не были покорными Богу, которому, как они утверждали, они служили. Когда дело дошло до покаяния, они не поверили Ивану и не откликнулись на его призыв к покаянию, поскольку они не сожалели и никогда не извинились за что-либо, и они не поменяли ничего позже. Точно так же многие христиане верят, что покаяние предназначено только для неверующих и что признание своего греха каким-то образом лишает их самоправедного образа христианской чести, который они создали и который они чувствуют себя обязанными поддерживать. Такие христиане никогда не признают своих ошибок и грехов (1 Ивана 1:8,9). Они также своим примером создают церковную среду, которая удерживает других от исповедания своих грехов и побуждает их не терять своей самоправедности и сверхдуховности, которые являются выражением псевдодуховной гордости, подобной гордости иудейских фарисеев, священников, старейшин, и учёных. Отказываясь покаяться, изменить свою жизнь и подчиниться фактическому исполнению воли своего Небесного Отца, они оказываются вовлеченными в защиту, продвижение и сохранение своей словесной приверженности своим доктринам и традициям.
Покаяние тут - это не только изменение отношения или направления жизни, но это главным образом сожаление о ранее принятых неправильных решениях и действиях, а также желание их отменить и делать всё правильно. Пробуждение в поместной церкви не может произойти без настоящего покаяния и отказа от этой гордой самодовольной среды, чтобы побудить Божий народ переоценить свою жизнь и покаяться в любых неправильных решениях, которые они приняли, чтобы начать новую жизнь в послушании воле Небесного Отца. Возрождение должно начаться с церковного руководства, с его сокрушения и публичной исповеди. Такой смелый шаг требует не только мужества, но и большой милости друг ко другу, потому что страх быть обесчещенным, осуждённым и наказанным может удерживать от покаяния всех, не только верующих, но и неверующих. Замена среды с акцента на внешней доктринальной и традиционной правильности к внутреннему и настоящему сожалению должна возвысить смирение и покаяние над любыми другими ценностями церкви. В результате этого изменения не только верующие, но и неверующие должны будут почувствовать, что покаяние не только не унижает их перед другими, но напротив, оно фактически позволяет им войти в Божье Королевство впереди тех, кто озабочен тем, чтобы разработать и сохранить свою высокую репутацию внешней правоты, праведности и духовности.

³³ Listen to another analogy: "There was a man, a household owner, who planted a vineyard, put a fence around (it), dug a winepress in it, built a tower, leased it to farmers ^┰, and went on a journey. ³⁴ And when the season of (gathering the) fruits approached, he sent his servants to the farmers to get his fruits. ³⁵ But the farmers, having ceased ^┰ his servants beat some, killed others, and stoned the rest ^┰. ³⁶ (Then) ^┰ he sent again more other servants than the first ones, but they did the same to them. ³⁷ Finally, he sent to them his son saying: 'They will respect my son.' ³⁸ But the farmers, seeing the son, said to ^┰ themselves: 'This is the heir. Come on! We would kill him and we would have his inheritance.' ³⁹ And, having seized him, they forced him out ^┰ of the vineyard and killed (him). ⁴⁰ Therefore ^┰, when the owner ^┰ of the vineyard comes back, what will he do to those farmers ^┰?" ⁴¹ They say to Him: "He will severely ^┰ destroy ^┰ them, evil (people), and will lease the vineyard to other farmers ^┰ who will give ^┰ the fruits in their time ^┰."

³³ Послухайте ще одну аналогію: "Був (один) чоловік, домовласник ^┰, який посадив виноградник, поставив навколо (нього) паркан, вирив в ньому винний прес, збудував башту, орендував його фермерам ^┰ і вирушив у подорож. ³⁴ Коли надійшов час (збору) плодів, він послав своїх слуг до фермерів за своїми плодами. ³⁵. Але фермери, схопивши його слуг, одних побили, інших убили, а решту ^┰ побили камінням. ³⁶ (Тоді) ^┰ він знову послав більше інших слуг, ніж першіх, але вони зробили з ними те ж саме. ³⁷ Нарешті, він послав до них свого сина, сказавши: 'Вони (приймуть) мого сина з повагою'. ³⁸ Але фермери, побачівши сина, сказали ^┰ собі: 'Це спадкоємець. Давайте вб'ємо його, і його спадщина стане нашою ^┰'. ³⁹ І, схопивши його, вони виштовхали його ^┰ з виноградника та вбили. ⁴⁰ Тому, коли власник ^┰ виноградника повернеться, що він зробить з цими фермерами ^┰?" ⁴¹ Вони кажуть Йому: "Він жорстоко ^┰ знищить ^┰ їх, злих (людей), і здасть виноградник в оренду іншим фермерам ^┰, які будуть давати ^┰ плоди в їх час ^┰".

³³ Послушайте ещё одну аналогию: "Был (один) человек, домовладелец ^┰, который посадил виноградник, поставил вокруг (него) забор, вырыл в нём винный пресс, построил башню, арендовал его фермерам ^┰ и отправился в путешествие. ³⁴ Когда подошло время (сбора) плодов, он послал своих слуг к фермерам за своими плодами. ³⁵ Но фермеры, схватив его слуг, одних избили, других убили, а остальных ^┰ побили камнями. ³⁶ (Тогда) ^┰ он опять послал больше других слуг, чем первых, но они сделали с ними то же самое. ³⁷ Наконец, он послал к ним своего сына, сказав: "Они (примут) моего сына с уважением". ³⁸ Но фермеры, увидев сына, сказали ^┰ себе: "Это наследник. Давайте убьём его, и его наследство станет нашим ^┰". ³⁹ И, схватив его, они вытолкали его ^┰ из виноградника и убили. ⁴⁰ Поэтому, когда вернётся владелец ^┰ виноградника, что он сделает с этими фермерами ^┰?" ⁴¹ Они говорят Ему: "Он жестоко ^┰ уничтожит ^┰ их, злых (людей), и сдаст виноградник в аренду другим фермерам ^┰, которые будут давать ^┰ плоды в их время ^┰".

At this point, the priests, the Pharisees, and the elders do not realize Jesus is talking about them and that they pronounce judgement on themselves. This realization is going to happen later, in the verse 45. Like the prophet Nathan, who used an analogy of a sheep of a poor man slaughtered for a rich man, Jesus uses the element of unexpectancy to show the Jewish leaders how God sees their actions. If general expository preaching or particularly revivalistic preaching becomes a tradition and degrades to mechanically following certain preaching templates, people learn to predict how and where a sermon is going to go. This allows them time to think ahead and turn on their defense mechanisms. To preach like Jesus did, it means to be creative and prophetic about exposing people's sins in unpredictable ways. The story of vineyard was a perfect story for the priests and the Pharisees that would normally judge other people's sins (Ex. 18:26; Matt. 23:2-3). People love to judge other people and fight for justice as long as it does not require them to change. Each person has a moral equilibrium we call conscience that makes people angry at the site of unfairness. This equilibrium stops working properly for people when they allow sin in their lives (1 Tim. 4:2). The more insensitive people become to their own sins the more judgmental they can become towards the sins of others. Their consciousness overcompensate the lack of self-analysis with being overly judgmental towards the others. As people love to hear stories about other people, Jesus used these allegorical stories along with the Scriptures to employ people's consciousness the way it is designed by God to work (Rom. 2:14-16). A preacher should be unpredictable in using his creativity, imagination, and most of all the Word of God to catch his audience off guard and plant the seed of God's Word right into their hearts so that it could judge them from the inside and then produce repentance that the preacher must bring to realization. However, no amount of creative prophetic preaching of God's Word can bring to repentance those who defy God's Word (John 5:39) and resist God's Spirit (Acts 7:51). Those people will stay as unrepentant and even angrier as were the priests and Pharisees of Jesus' times. Opposition and rejection are the side effects of revivals. They must be expected, but not pursued. The end goal of revival is to penetrate every heart with the gospel and to bring everyone to repentance and to the knowledge of God's truth (1 Tim. 2:4).

У цьому місці священики, фарисеї та старійшини не розуміють, що Ісус говорить про них і що вони виносять вирок самим собі. Це усвідомлення відбудеться пізніше, у вірші 45. Подібно до пророка Натана, який використовував аналогію про овечку бідняка, зарізану для багатої людини, Ісус використовує елемент несподіванки, щоб показати юдейським лідерам, як Бог бачить їх дії. Якщо загальна роз'яснювальна проповідь або особливо проповідь відродження стає традицією та деградує до механічного слідування певним шаблонам проповіді, люди вчаться передбачати те, як і до чого йтиме проповідь. Це дає їм час подумати про те що буде та включити свої захисні механізми. Проповідувати так, як це робив Ісус, означає проявляти творчий і пророчий підхід до викриття людських гріхів непередбачуваним чином. Історія виноградника була ідеальною історією для священиків і фарисеїв, які зазвичай судили гріхи інших людей (Вихід 18:26; Матв. 23:2-3). Люди люблять судити інших і боротися за справедливість до тих пір, поки це не вимагає змін від них самих. У кожної людини є почуття моральної рівноваги, яке ми називаємо совістю, яке викликає в людях гнів на несправедливість. Ця рівновага перестає працювати належним чином у людей, коли вони впускають гріх в своє життя (1 Тим. 4:2). Чим більше нечутливими люди стають до своїх гріхів, тим більш осуджуючими вони стають по відношенню до гріхів інших. Їх совість надмірно компенсує недолік самоаналізу надмірним засудженням інших. Оскільки люди люблять слухати історії про інших людей, Ісус використовував ці алегоричні історії разом із Святим Письмом, щоб задіяти совість людей так, як вона була задумана Богом (Рим. 2:14-16). Проповідник мвє бути непередбачуваним у використанні своєї творчості, уяви та, перш за все, Божого Слова, щоб застати своїх слухачів зненацька та посадити насіння Божого Слова прямо в їхні серця, щоб воно могло судити їх зсередини і потім викликати покаяння, яке проповідник повинен реалізувати. Однак ніяка творча пророча проповідь Божого Слова не може привести до покаяння тих, хто зневажає Боже Слово (Івана 5:39) та чинить опір Божому Духу (Дії 7:51). Ці люди залишаться такими ж нерозкаяним і ще більш злими, якими були священики та фарисеї за часів Ісуса. Опозиція та відкидання - це побічні ефекти пробуджень. Їх слід очікувати, але не прагнути до них. Кінцева мета пробудження - це проникнути в кожне серце євангелієм і привести всіх до покаяння та пізнання Божої істини (1 Тим. 2:4).

В этом месте священники, фарисеи и старейшины не понимают, что Иисус говорит о них и что они выносят приговор самим себе. Это осознание произойдёт позже, в стихе 45. Подобно пророку Нафану, который использовал аналогию об овце бедняка, зарезанной для богатого человека, Иисус использует элемент неожиданности, чтобы показать иудейским лидерам, как Бог видит их действия. Если общая разъяснительная проповедь или особенно проповедь возрождения становится традицией и деградирует до механического следования определённым шаблонам проповеди, люди учатся предугадывать то, как и к чему будет идти проповедь. Это даёт им время подумать о том что будет и включить свои защитные механизмы. Проповедовать так, как это делал Иисус, означает проявлять творческий и пророческий подход к разоблачению человеческих грехов непредсказуемым образом. История виноградника была идеальной историей для священников и фарисеев, которые обычно судили грехи других людей (Выход 18:26; Матв. 23:2-3). Люди любят судить других и бороться за справедливость до тех пор, пока это не требует изменений от них самих. У каждого человека есть чувство морального равновесия, которое мы называем совестью, которое вызывает в людях гнев на несправедливость. Это равновесие перестаёт работать должным образом у людей, когда они впускают грех в свою жизнь (1 Тим. 4:2). Чем более нечувствительными люди становятся к своим грехам, тем более осуждающими они становятся по отношению к грехам других. Их совесть чрезмерно компенсирует недостаток самоанализа чрезмерным осуждением других. Поскольку люди любят слушать истории о других людях, Иисус использовал эти аналогические истории вместе со Священным Писанием, чтобы задействовать совесть людей так, как она была задумана Богом (Рим. 2:14–16). Проповедник должен быть непредсказуемым в использовании своего творчества, воображения и, прежде всего, Божьего Слова, чтобы застать своих слушателей врасплох и посадить семя Божьего Слова прямо в их сердца, чтобы оно могло судить их изнутри и затем вызвать покаяние, которое проповедник должен реализовать. Однако никакая творческая пророческая проповедь Божьего Слова не может привести к покаянию тех, кто презирает Божье Слово (Ивана 5:39) и сопротивляется Божьему Духу (Действия 7:51). Эти люди останутся такими же нераскаявшимися и ещё более злыми, какими были священники и фарисеи времён Иисуса. Оппозиция и отвержение - это побочные эффекты пробуждений. Их следует ожидать, но не стремиться к ним. Конечная цель пробуждения - это проникнуть в каждое сердце евангелием и привести всех к покаянию и познанию Божьей истины (1 Тим. 2:4).

⁴² Jesus says to them: "Have you never read in the Scriptures:
'The stone that the builders rejected,
This one became ^┰ the chief ^┰ cornerstone.
This happened ^┰ from the Master,
And it is marvelous ^┰ in your eyes?'
⁴³ Because of this, I am telling you that the Kingdom of God will be taken away from you and given to a people producing its fruits. ⁴⁴ ^┰ And who falls over this stone will be crushed ^┰ to pieces; and it will crush anyone, on whom it would fall."

⁴² Ісус каже до них: "Ви (що) ніколи не читали в Писанні:
'Камінь, що відкинули будівники,
Цей (і) став ^┰ головним наріжним каменем.
Це сталося ^┰ від Пана,
І це дивовижно ^┰ в ваших очах?'
⁴³ Тому Я вам кажу що Боже Королівство буде у вас забрано та передано народу, що пріносить його плоди. ⁴⁴ ^┰. І той, хто спотикається через цей камінь, буде розбитий ^┰ на частини; і він розчавить будь-кого, на кого він впаде".

⁴² Иисус говорит им: "Вы (что) никогда не читали в Писании:
'Камень, который отвергли строители,
Этот (и) стал ^┰ главным краеугольным камнем.
Это произошло ^┰ от Господина,
И это изумительно ^┰ в ваших глазах?'
⁴³ Поэтому Я вам говорю что Божье Королевство будет у вас забрано и передано народу, производящему его плоды. ⁴⁴ ^┰. И тот, кто спотыкается об этот камень, будет разбит ^┰ на куски; и он раздавит любого, на кого он упадёт".

The Kingdom of God is given to or taken away from any group of people because of their acceptance or rejection of Jesus as the chief cornerstone of the organization they are building. If a church is built on anything less than Jesus and His teaching, it will be deprived of the presence and the power of God as its King (1 Cor. 3:11-17). When anything else is added as foundational to the church or if Jesus, His standards of holiness, and His commandments become neglected or rejected, God stops working in and through such an organization. This is one of the main reasons why some churches decline and die out. Just like the priests and the elders of Jesus' time, many churches become more preoccupied with their buildings, unique doctrines and traditions than with making their ministry fruitful for God's Kingdom. Like it or not, but the success of any church depends solely on its performance in the Great Commission. If no new believers except of the children of existing ones are added to the Kingdom of God, it should be the first warning sign of a church, from which the Kingdom might be taken away. God's Kingdom must work and grow and when a church does not work for the Kingdom, the Kingdom may cease working through that church. God has no partiality, which means He does not make exceptions from this rule. When a church stops bringing new fruit for the Kingdom, God either revitalizes it in order to continue working through it (John 15:2; Luke 13:7-9), or takes the action of the Holy Spirit in the particular area and gives it to a new church that brings new fruit. Therefore, to get God's presence back, a church must re-evaluate their doctrinal and practical beliefs, repent, and change whatever becomes detrimental to its spiritual well-being and ministry. The key to the Kingdom of God is accepting Jesus as the supreme Christian Ruler and the Owner of the church. It all comes down to accepting or rejecting Christ and His rule (John 1:12; 1 John 5:12). Revival requires personal and corporate acceptance of Jesus, and total surrender to His authority and to the authority of His Word. It is a matter of a decision, not of a process of growing into the state of acceptance. It must be decided at once and realized thereafter. When Jesus is seen as secondary or optional, we must realize that God the Father made Him decisive to our earthly and eternal future. Decisions to change one's direction always precede the change. Some people never decide to change anything and others make decisions but, as the disobedient son, never act on their decision. Both scenarios produce no fruits. A person or a church must decide to commit to Jesus and His authority, and then to act upon that decision. No church should ever oppose decision-making or stop at it, but to encourage both making the right decisions and to proceed with accomplishing them.
In addition to citing Ps. 118:22-23, Jesus adds a modified quote from Isaiah 8:14-15. The Old Testament is full of symbolic language as it often expresses truths deeper than the immediate audience is able to process. Jesus uses this symbolic language extensively as well. Here, He refers to two passages of the Old Testament describing Himself as a stone that is used in building a house. He is not just the main stone of the building, without which any building would eventually collapse, but He is also a stumbling stone for those who reject (fall over) it or oppose Him (it falls on them). The verse 44 is not found in some manuscripts, but since it can be found in the majority of manuscripts and in Luke 20:18, it cannot be easily dismissed. This whole conversation that Jesus has with the priests, the Pharisees, and elders, revolves around the contrast between accepting or rejecting Him as the foundational part of someone's life and ministry. Revival is essentially bringing a church and every believer in it back to the cornerstone of their faith and rebuilding anything that has been built on anything other than Jesus, repentance, and self-commitment to Him.

Боже Королівство дається або віднімається у будь-якої групи людей через те, що вони приймають або відкидають Ісуса як головний наріжний камінь організації, яку вони будують. Якщо церква побудована на чомусь меншому, ніж Ісусі та Його вченні, вона буде позбавлена присутності та сили Бога як її Короля (1 Кор. 3:11-17). Коли щось ще додається в якості основи церкви або якщо Ісус, Його стандарти святості та Його заповіді ігноруються або відкидаються, Бог перестає діяти в такій організації та через неї. Це одна з головних причин, за якими деякі церкви занепадають і вимирають. Подібно священикам і старійшинам за часів Ісуса, багато церков більше стурбовані своїми будівлями, унікальними доктринами та традиціями, ніж тим, щоб зробити своє служіння плідним для Божого Королівства. Як не крути, але успіх будь-якої церкви залежить виключно від її продуктивності у виконанні Великого Доручення. Якщо до Божого Королівства не додаються нові віруючі, не рахуючи дітей вже існуючих, це має бути першим попереджувальним знаком для церкви, яка втрачає Королівство. Боже Королівство має працювати та рости, і коли церква не працює для Королівства, Королівство може перестати діяти через цю церкву. У Бога немає пристрасті, а це значить, що Він не робить винятків з цього правила. Коли церква перестає приносити нові плоди для Королівства, Бог або оживляє її, щоб продовжувати працювати через неї (Івана 15:2; Луки 13:7-9), або забирає дію Святого Духа в певній місцевості та дає її новій церкві, яка приносить нові плоди. Отже, щоб повернути присутність Бога, церква повинна переоцінити свої доктринальні та практичні переконання, покаятися та змінити все, що завдає шкоди її духовному благополуччю та служінню. Ключем до Божого Королівства є визнання Ісуса верховним християнським Правителем і Господарем церкви. Все зводиться до прийняття або відкидання Христа та Його правління (Івана 1:12; 1 Івана 5:12). Відродження вимагає особистого та колективного прийняття Ісуса та повного підпорядкування Його владі та владі Його Слова. Це питання рішення, а не процесу зростання до стану прийняття. Це повинно бути вирішено відразу-ж, а потім реалізовано. Коли Ісус розглядається як другорядний або необов'язковий, ми маємо зрозуміти, що Бог Батько зробив Його вирішальним для нашого земного та вічного майбутнього. Рішення про зміну свого напрямку завжди передують змінам. Деякі люди ніколи не вирішуються що-небудь міняти, а інші приймають рішення, але, як неслухняний син, ніколи не діють відповідно своїм рішенням. Обидва сценарії не приносять плодів. Людина або церква мають вирішити присвятити себе Ісусу та Його владі, а потім діяти відповідно до цього рішення. Жодна церква не повинна виступати проти прийняття рішень або зупинятися на них, але повинна заохочувати як прийняття правильних рішень, так і їх виконання.
На додаток до цитування Пс. 118:22-23, Ісус додає змінену цитату з Ісаї 8:14-15. Старий Завіт сповнений символічної мови, оскільки вона часто висловлює істину глибше, ніж безпосередня аудиторія може усвідомити. Ісус також широко використовує цю символічну мову. Тут Він посилається на два уривки зі Старого Завіту, якими описує Себе як камінь, на якому будують будинок. Він не просто головний камінь будівлі, без якого будь-яка будівля в кінцевому підсумку впаде, але він також є каменем спотикання для тих, хто відкидає Його (вони падають) або протистоять Йому (воно падає на них). Вірш 44 не зустрічається в деяких рукописах, але, оскільки його можна знайти в більшості рукописів і в Луки 20:18, його не можна легко відкинути. Вся ця розмова, яку Ісус веде зі священиками, фарисеями та старійшинами, обертається навколо контрасту між прийняттям або відкиданням Його як основоположної частини чийогось життя та служіння. Відродження, по суті, повертає церкву та кожного її віруючого до наріжного каменю їхньої віри та перебудови всього, що було побудовано на чому-небудь, крім Ісуса, покаяння та само-присвяти Йому.

Божье Королевство даётся или отнимается у любой группы людей из-за того, что они принимают или отвергают Иисуса как главный краеугольный камень организации, которую они строят. Если церковь построена на чём-то меньшем, чем Иисус и Его учение, она будет лишена присутствия и силы Бога как её Короля (1 Кор. 3:11-17). Когда что-то ещё добавляется в качестве основы церкви или если Иисус, Его стандарты святости и Его заповеди игнорируются или отвергаются, Бог перестаёт работать в такой организации и через неё. Это одна из главных причин, по которым некоторые церкви приходят в упадок и вымирают. Подобно священникам и старейшинам времён Иисуса, многие церкви больше озабочены своими зданиями, уникальными доктринами и традициями, чем тем, чтобы сделать своё служение плодотворным для Божьего Королевства. Как ни крути, но успех любой церкви зависит исключительно от её продуктивности в выполнении Великого Поручения. Если к Божьему Королевству не добавляются новые верующие, не считая детей уже существующих, это должно быть первым предупреждающим знаком церкви, которая теряет Королевство. Божье Королевство должно работать и расти, и когда церковь не работает для Королевства, Королевство может перестать действовать через эту церковь. У Бога нет пристрастия, а это значит, что Он не делает исключений из этого правила. Когда церковь перестаёт приносить новые плоды для Королевства, Бог либо оживляет её, чтобы продолжать работать через неё (Ивана 15:2; Луки 13:7-9), либо забирает действие Святого Духа в определённой местности и даёт его новой церкви, которая приносит новые плоды. Следовательно, чтобы вернуть присутствие Бога, церковь должна переоценить свои доктринальные и практические убеждения, покаяться и изменить всё, что наносит ущерб её духовному благополучию и служению. Ключом к Божьему Королевству является признание Иисуса верховным христианским Правителем и Хозяином церкви. Всё сводится к принятию или отвержению Христа и Его правления (Ивана 1:12; 1 Ивана 5:12). Возрождение требует личного и коллективного принятия Иисуса и полного подчинения Его власти и власти Его Слова. Это вопрос решения, а не процесса роста до состояния принятия. Это должно быть решено сразу-же, а затем реализовано. Когда Иисус рассматривается как второстепенный или необязательный, мы должны понять, что Бог Отец сделал Его решающим для нашего земного и вечного будущего. Решения об изменении своего направления всегда предшествуют изменениям. Некоторые люди никогда не решаются что-либо менять, а другие принимают решения, но, как непослушный сын, никогда не действуют в соответствии со своим решением. Оба сценария не приносят плодов. Человек или церковь должны решить посвятить себя Иисусу и Его власти, а затем действовать в соответствии с этим решением. Ни одна церковь не должна выступать против принятия решений или останавливаться на них, но должна поощрять как принятие правильных решений, так и их выполнение.
В дополнение к цитированию Пс. 117:22-23, Иисус добавляет изменённую цитату из Исаии 8:14-15. Старый Завет полон символического языка, поскольку он часто выражает истину глубже, чем непосредственная аудитория может осознать. Иисус также широко использует этот символический язык. Здесь Он ссылается на два отрывка из Старого Завета, которыми описывает Себя как камень, на котором строят дом. Он не просто главный камень здания, без которого любое здание в конечном итоге рухнет, но Он также является камнем спотыкания для тех, кто отвергает Его (падают) или противостоит Ему (оно падает на них). Стих 44 не встречается в некоторых рукописях, но, поскольку его можно найти в большинстве рукописей и в Луки 20:18, его нельзя легко отвергнуть. Весь этот разговор, который Иисус ведёт со священниками, фарисеями и старейшинами, вращается вокруг контраста между принятием или отвержением Его как основополагающей части чьей-то жизни и служения. Возрождение, по сути, возвращает церковь и каждого её верующего к краеугольному камню их веры и перестройки всего, что было построено на чём-либо, кроме Иисуса, покаяния и само-посвящения Ему.

⁴⁵ And the priests and the Pharisees, having heard His analogies, realized ^┰ that He was speaking about them, ⁴⁶ and, while trying ^┰ to arrest Him, they feared the crowds because they had ^┰ Him as a prophet.

⁴⁵ А священики та фарисеї, вислухавши Його аналогії, зрозуміли що Він говорив про них, ⁴⁶ і, намагаючись ^┰ заарештувати Його, вони боялися натовпи, тому що ті ^┰ вважали ^┰ Його пророком.

⁴⁵ А священники и фарисеи, выслушав Его аналогии, поняли что Он говорил о них, ⁴⁶ и, пытаясь ^┰ арестовать Его, они боялись то́лпы, потому что те ^┰ считали ^┰ Его пророком.

Unlike David, who was confronted by the prophet Nathan and his analogy about a sheep, the elders, the priests, and the Pharisees did not repent, but were trying to silence and get rid of Jesus. Matthew uses the same language to describe the reason they did not oppose the righteous ministries of John and Jesus here and earlier in the verse 26. They feared the crowds because the people perceived both John and Jesus as God's prophets. In His analogy about the vineyard tenants, Jesus showed that the current leadership of Israel treats Him the same way they treated John and the previously sent prophets. He shows the continuous pattern of outwardly honoring God's messengers, while practically rejecting them (Matt. 23:29-31). While doctrinal beliefs of a church or of a Cristian in particular are very important, the right beliefs do not justify rejection of Jesus' authority on the practical level. A head full of theological knowledge does not automatically change the rebellious and prideful heart. This is why having the right theology does not make any church or a Christian spiritually potent. Sometimes, it even becomes a false assurance of God's favor. The reality though is very different. The right theology must produce the right fruits of humility, obedience, and faith. The head must never divorce the heart, as it was the case with those who persecuted Christ. God judges all trees by their fruits. Only what individual Christians or churches produce is the true indication of whether or not they are in the right relationships with God (Matt. 3:10; 7:19; 12:33).

На відміну від Давида, якому протистояв пророк Натан своєю аналогією про овечку, старійшини, священики та фарисеї не каялися, а навпаки, намагалися змусити замовкнути та позбутися від Ісуса. Матвій використовує той же оборот, щоб описати причину, по якій вони не виступали проти праведного служіння Івана та Ісуса тут і раніше у вірші 26. Вони боялися натовпу, бо люди вважали Івана та Ісуса божими пророками. У Своїй аналогії про орендарів виноградника, Ісус показав, що нинішнє керівництво Ізраїлю відноситься до Нього так само, як вони ставилися до Івана та раніше посланим пророкам. Він показує постійний образ зовнішнього шанування посланців Бога, при цьому практично відкидаючи їх (Матв. 23:29-31). Хоча доктринальні переконання церкви або християнина зокрема дуже важливі, правильні переконання не виправдовують заперечення авторитету Ісуса на практичному рівні. Голова, повна богословських знань, не змінює автоматично бунтівного та гордого серця. Ось чому правильне богослов'я не робить ні одну церкву або християнина духовно дієвим. Іноді це навіть стає помилковою гарантією Божої прихильності. Однак насправді все інакше. Правильне богослов'я має приносити правильні плоди смирення, послуху та віри. Голова ніколи не повинна відділятися від серця, як це було з тими, хто переслідував Христа. Бог судить усі дерева по їхніх плодах. Тільки те, що виробляють окремі християни або церкви, є справжнім показником того, чи знаходяться вони в правильних стосунках з Богом (Матв. 3:10; 7:19; 12:33).

В отличие от Давида, которому противостоял пророк Нафан своей аналогией об овце, старейшины, священники и фарисеи не раскаивались, а напротив, пытались заставить замолчать и избавиться от Иисуса. Матвей использует тот же оборот, чтобы описать причину, по которой они не выступали против праведного служения Ивана и Иисуса здесь и ранее в стихе 26. Они боялись то́лпы, потому что люди считали Ивана и Иисуса божьими пророками. В Своей аналогии об арендаторах виноградника, Иисус показал, что нынешнее руководство Израиля относится к Нему так же, как они относились к Ивану и ранее посланным пророкам. Он показывает постоянный образ внешнего почитания посланников Бога, при этом практически отвергая их (Матв. 23:29-31). Хотя доктринальные убеждения церкви или христианина в частности очень важны, правильные убеждения не оправдывают отрицание авторитета Иисуса на практическом уровне. Голова, полная богословских знаний, не изменяет автоматически мятежного и гордого сердца. Вот почему правильное богословие не делает ни одну церковь или христианина духовно действенным. Иногда это даже становится ложной гарантией Божьей благосклонности. Однако в действительности всё обстоит иначе. Правильное богословие должно приносить правильные плоды смирения, послушания и веры. Голова никогда не должна отделяться от сердца, как это было с теми, кто преследовал Христа. Бог судит все деревья по их плодам. Только то, что производят отдельные христиане или церкви, является истинным показателем того, находятся ли они в правильных отношениях с Богом (Матв. 3:10; 7:19; 12:33).

Matthew

Chapter 21

Матвія

Розділ 21

Матвея

Глава 21

Mat.Мат.Мат. 21:1-9

Mat.Мат.Мат. 21:10-11

Mat.Мат.Мат. 21:12-13

Mat.Мат.Мат. 21:14-17

Mat.Мат.Мат. 21:18-19

Mat.Мат.Мат. 21:20-22

Mat.Мат.Мат. 21:23-27

Mat.Мат.Мат. 21:28-32

Mat.Мат.Мат. 21:33-41

Mat.Мат.Мат. 21:42-44

Mat.Мат.Мат. 21:45-46