And ┰ after six days, Jesus took Peter, Jacob, and his brother John, and led ┰ them up on a high mountain by themselves ┰. 2 And He was transformed in front of ┰ them. And His face shone ┰ like the Sun, and His clothes became white as the light. 3 And look! Moses and Elijah appeared ┰ to them, talking with Him. 4 And Peter said to Jesus in response ┰: "Master, it is (so) good for ┰ us to be here. If You want, I will make three tents here, one for You, one for Moses, and one for Elijah." 5 (While) he was still speaking, look, a bright cloud overshadowed them. And look! A voice (sounded) from the cloud saying: "He ┰ is My only beloved Son, with whom I am well pleased ┰. Listen to ┰ Him." 6 And, having heard (this), they fell down on their faces and became very much terrified ┰. 7 And Jesus approached ┰ and, having touched them, said: "Get up and do not fear." 8 And, having liftied their eyes, they saw no one but Jesus Himself alone.
I ┰ через шість днів Ісус взяв Петра, Якова та його брата Ивана, та повів ┰ їх одних на високу гору. 2 І Він був перетворений перед ┰ ними. І Його обличчя засяяло ┰ як Сонце, а Його одяг став білим як світло. 3 І дивіться! Мойсей та Ілля з'явилися ┰ їм, розмовляючи з Ним. 4 І Петро сказав Ісусу у відповідь ┰: "Вчителю, нам (так) добре бути тут. Якщо Ти хочеш, я тут зроблю три намети, один для Тебе, один для Мойсея та один для Іллі". 5 (Поки) він все ще говорив, дивіться, яскрава хмара затьмарила їх. І дивіться! Голос (пролунав) з хмари, кажучи: "Він ┰ - є Мій єдиний улюблений Син, яким Я дуже задоволений ┰. Слухайте ┰ Його". 6 І, почувши (це), вони впали на обличчя та дуже злякалися. 7 А Ісус наблизився ┰ і, торкнувшись їх, сказав: "Встаньте та не бійтеся". 8 І, піднявши очі, вони не побачили нікого, крім самого Ісуса.
И ┰ через шесть дней Иисус взял Петра, Иакова и его брата Ивана, и повґл ┰ их одних на высокую гору. 2 И Он был преобразован перед ┰ ними. И Его лицо засияло ┰ как Солнце, а Его одежда стала белой как свет. 3 И смотрите! Моисей и Илия явились ┰ им, разговаривая с Ним. 4 И Пётр сказал Иисусу в ответ ┰: "Учитель, нам (так) хорошо быть здесь. Если Ты хочешь, я тут сделаю три палатки, одну для Тебя, одну для Моисея и одну для Илии". 5 (Пока) он всё ещё говорил, смотрите, яркое облако затмило их. И смотрите! Голос (прозвучал) из облака, говорящий: "Он ┰ - Мой единственный возлюбленный Сын, которым Я очень доволен ┰. Слушайте ┰ Его". 6 И, услышав (это), они упали на лица и очень испугались. 7 А Иисус приблизился ┰ и, коснувшись их, сказал: "Встаньте и не бойтесь". 8 И, подняв глаза, они не увидели никого, кроме самого Иисуса.
After Jesus promised that some of His students would see His Kingdom coming in its glory, He took three of them to the top of a mountain, and transformed into the state of His divine nature. Jesus could reveal, or make visible His divine glory at any moment, but held it hidden to live as a mere man in order to give us an example to follow
(Phil. 2:6-8). Seeing Moses and Elijah talking to Jesus was not a coincidence. These two were the only Old Testament characters that had a mountain experience with God. When Moses spent forty days and forty nights talking to God on the Sinai mountain, he returned with his face shining as a reflection of God's glory
(Ex. 34:29).The glory of Jesus, however, was not a reflection, but its source
(Heb. 3:3). Even the reflection of God's glory on Moses' face was so bright that the Israelites asked him to cover his face. This veiling of one's face is an outer symbol of inner hardened heart that is unable to see the spiritual realm. Paul contrasted Christian life and worship to that of Jews, stating that when someone turns to Christ, this vail of hardening is removed
(2 Cor. 3:12-18). Reading and understanding of Scriptures requires a new born again and revived heart, which, in turn, requires turning to Jesus. Unfortunately, we, as Christians, can still harden our hearts and minds by allowing sinful habits and resisting God's guidance. These practices make the heart of a believer less receptive and less understanding of God's Word. It destroys the very hunger and desire to be closer to God as this light of God's glory exposes the dark secrets of a human heart
(John 3:19-21). Revival is impossible without Christians exposing themselves to the radiant glory of Jesus that shines the light on all of the ugliness of sin, hypocrisy, and disobedience producing deep repentance and commitment. God is the Spirit, and this redemptive experience of encountering the Holy Spirit is not painful or humiliating, but rather ecstatic. When Peter, Jacob, and John experienced the Kingdom of Heaven on Earth, they felt so good that they did not want to leave. A similar good feeling of God's manifest presence results in the absence of desire to leave revival. So, Peter, being in a state of extremely pleasant shock, suggested to build tents for Jesus, Moses and Elijah. This good feeling of God's presence always leads to privatizing this experience. Human natural pagan reaction to the divine experience is to confine God's Kingdom to a place dedicated for worship. While Christian worship must be nothing less than experiencing a foretaste of Heaven, this experience should never be confined to a particular place. Corporate experience of church worship is not the only kind of experience available to Christians. Christian worship, both private and corporate must be practiced anywhere at any time
(John 4:23-24; Acts 7:48a; 17:24).
Elijah's appearance brings another dimension to the discussion of transfiguration. After the spiritual victory over the prophets of Baal on the mountain of Carmel, Elijah was frightened by the queen Jezebel's threat to kill him while being totally exhausted physically, emotionally, and spiritually. Elijah entered the state of deep depression to the point of asking God to end his life
(1 Kings 19:4). In order to revive Elijah's spirit, God sent him food and plenty of sleep
(1 Kings 19:5-8). Yet, to revive Elijah spiritually, God lead him for forty days to the same Sinai (or - Horeb) mountain where He appeared to Moses speaking to him in a soft whisper
(1 Kings 19:12), encouraging him and giving him further directions. A church in general and individual Christians in particular need continuous revival not only to keep themselves exposed to the light of God's Spirit in order to prevent sliding down into a life of sin and resistance to God, but also to revive and encourage their hearts. Christian life and service is intense and exhausting spiritually, emotionally, and physically, especially for those in ministry. Revival is not only for the weak in faith, but it is even more important for the strong. If Jesus needed rest and constant audience with His Father to carry out His ministry, who does not? Christian leaders often fall victims in their spiritual struggles because they are expected to give much while receiving little. We should stop pretending to be spiritually superhuman and seek God's enlightenment and empowerment every single day. Our hearts must be constantly in the light of the presence of God's Spirit, fully open and ready to be transfigured to reflect God's light. They must never be hardened, limited, or pretentious in any area. They must be spiritually regenerated and constantly revived.
In the end of transfiguration, God the Father witnessed about Jesus to be His only Son, in whom He was pleased. This experience terrified the apostles, which is another normal human reaction to experiencing God's presence. However, Jesus, the only Son of the living God, is the only mediator between us and God the Father making the audience with Him always open through Himself. This audience must be our everyday experience, the essence of Christian revival, and and the substance of Christian worship.
Після того, як Ісус пообіцяв, що деякі з Його учнів побачать прихід Його Королівства у славі, Він узяв трьох з них на вершину гори та перетворився у стан Своєґ божественної природи. Ісус міг явити або зробити видимою Свою Божественну славу в будь-який момент, але тримав її в таємниці, щоб жити як проста людин та щоб показати нам приклад для імітації
(Филип. 2:6-8). Те, що Мойсей та Ілля розмовляли з Ісусом, не було випадковістю. Ці двоє були єдиними староозаветнимі персонажами, які пережили гірські зустрічі з Богом. Коли Мойсей провів сорок днів і сорок ночей, розмовляючи з Богом на горі Синай, він повернувся зі своїм лицем, сяючим як відображення Божої слави
(Вихід 34:29). Однак слава Ісуса була не відображенням слави, а її джерелом
(Євр. 3:3). Навіть відображення Божої слави на обличчі Мойсея було таким яскравим, що ізраїльтяни просили його закрити своє обличчя. Це покриття обличчя - це зовнішній символ внутрішнього очерствівшого серця, нездатного бачити духовну сферу. Павло протиставлює християнське життя та поклоніння єврейському, заявляючи, що, коли хтось звертається до Христа, ця завіса затвердіння знімається
(2 Кор. 3:12-18). Читання та розуміння Святого Письма вимагає нового народженого знову та пробудженого серця, яке в свою чергу вимагає навернення до Ісуса. На жаль, ми, християни, все ще можемо робити затверділими своє серце та розум, допускаючи гріховні звички та чинячи опір Божому керівництву. Ці практики роблять серце віруючого менш сприйнятливим і менш розуміючим Боже Слово. Це знищує сам голод і бажання бути ближче до Бога, оскільки світло Божої слави відкриває заховані таємниці людського серця
(Івана 3:19-21). Відродження неможливе без того щоб християни відкривали для себе сяючу славу Ісуса, яка проливає світло на усю потворність гріха, лицемірство та непослух, при цьому викликаючи глибоке покаяння та само-посвяту. Бог є Дух, і цей визвольний досвід зустрічі зі Святим Духом є не болючим або принизливим, але швидше екстатичним. Коли Петро, Яків та Іван пережили Небесне Королівство на Землі, вони відчули себе так добре, що не хотіли уходити. Подібне гарне відчуття явної Божої присутності призводить до відсутності бажання уходити під час пробудження. Отже, Петро, перебуваючи в стані надзвичайно приємного шоку, запропонував побудувати намети для Ісуса, Мойсея та Іллі. Це гарне відчуття присутності Бога завжди призводить до приватизації цього досвіду. Природна ідолопоклонська реакція людини на божественний досвід - це обмежити Королівство Бога місцем, призначеним для поклоніння. Хоча християнське поклоніння повинно бути не чим іншим, як передчуттям Небес, цей досвід ніколи не повинен обмежуватися певним місцем. Корпоративне церковне богослужіння - це не єдиний вид такого досвіду, доступний християнам. Християнське богослужіння, як приватне, так і спільне, має практикуватися де завгодно та коли завгодно
(Івана 4:23-24; Дії 7:48а; 17:24).
Поява Іллі привносить новий вимір в обговорення перетворення. Після духовної перемоги над пророками Ваала на горі Кармел, Ілля був наляканий погрозою королеви Єзавелі вбити його, будучи повністю виснаженим фізично, емоційно та духовно. Ілля впав у стан глибокої депресії до такої міри, що попросив Бога покласти край його життю
(3 Корол. 19:4). Щоб морально оживити Іллю, Бог послав йому їжу та багато сну
(3 Корол. 19:5-8). Проте, щоб оживити Іллю духовно, Бог вів його сорок днів до тієї ж горі Синай (або - Хорив), де Він з'явився Мойсеєві, розмовляючи з ним тихим шепотом
(3 Корол. 19:12), підбадьоривши його та давши йому подальші вказівки . Церква в цілому та окремі християни зокрема потребують постійного відродження не тільки для того, щоб залишатася відкритими світу Божого Духа, щоб запобігати скочування в життя гріх та опору Богу, але також для відродження та підбадьорення їх сердець. Християнське життя інтенсивне та виснажуюче духовно, емоційно та фізично, особливо тих, хто перебуває в служінні. Пробудження необхідно не тільки для слабких у вірі, але воно ще більш важливе для сильних. Якщо Ісус потребував відпочинку та постійного спілкування зі Своїм Отцем, щоб виконувати Своє служіння, то хто тоді цього не потребує? Християнські лідери часто стають жертвами своєї духовної боротьби, тому що від них очікується, що вони будуть віддавати багато, а отримувати мало. Ми повинні перестати прикидатися духовними надлюдьми та кожен день шукати Божого світл та сили. Наші серця повинні постійно перебувати в світлі присутності Божого Духа, бути повністю відкритими та готовими до перетворення, щоб відображати Божий світ. Вони ніколи не повинні бути затверділими, обмеженими або удаваними в будь якій області. Вони повинні бути духовно відродженими та постійно пробудженими.
В кінці перетворення Бог-Отець засвідчив про Ісуса як про Його єдиного Сина, яким Він був задоволений. Це переживання дуже налякало авпостолів, що є ще однією нормальною реакцією людини на переживання присутності Бога. Проте, Ісус, єдиний Син живого Бога, є єдиним посередником між нами та Богом Отцем, який робить аудієнцію з Ним завжди відкритою через Себе. Ця аудієнція має бути нашим повсякденним досвідом і суттю християнського пробудження та поклоніння.
После того, как Иисус пообещал, что некоторые из Его учеников увидят приход Его Королевства во славе, Он взял троих из них на вершину горы и преобразился в состояние Своей божественной природы. Иисус мог явить или сделать видимой Свою Божественную славу в любой момент, но держал её в тайне, чтобы жить как простой человек и чтобы показать нам пример для подражания
(Фил. 2:6-8). То, что Моисей и Илия разговаривали с Иисусом, не было случайностью. Эти двое были единственными староозаветными персонажами, которые пережили горные встречи с Богом. Когда Моисей провёл сорок дней и сорок ночей, разговаривая с Богом на горе Синай, он вернулся с его лицом, сияющим как отражение Божьей славы
(Выход 34:29). Однако слава Иисуса была не отражением, а её источником
(Евр. 3:3). Даже отражение Божьей славы на лице Моисея было таким ярким, что израильтяне просили его закрыть своё лицо. Это покрытие лица - это внешний символ внутреннего ожесточённого сердца, неспособного видеть духовную сферу. Павел противопоставляет христианскую жизнь и поклонение еврейским, заявляя, что, когда кто-то обращается ко Христу, эта завеса ожесточения снимается
(2 Кор. 3:12-18). Чтение и понимание Священного Писания требует нового рождённого заново и пробуждённого сердца, которое в свою очередь требует обращения к Иисусу. К сожалению, мы, христиане, всё ещё можем ожесточать своё сердце и разум, допуская греховные привычки и сопротивляясь Божьему руководству. Эти практики делают сердце верующего менее восприимчивым и менее понимающим Божье Слово. Это уничтожает сам голод и желание быть ближе к Богу, поскольку свет Божьей славы открывает темные тайны человеческого сердца
(Ивана 3:19-21). Возрождение невозможно без того чтобы христиане открывали для себя сияющую славу Иисуса, которая проливает свет на все уродства греха, лицемерие и непослушание, при этом вызывая глубокое покаяние и само-посвящение. Бог есть Дух, и этот освободительный опыт встречи со Святым Духом является не болезненным или унизительным, но скорее экстатическим. Когда Пётр, Иаков и Иван пережили Небесное Королевство на Земле, они почувствовали себя так хорошо, что не хотели уходить. Подобное хорошее ощущение явного Божьего присутствия приводит к отсутствию желания уходить во время пробуждения. Итак, Петр, находясь в состоянии чрезвычайно приятного шока, предложил построить палатки для Иисуса, Моисея и Илии. Это хорошее ощущение присутствия Бога всегда приводит к приватизации этого опыта. Природная идолопоклонская реакция человека на божественный опыт - это ограничить Королевство Бога местом, предназначенным для поклонения. Хотя христианское поклонение должно быть не чем иным, как предвкушением Небес, этот опыт никогда не должен ограничиваться определённым местом. Корпоративное церковное богослужение - это не единственный вид такого опыта, доступный христианам. Христианское богослужение, как частное, так и совместное, должно практиковаться где угодно и когда угодно
(Ивана 4:23-24; Действия 7:48а; 17:24).
Появление Илии привносит новое измерение в обсуждение преображения. После духовной победы над пророками Ваала на горе Кармил, Илия был напуган угрозой королевы Иезавели убить его, будучи полностью истощённым физически, эмоционально и духовно. Илия впал в состояние глубокой депрессии до такой степени, что попросил Бога положить конец его жизни
(3 Корол. 19:4). Чтобы морально оживить Илию, Бог послал ему пищу и много сна
(3 Корол. 19:5-8). Тем не менее, чтобы возродить Илию духовно, Бог вёл его сорок дней к той же горе Синай (или - Хорив), где Он явился Моисею, говоря с ним тихим шёпотом
(3 Корол. 19:12), ободрив его и дав ему дальнейшие указания. Церковь в целом и отдельные христиане в частности нуждаются в постоянном возрождении не только для того, чтобы оставаться открытыми свету Божьего Духа, чтобы предотвращать скатывание в жизнь греха и сопротивления Богу, но также для возрождения и ободрения их сердец. Христианская жизнь интенсивна и истощает духовно, эмоционально и физически, особенно тех, кто находится в служении. Пробуждение необходимо не только для слабых в вере, но оно ещё более важно для сильных. Если Иисус нуждался в отдыхе и постоянном общении со Своим Отцом, чтобы выполнять Своё служение, то кто тогда нет? христианские лидеры часто становятся жертвами своей духовной борьбы, потому что от них ожидается, что они будут много отдавать, а получать мало. Мы должны перестать притворяться духовными сверхлюдьми и каждый день искать Божьего света и силы. Наши сердца должны постоянно находиться в свете присутствия Божьего Духа, быть полностью открытыми и готовыми к преобразованию, чтобы отражать Божий свет. Они никогда не должны быть ожесточёнными, ограниченными или притворными в какой-либо области. Они должны быть духовно возрождёнными и постоянно пробуждёнными.
В конце преображения Бог-Отец засвидетельствовал об Иисусе как о Его единственном Сыне, которым Он был доволен. Это переживание очень напугало апостолов, что является ещё одной нормальной реакцией человека на переживание присутствия Бога. Тем не менее, Иисус, единственный Сын живого Бога, является единственным посредником между нами и Богом Отцом, который делает аудиенцию с Ним всегда открытой через Себя. Эта аудиенция должна быть нашим повседневным опытом и сутью христианского пробуждения и поклонения.
9 And, coming down from the mountain, Jesus commanded ┰ them saying: "Tell no one what you saw ┰ until the Son of Adam ┰ would be raised from the dead." 10 And the ┰ students asked Him: "Why do then the scholars ┰ say that Elijah must come first?" 11 And He ┰ said in response ┰: "Elijah indeed comes ┰ and will restore ┰ everything. 12 But I am telling you that Elijah already came, and they did not recognize him but did to him what they wanted ┰. And so the Son of Adam ┰ will also suffer from them." 13 Then the students understood that He was talking about John the Baptizer.
9 І, спускаючись з гори, Ісус наказав їм кажучи: "Нікому не кажіть про те що ви бачили ┰ до того як Син Адама ┰ не буде піднятим ┰ з мертвих" 10 І ┰ учні запитали Його: "Чому тоді вчені ┰ говорять, що спочатку має прийти Ілля?" 11 І Він ┰ сказав у відповідь ┰: "Ілля дійсно має прийти ┰ і все відновити. 12 Але Я вам кажу що Ілля вже прийшов, і вони його не впізнали, але зробили з ним те, що схотіли ┰. І Син Адама ┰ також постраждає від них". 13 Тоді учні зрозуміли, що Він говорив про Івана Христителя.
9 И, спускаясь с горы, Иисус приказал им говоря: "Никому не говорите о том что вы видели ┰ до того как Сын Адама ┰ не будет поднятым ┰ из мёртвых" 10 И ┰ ученики спрашивают Его: "Почему тогда учёные ┰ говорят, что сначала должен прийти Илия?" 11 И Он ┰ сказал в ответ ┰: "Илия действительно должен прийти ┰ и всё восстановить. 12 Но Я вам говорю что Илия уже пришёл, и они его не узнали, но сделали с ним то, что захотели ┰. И Сын Адама ┰ также пострадает от них". 13 Тогда ученики поняли, что Он говорил об Иване Крестителе.
John the Baptiser was not Elijah reincarnate, and, unlike Elijah, he did not perform any known to us miracles. This is probably why the Jewish scribes did not recognize John to be Elijah God promised to send before sending the Messiah. They probably took the prophecy too literarily. However, John did wear Elijah's clothes and did the same function calling people of Israel to repentance. The Old Testament history of Israel reminds a rollercoaster, a cycle of repentance and rededication that leads to spiritual rebirth, then to apostasy, God's corrective judgment, and back to repentance. The function of both the Old Testament prophets and John the Baptizer in the New Testament was to bring the people of God to repentance. There can be no regeneration or revival of unrepentant people. John restored, or fixed, everything before the first coming of Jesus in a sense of repentance, bringing people to realization, acknowledgment and abandonment of their sins. This paved the way for Jesus to come and save them. This order has never changed. For a spiritual revival to happen, the people of God must be restored through repentance first. Someone like Elijah or John must precede Jesus with the message of repentance before Him to enter people's hearts. Preaching repentance by its nature is not always welcomed. Some people who do not wish to repent and change their way of life will oppose and even persecute such preachers. The fear of being attacked, hurt and defamed can prevent preachers from becoming like Elijah and John, preventing revival from happening. However, there is no other way to revive the church of Jesus while avoiding confrontation with the people's sinful lifestyles. Such avoidance can produce only appearance of revival that is devoid of its essence and power. On the positive side, as Jesus identified His suffering with the death of His cousin John, He also identifies with every Christian that follows the footsteps of John by calling people to repent and change their ways of life. One important addition to the function of John is resurrection of Jesus. As Jesus prohibited His apostles to share what they saw on the mountain of transfiguration, preaching repentance must always be done not only in the context of Jesus' death, but also of His resurrection. Revival in its essence is dying to one's sins and being raised to spiritual life. The experience of preaching revivals does not only manifest itself in seeing unrepentant people create obstacles, but also seeing other people becoming spiritually regenerated and revived on the inside.
Іван Хреститель не був перевтіленням Іллі, і, на відміну від Іллі, він не здійснював ніяких відомих нам чудес. Ймовірно, тому юдейські вчені не визнали, що Іван був Іллею, якого Бог обіцяв послати перед тим, як послати Месію. Ймовірно, вони сприйняли пророцтво занадто буквально. Однак Іван дійсно носив одяг Іллі та виконував ту ж функцію, закликаючи народ Ізраїлю до покаяння. Старозаповітна історія Ізраїлю нагадує американські горки, цикл покаяння та перепосвяти, які ведуть до духовного відродження, потім відступництво, виправному суду Бог та знову покаяння. Функції старозавітних пророків і Івана Хрестителя в Новому Завіті полягали в тому, щоб привести Божий народ до покаяння. Не може бути народження знову чи відродження нерозкаяних людей. Іван відновив або виправив все до першого приходу Ісуса у сенсі покаяння, привівши людей до усвідомлення, визнання та залишення своїх гріхів. Це проклало шлях ддя Ісуса прийти та спасти їх. Цей порядок ніколи не змінювався. Щоб відбулося духовне відродження, на початку Божий народ сам повинен бути відновлений через покаяння. Хтось, як Ілля або Іван, має прийти перед Ісусом з посланням покаяння, щоб Йому увійти до серця людей. Проповідь покаяння за сїї суттю не завжди вітається. Деякі люди, які не бажають каятися та міняти свій спосіб життя, виступають проти таких проповідників і навіть переслідують їх. Страх піддатися нападу, обра́зам і наклепам може перешкодити проповідникам стати такими, як Ілля та Іван, і тим запобігти пробудженню. Однак немає іншого способу відродити церкву Ісуса, уникаючи при цьому конфронтації з гріховним способом життя людей. Таке уникнення може зробити лише видимість відродження, позбавленого своєї сутності та сили. З позитивного боку, оскільки Ісус ототожнював Свої страждання зі смертю Його двоюрідного брата Івана, Він також ототожнює Себе з кожним християнином, що йде по стопах Івана, закликаючи людей до покаяння та зміни свого способу життя. Одним з важливих доповнень до функції Івана є воскресіння Ісуса. Оскільки Ісус заборонив Своїм апостолам ділитися тим, що вони бачили на горі Преображення, проповідь покаяння завжди повинна здійснюватися не тільки в контексті смерті Ісуса, але й Його воскресіння. Відродження - це, по суті, є смерть для своїх гріхів і відродження до духовного життя. Досвід проповідування пробуджень не тільки проявляється в тому, що люди що не каються створюють перепони, але також і в тому, що б бачити як інші люди стають духовно пробудженими та відродженими зсередини.
Иван Креститель не был перевоплощённым Илиёй, и, в отличие от Илии, он не совершал никаких известных нам чудес. Вероятно, поэтому иудейские учёные не признали, что Иван был Илией, которого Бог обещал послать перед тем, как послать Мессию. Вероятно, они восприняли пророчество слишком буквально. Однако Иван действительно носил одежду Илии и выполнял ту же функцию, призывая народ Израиля к покаянию. Старозаветная история Израиля напоминает американские горки, цикл покаяния и перепосвящения, которые ведут к духовному возрождению, затем к отступничеству, исправительному суду Бога и снова к покаянию. Функции старозаветных пророков, и Ивана Крестителя в Новом Завете заключались в том, чтобы привести Божий народ к покаянию. Не может быть рождения заново или возрождения нераскаявшихся людей. Иван восстановил или исправил всё до первого прихода Иисуса в смысле покаяния, приводя людей к осознанию, признанию и оставлению своих грехов. Это проложило путь Иисусу прийти и спасти их. Этот порядок никогда не менялся. Чтобы произошло духовное возрождение, в начале Божий народ сам должен быть восстановлен через покаяние. Кто-то, как Илия или Иван, должен предшествовать Иисусу с посланием покаяния перед Ним, чтобы Ему войти в сердца людей. Проповедь покаяния по своей сути не всегда приветствуется. Некоторые люди, не желающие каяться и менять свой образ жизни, выступают против таких проповедников и даже преследуют их. Страх подвергнуться нападению, обиде и клевете может помешать проповедникам стать такими, как Илия и Иван, и тем предотвратить пробуждение. Однако нет другого способа возродить церковь Иисуса, избегая при этом конфронтации с греховным образом жизни людей. Такое избегание может произвести лишь видимость возрождения, лишённого своей сущности и силы. С положительной стороны, поскольку Иисус отождествлял Свои страдания со смертью Его двоюродного брата Ивана, Он также отождествляет себя с каждым христианином, идущим по стопам Ивана, призывая людей к покаянию и изменению своего образа жизни. Одним из важных дополнений к функции Ивана является воскресение Иисуса. Поскольку Иисус запретил Своим апостолам делиться тем, что они видели на горе Преображения, проповедь покаяния всегда должна осуществляться не только в контексте смерти Иисуса, но и Его воскресения. Возрождение - это, по сути, смерть для своих грехов и возрождение к духовной жизни. Опыт проповедования пробуждений не только проявляется в том, что нераскаявшиеся люди создают препятствия, но также и в том, что бы видеть как другие люди становятся духовно пробуждёнными и возрождёнными изнутри.
14 And (when they were) approaching ┰ the crowd, a man came to Him kneeling down before Him 15 and saying: "Master, have compassion ┰ to my son, for he has seizures ┰ and often terribly ┰ suffers, for he falls down into the fire and often into the water. 16 And I brought him to Your students, but they could not heal him." 17 And Jesus said in response ┰: "Oh, you ┰, unbelieving ┰ and perverted ┰ generation! How long am I to be ┰ with you? How long am I to tolerate ┰ you? Bring him here to Me." 18 And Jesus rebuked him ┰, and the demon came out ┰ of him, and the boy was instantly healed ┰ from him ┰.
14 І (коли вони) наближалися ┰ до натовпу, чоловік підійшов до Нього впавши перед Ним на коліна 15 і кажучи: "Пане, май співчуття ┰ до мого сина, бо у нього конвульсії ┰, і він часто жахливо ┰ страждає тому як він падає в огонь, і почасту у воду. 16 І я привів його до Твоїх учнів, але вони не змогли його зцілити ┰". 17. Та Ісус сказав у відповідь ┰: "О, ви ┰, невіруюче ┰ та збочене ┰ покоління! Як довго Мені (ще) бути ┰ з вами? Як довго Мені (ще) ┰ терпіти вас? Приведи його сюди до Мене". 18 Та Ісус заборонив йому ┰, і демон вийшов ┰ з нього, і хлопчик був миттєво від нього ┰ сцілений ┰.
14 И (когда они) приближались ┰ к толпе, человек подошел к Нему упав перед Ним на колени 15 и говоря: "Господин, имей сострадание ┰ к моему сыну, потому что у него конвульсии ┰, и он часто ужасно ┰ страдает, так как он падает в огонь и часто в воду. 16 И я привел его к Твоим ученикам, но они не смогли его исцелить ┰". 17 А Иисус сказал в ответ ┰: "О, вы ┰, неверующее ┰ и извращенное ┰ поколение! Как долго Мне (ещё) быть ┰ с вами? Как долго Мне (ещё) ┰ терпеть вас? Приведи его сюда ко Мне". 18 А Иисус запретил ему ┰, и демон вышел ┰ из него, и мальчик был мгновенно от него ┰ исцелён ┰.
The contemporary to Jesus Israelites were very similar to the larger society of any nation at any time lacking faith and twisting or abandoning God's standards of morality. It is a default state of a non regenerate and not revived godless humanity. Such people naturally expect God to deal with the consequences of their sins without challenging their sinful and unbelieving lifestyles. They like the idea of gracious God, but hate the idea of holy God that expects them to be holy as well. Revival is not a matter of God only showing His propitiousness, but also of faith and self-evaluation according to God's standards. When Jesus was frustrated about the faithlessness and perversion of His generation, He meant the crowd He just met. Being with the people who did not have faith and who had their own twisted moral norms was a burden to Jesus, and He longed for it to end. Being a Christian or even an apostle does not automatically guarantee success in dealing with people's sufferings. There is more to the function of the church than healing the sick or feeding the poor. The failure of the apostles to heal this man's son from epilepsy was due to the lack of faith in them and in the crowd. It happened because the crowd expected them to fix the consequences of their sins without dealing with their sins first. Psalm 11:3 poses a rhetorical question assuming that when the people destroy God's foundations, there is nothing the righteous men can do. The moral standards and faith must be foundational to preaching in order to deal with the first cause of all human problems, that is with sin. When the disease of sin is healed, then the symptoms could be dealt with as well. When people expect the church to eliminate the symptoms of their sins without preaching God's moral law and faith in Jesus, the church becomes powerless to do either. The essential goal of the church is preaching the gospel, which calls people to the immediate acknowledgment of their sins before the holy God, as well as repentance and faith in Christ for their salvation. The rest, such as healing or taking care of the poor, is very secondary, no matter how important it is. God can surely heal and cast out the demons that people let into their lives purely out of His propitiousness and compassion, but the purpose of revival is not to manifest God's propitiousness alone in fixing the symptoms of sin, but in acquiring God's propitiousness to restore the entire person through his or her own faith in Jesus and agreement with God's standards of morality. Revivals that deal with the consequences of sin without removing their first cause are temporary and will not last for long as the symptoms of the remaining disease will eventually come back. A revival however, must not be a temporary event, but a constant state of the church at large and of every Christian in particular. Every area where Christians allowed demons in to operate in their lives must be cleansed through abandonment of all adopted sins and faith in the power of Jesus. All demons must go and never let back in under any pretext (Eph. 4:27). The essence of the gospel that saves and revives spiritually is in the self-sacrifice of Jesus that He did on the Cross to forgive people's sins and to liberate them from its demonic power. Preaching the gospel without the call to repent of and to turn away from any and all sins is useless as it was the purpose of the death of Jesus in the first place. Dealing with poverty and sicknesses without liberating people from slavery of sin is as useless as treating symptoms of a disease while ignoring the disease itself. Forgiveness of sins requires repentance, which in turn requires disgust and remorse for committing them. There is no forgiveness, regeneration, or revival without this true repentance that is the abandonment of any sinful acts and habits and commitment to learning from Jesus how to live according to His teaching.
Сучасні Ісусу Ізраїльтяни були дуже схожі на суспільство в цілому будь-якої нації у будь-який час, яке не має віри та спотворює або відкидає Божі моральні норми. Це є стан за замовчуванням не народженого знову та не пробудженого безбожного людства. Такі люди, природно, очікують, що Бог усуне наслідки їх гріхів, не маючи справи з їх гріховним і невіруючим способом життя. Їм подобається ідея милостивого Бога, але вони ненавидять ідею святого Бога, який також очікує святості від них. Відродження - це не тільки проява Богом Своєї прихильності, але також справа віри та самооцінки відповідно до стандартів Бога. Коли Ісус був розчарований невірністю та збоченням Свого покоління, Він мав на увазі натовп, який Він тільки що зустрів. Перебування з людьми, що не мали віри та мали свої власні збочені моральні норми, було для Ісуса тягарем, якого Він бажав позбутися. Бути християнином або навіть апостолом не гарантує автоматично успіху в усуненні людських страждань. Функція церкви є значно більшою, ніж зцілення хворих або годування бідних. Нездатність авпостолів зцілити сина цієї людини від епілепсії була викликана невір'ям у них і у натовпу. Це сталося через те, що натовп очікував, що апостоли виправлять наслідки їх гріхів, не розібравшись у першу чергу з їх гріхами. Псалом 11:3 ставить риторичне питання, припускаючи, що коли люди руйнують Божі основи, праведники не можуть нічого зробити. Моральні норми та віра повинні бути основою проповіді, щоб мати справу з першопричиною всіх людських проблем, тобто з гріхом. Коли хвороба гріха зцілена, тоді можна буде впоратися та з її симптомами. Коли люди очікують, що церква усуне симптоми їх гріхів, при цьому не проповідуючи моральний закон Бог та віру в Ісуса, церква стає безсилою зробити ані те ані інше. Основна мета церкви - це проповідувати євангеліє, яке закликає людей до негайного визнання своїх гріхів перед Святим Богом, а також до покаяння та віри в Пана для свого спасіння. Усе інше, наприклад, зцілення або турбота про бідних, є дуже другорядним, незалежно від того, наскільки це є важливо. Бог, безсумнівно, може зцілити та вигнати демонів, яких люди впускають у своє життя виключно зі Своєї прихильності та співчуття, але мета пробудження полягає не в тому, щоб явити Божу прихильність тільки в усуненні симптомів гріха, але в набутті Божої прихильності для відновлення всієї людини через її власну віру в Ісус та згоду з Божими стандартами моралі. Пробудження, які тільки усувають наслідки гріха без усунення їх першопричини, є тимчасовими та не будуть тривати довго, оскільки симптоми залишившоїся хвороби в кінцевому підсумку повернуться. Однак відродження має бути не тимчасовою подією, а постійним станом церкви в цілому та кожного християнина зокрема. Кожна область, в якій християни дозволили демонам діяти в своєму житті, повинна бути очищена через відмову від усіх прийнятих гріхів і віру в силу Ісуса. Всі демони повинні піти та ні в якому разі ніколи не бути впущені назад (Ефес. 4:27). Суть євангелія, яке спасає та відроджує духовно, полягає в самопожертві Ісуса, яку Він здійснив на Хресті, щоб простити гріх людей і звільнити їх від його демонічної влади. Проповідувати євангеліє без призову покаятися та відвернутися від будь-яких гріхів є марним, оскільки це й було першочерговою метою смерті Ісуса. Боротися з бідністю та хворобами, при цьому не звільняючи людей від рабства гріха, так само марно, як лікувати симптоми хвороби, ігноруючи при цьому саму хворобу. Прощення гріхів вимагає покаяння, яке, в свою чергу, вимагає відрази та жалю в їх скоєнні. Немає прощення, відродження або пробудження без цього істинного покаяння, яке представляє собою відмову від будь-яких гріховних дій та звичок і зобов'язання вчитися у Ісуса як жити згідно Його вченню.
Современные Иисусу Израильтяне были очень похожи на общество в целом любой нации в любое время, которое не имело веры и искажало или отвергало Божьи моральные нормы. Это состояние по умолчанию не рождённого заново и не пробуждённого безбожного человечества. Такие люди, естественно, ожидают, что Бог устранит последствия их грехов, не имея дело с их греховным и неверующим образом жизни. Им нравится идея милостивого Бога, но они ненавидят идею святого Бога, который также ожидает святости от них. Возрождение - это не только проявление Богом Своей благосклонности, но также дело веры и самооценки согласно стандартам Бога. Когда Иисус был разочарован неверностью и извращением Своего поколения, Он имел в виду толпу, которую только что встретил. Пребывание с людьми, не имевшими веры и имевшими свои собственные извращённые моральные нормы, было для Иисуса бременем, от которого Он желал избавиться. Быть христианином или даже апостолом не гарантирует автоматически успеха в устранении человеческих страданий. Функция церкви значительно больше, чем исцеление больных или кормление бедных. Неспособность апостолов исцелить сына этого человека от эпилепсии была вызвана неверием у них и у толпы. Это произошло потому, что толпа ожидала, что апостолы исправят последствия их грехов, не разобравшись в первую очередь с их грехами. Псалом 11:3 ставит риторический вопрос, предполагая, что когда люди разрушают Божьи основы, праведники ничего не могут сделать. Моральные нормы и вера должны быть основой проповеди, чтобы иметь дело с первопричиной всех человеческих проблем, то есть с грехом. Когда болезнь греха исцелена, тогда можно будет справиться и с её симптомами. Когда люди ожидают, что церковь устранит симптомы их грехов, при этом не проповедуя моральный закон Бога и веру в Иисуса, церковь становится бессильной сделать ни то ни другое. Основная цель церкви - это проповедовать евангелие, которое призывает людей к немедленному признанию своих грехов перед Святым Богом, а также к покаянию и вере во Христа для своего спасения. Остальное, например, исцеление или забота о бедных, очень второстепенно, независимо от того, насколько это важно. Бог, несомненно, может исцелить и изгнать демонов, которых люди впускают в свою жизнь исключительно из Своей благосклонности и сострадания, но цель пробуждения состоит не в том, чтобы явить Божью благосклонность только в устранении симптомов греха, но в обретении Божьей благосклонности для восстановления всего человека через его собственную веру в Иисуса и согласие с Божьими стандартами морали. Пробуждения, которые только устраняют последствия греха без устранения их первопричины, являются временными и не будут длиться долго, поскольку симптомы оставшейся болезни в конечном итоге вернутся. Однако возрождение должно быть не временным событием, а постоянным состоянием церкви в целом и каждого христианина в частности. Каждая область, в которой христиане позволили демонам действовать в своей жизни, должна быть очищена через отказ от всех принятых грехов и веру в силу Иисуса. Все демоны должны уйти и никогда не быть впущены обратно ни под каким предлогом (Ефес. 4:27). Суть евангелия, которое спасает и возрождает духовно, заключается в самопожертвовании Иисуса, которое Он совершил на Кресте, чтобы простить грехи людей и освободить их от его демонической власти. Проповедовать евангелие без призыва покаяться и отвернуться от любых грехов бесполезно, поскольку это и было первоочередной целью смерти Иисуса. Бороться с бедностью и болезнями, не освобождая людей от рабства греха, так же бесполезно, как лечить симптомы болезни, игнорируя при этом саму болезнь. Прощение грехов требует покаяния, которое, в свою очередь, требует отвращения и сожаления в их совершении. Нет прощения, возрождения или пробуждения без этого истинного покаяния, которое представляет собой отказ от любых греховных действий и привычек и обязательство учиться у Иисуса как жить согласно Его учению.
19 Then, having approached Jesus privately, the students said: "Why were we not able to force him to leave ┰?" 20 And He ┰ said to them: "Because your faith is little ┰. For I am telling you, if you were to have faith like a seed of a mustard plant, you will (even) say to this mountain: 'Move there from here,' and it will move. And nothing will be impossible for you. 21 ┰."
19 Тоді, наблизившись до Ісуса наодинці ┰, учні сказали: "Чому ми не змогли змусити його піти ┰?" 20 А Він ┰ сказав їм: "Тому що ваша віра маленька ┰. Тому як Я кажу вам: коли б мали віру як насіння гірчичної рослини, ви-б (навіть) сказали цій горі: "Зрушся звідси туди", і вона зрушиться. І для вас не буде нічого неможливого. 21 ┰".
19 Тогда, приблизившись к Иисусу наедине ┰, ученики сказали: "Почему мы не смогли заставить его уйти ┰?" 20 А Он ┰ сказал им: "Потому что ваша вера маленькая ┰. Так как Я говорю вам: если бы вы имели веру как семя горчичного растения, вы (даже) бы сказали этой горе: "Сдвинься отсюда туда", и она сдвинется. И для вас не будет ничего невозможного. 21 ┰".
The addition of prayer and fasting that appears in many manuscripts, some of which date as early as fourth and fifth centuries, creates another layer for the discussion of miracles. This means that there is a good chance this addition was a part of the original text, but it is not conclusive. Although prayer and fasting never hurts, but always aids spiritual vitality of a Christian, the main focus of this story is, however, on our faith. To preach faith that restores a sinner, a preacher himself must have faith that Jesus will save the person through his preaching. It is not just a discussion of the size of this faith, that is how hard one believes, but of the kind of faith one has, that is big enough or lacking something important. Preaching with faith that Jesus wants us all to have is a greater level of preaching than a mere communication and explanation of the biblical text. Faith that moves a listener to action is acquired through the functional faith of the speaker himself. Faithless preaching may be faithful in its content, but powerless in its function. The apostles were a part of the faithless generation that Jesus criticized, and faithless preachers, who try to adjust to the level of faith of their audience can never be effective in breaking the vicious circle of doubts and twisted moral standards until they themselves start believing in what they preach practically, not only doctrinally. Jesus did not criticize the absence of faith in His followers, but its littleness. The faith they had was obviously smaller than the size of a mustard seed, which was the smallest seed Jesus used for His illustrations (Mark 4:31). The difference between the size of the Apostolic faith and that of a mustard seed was in its completion. A seed, even the smallest one is a complete self-replicating unit able to grow into something big. The faith of the apostles was obviously lacking some elements necessary to grow and multiply on its own. They saw Jesus performing miracles of healing, exorcism, and resurrecting the dead, and they believed it was possible for God to do. They believed that Jesus could perform these miracles, but they did not have even a smallest degree of confidence that they could perform them in His name on their own. Jesus was trying to instill in their hearts and minds the confidence that they themselves could not only force demons out of people, but even move mountains from place to place stating that with this confidence nothing would remain impossible for them to do. If a preacher has little or no confidence that the gospel he preaches will move sinners listening to him to repentance and expects it to happen later in a different way, his preaching will not be able to move anyone. If a Christian has no confidence that his or her gospel presentation will move anyone to faith and repentance on the spot, it most likely never will. Faith can be communicated in a non-verbal way along with the gospel and only faith and the gospel together give a Christian the ability to do the seemingly impossible things (Heb. 4:2). Earlier, in Matthew 10:1-8, Jesus already sent out His apostles giving them the authority to perform miracles of healing and exorcism. The question remains as to why after experiencing the power of doing miracles, the apostles still did not have faith complete enough to perform them on their own. A possible difference between Matthew 10 and 17 was that in the first occasion, Jesus gave them this ability for a particular task, and they possibly saw it as a one-time empowerment for a one-time task that would cease once the task is complete. When they were not able to cast out a demon that caused epilepsy in the boy, Jesus used it to teach them that miracles are not as much about particular spiritual functions, as about faith. Once a preacher abandons his confidence in God's spiritual empowerment or adjusts to the moral perversions of his audience, the ability to do the impossible disappears. This God-given ability can only be gained or re-gained by adopting this vital confidence and sound morality. Consequently, no revival is ever possible without the confidence in both God's ability and desire to have His church revived and the unbelievers regenerated. There is no legitimate logical or theological excuse for even allowing a thought that the God who sent His Son to die on the Сross to reconcile the world to Himself still wants the world to go to Hell and His church to be spiritually impotent, sleeping, and bound by sin that He saved it from. Any logical or theological excuses for such assumptions must be rejected in favor of cultivating the functional confidence in God's desire to revive His church and to save the unbelievers.
Додаток молитви та посту, який зустрічається у багатьох рукописах, деякі з яких датуються ще четвертим і п'ятим століттями, створює ще один прошарок для обговорення чудес. Це означає, що є велика ймовірність, що це доповнення було частиною оригінального тексту, але це не остаточний висновок. Хоча молитв та піст ніколи не завдають шкоди, але завжди зміцнюють духовні можливості християнина, тим не менш, основний акцент у цій історії робиться на нашій вірі. Щоб проповідувати віру, що відновлює грішника, проповідник сам повинен вірити в те, що Ісус спасе людину через його проповідь. Це не просто обговорення розміру цієї віри, тобто того, наскільки сильно людина вірить, а й того, який тип віри у нього є, досить велика або в якої не вистачає чогось важливого. Проповідь з вірою, яку Ісус хоче, щоб всі ми мали, - це більш високий рівень проповіді, ніж просто передача та тлумачення біблійного тексту. Віра, що спонукає слухача до дії, набувається шляхом функціональної віри того, хто говорить. Невіруюча проповідь може бути вірною за своїм змістом, але безсилою за своєю функцією. Апостоли були частиною невіруючого покоління, яке критикував Ісус, і невірні проповідники, які намагаються пристосуватися до рівня віри своєї аудиторії, ніколи не зможуть ефективно розірвати порочне коло сумнівів і перекручених моральних стандартів, доки вони самі не почнуть вірити в те, що вони проповідують практично, а не тільки доктринально. Ісус критикував не відсутність віри в Своїх послідовників, а її малість. Віра, яку вони мали, була явно менше розміру гірчичного зерна, що було найменшим насінням, яке Ісус використовував для Своїх ілюстрацій (Марка 4:31). Різниця між розміром апостольської віри та гірчичного зерна полягала в її завершеності. Насіння, навіть найменше, - це повноцінна самовідтворююча одиниця, здатна вирости в щось велике. У вірі авпостолів явно не вистачало деяких елементів, необхідних для самостійного росту та розмноження. Вони бачили, як Ісус робить чудеса зцілення, вигнання нечистої сили та воскресіння мертвих, і вони вірили, що це можливо для Бога. Вони вірили, що Ісус міг творити ці чудеса, але у них не було ні найменшої впевненості в тому, що вони можуть творити їх в Його ім'я самостійно. Ісус намагався вселити в їхні серця та уми впевненість у тому, що вони самі можуть не тільки виганяти демонів з людей, але навіть рухати гори з місця на місце, заявляючи, що з цією впевненістю для них не залишиться нічого неможливого. Якщо проповідник мало або зовсім не впевнений в тому, що проповідуюєме їм євангеліє спонукає грішників, які його слухають, до покаяння та очікує, що це станеться пізніше іншим чином, його проповідь нікого не зачепить. Якщо християнин не впевнений, що його презентація євангелія відразу ж підштовхне когось до віри та покаяння, то, швидше за все, цього ніколи й не станеться. Віра може передаватися невербальним шляхом разом з євангелієм, і тільки разом вір та євангеліє дають християнину здатність здійснювати, здавалося б, неможливі речі (Євр. 4:2). Раніше, в Матвія 10:1-8, Ісус уже посилав Своїх авпостолів, давши їм владу творити чудеса зцілення та екзорцизму. Залишається питання, чому, відчувши силу творити чудеса, апостоли все ще не мали достатньої віри, щоб здійснювати їх самостійно. Можлива різниця між Матвія 10 і 17 полягало в тому, що в першому випадку Ісус дав їм цю здатність для виконання конкретного завдання, і вони, можливо, бачили в цьому разове оснащення силою для одноразового завдання, яка припиниться, як тільки завдання буде виконано. Коли вони не змогли вигнати демона, який виклика́в у хлопчика епілепсію, Ісус використовував це, щоб навчити їх тому, що чудеса пов'язані не стільки з конкретними духовними функціями, скільки з вірою. Як тільки проповідник відмовляється від своєї впевненості в духовних силах Бога або пристосовується до моральних збочень своєї аудиторії, здатність робити неможливе зникає. Дану Богом здатність можна знайти або знову її знайти, прийнявши цю життєво важливу впевненість і здорову мораль. Отже, ніяке пробудження неможливо без впевненості в обох здатності та бажанні Бога пробудити Свою церкву та відродити невіруючих. Немає ніякого здорового логічного або богословського виправдання навіть для припущення думки про те, що Бог, який послав Свого Сина померти на Хресті, щоб примирити з Собою світ, все ще хоче, щоб світ відправився в пекло, а Його церква була духовно безсилою, сплячою та пов'язаною гріхом, від якого Він її врятував. Будь-які логічні або богословські виправдання таких припущень повинні бути відкинуті на користь культивування функціональної впевненості в бажанні Бога відродити Свою церкву та врятувати невіруючих.
Добавление молитвы и поста, которое встречается во многих рукописях, некоторые из которых датируются ещё четвертым и пятым веками, создаёт ещё один уровень для обсуждения чудес. Это означает, что есть большая вероятность, что это дополнение было частью оригинального текста, но это не окончательный вывод. Хотя молитва и пост никогда не причиняют вреда, но всегда укрепляют духовные возможности христианина, тем не менее, основной акцент в этой истории делается на нашей вере. Чтобы проповедовать веру, восстанавливающую грешника, проповедник сам должен верить в то, что Иисус спасёт человека его проповедью. Это не просто обсуждение размера этой веры, то есть того, насколько сильно человек верит, но и того, какой тип веры у него есть, достаточно большая или в которой не хватает чего-то важного. Проповедь с верой, которую Иисус хочет, чтобы все мы имели, - это более высокий уровень проповеди, чем просто передача и объяснение библейского текста. Вера, побуждающая слушателя к действию, обретается через функциональную веру самого говорящего. Неверующая проповедь может быть верной по своему содержанию, но бессильной по своей функции. Апостолы были частью неверующего поколения, которое критиковал Иисус, и неверные проповедники, которые пытаются приспособиться к уровню веры своей аудитории, никогда не смогут эффективно разорвать порочный круг сомнений и искажённых моральных стандартов, пока они сами не начнут верить в то, что они проповедуют практически, а не только доктринально. Иисус критиковал не отсутствие веры в Своих последователей, а её малость. Вера, которую они имели, была явно меньше размера горчичного зерна, которое было самым маленьким семенем, которое Иисус использовал для Своих иллюстраций (Марка 4:31). Разница между величиной апостольской веры и горчичного зерна заключалась в её завершённости. Семя, даже самое маленькое, - это полноценная самовоспроизводящаяся единица, способная вырасти во что-то большое. В вере апостолов явно не хватало некоторых элементов, необходимых для самостоятельного роста и умножения. Они видели, как Иисус совершает чудеса исцеления, изгнания нечистой силы и воскрешения мертвых, и они верили, что это возможно для Бога. Они верили, что Иисус мог творить эти чудеса, но у них не было ни малейшей уверенности в том, что они могут творить их в Его имя самостоятельно. Иисус пытался вселить в их сердца и умы уверенность в том, что они сами могут не только изгонять демонов из людей, но даже двигать горы с места на место, заявляя, что с этой уверенностью для них не останется ничего невозможного. Если проповедник мало или совсем не уверен в том, что проповедуемое им евангелие побудит грешников, слушающих его, к покаянию и ожидает, что это произойдет позже иным образом, его проповедь никого не затронет. Если христианин не уверен, что его презентация евангелия сразу же подтолкнет кого-либо к вере и покаянию, то, скорее всего, этого никогда не произойдёт. Вера может передаваться невербальным путём вместе с евангелием, и только вместе вера и евангелие дают христианину способность совершать, казалось бы, невозможные вещи (Евр. 4:2). Ранее, в Матвея 10:1-8, Иисус уже посылал Своих апостолов, дав им власть творить чудеса исцеления и экзорцизма. Остаётся вопрос, почему, испытав силу творить чудеса, апостолы всё ещё не обладали достаточной верой, чтобы совершать их самостоятельно. Возможная разница между Матвея 10 и 17 заключалось в том, что в первом случае Иисус дал им эту способность для выполнения конкретной задачи, и они, возможно, видели в этом разовое оснащение силой для одноразовой задачи, которая прекратится, как только задача будет выполнена. Когда они не смогли изгнать демона, который вызывал у мальчика эпилепсию, Иисус использовал это, чтобы научить их тому, что чудеса связаны не столько с конкретными духовными функциями, сколько с верой. Как только проповедник отказывается от своей уверенности в духовных силах Бога или приспосабливается к моральным извращениям своей аудитории, способность делать невозможное исчезает. Данную Богом способность можно обрести или снова обрести, приняв эту жизненно важную уверенность и здравую мораль. Следовательно, никакое пробуждение невозможно без уверенности в обоих способности и желании Бога пробудить Свою церковь и возродить неверующих. Нет никакого здравого логического или богословского оправдания даже для допущения мысли о том, что Бог, который послал Своего Сына умереть на Кресте, чтобы примирить с Собой мир, по-прежнему хочет, чтобы мир отправился в Ад, а Его церковь была духовно бессильной, спящей и связанной грехом, от которого Он её спас. Любые логические или богословские оправдания таких предположений должны быть отвергнуты в пользу культивирования функциональной уверенности в желании Бога возродить Свою церковь и спасти неверующих.
22 And, having gathered them in Galilee, Jesus said to them: "The Son of Adam ┰ must ┰ be given up ┰ into the hands of men, 23 and they will kill Him, but He will be raised (from the dead) on the third day." And they became very ┰ sad ┰.
22 І, зібравши їх у Галілеї, Ісус сказав їм: "Син Адама ┰ має ┰ бути виданий ┰ в руки людей, 23 і вони Його вб'ють, але Він буде піднятий (з мертвих) на третій день". І вони дуже засмутилися ┰.
22 И, собрав их в Галилее, Иисус сказал им: "Сын Адама ┰ должен ┰ быть выдан ┰ в руки людей, 23 и они Его убьют, но Он будет поднят (из мёртвых) на третий день". И они очень огорчились ┰.
God established His plan of salvation long before the creation of the world
(Acts 2:23; Rev. 13:8), the plan of the fall of the mankind and of the birth of Jesus. His Son was destined to become the Son of Adam and to die as the ultimate sacrificial lamb to pay the ultimate price with His life for the sins of the fallen humanity
(John 1:29) because the punishment for a single sin is death
(Gen. 2:17; Rom. 6:23). Death, as the punishment for sin, was not limited to Adam and Eve, but it came into the world through their sin and continues to exist because all people continue to sin one way or the other
(Rom. 5:12). Because God knew beforehand about the fall of mankind, instead of restricting the wrongful exercise of human free will, He demonstrated His love and kindness by beforehand predestination of His Son to die in our stead
(Acts 2:23) to pay out our debt so at a certain point of time, we had an opportunity to repent, be forgiven, and saved. However, as predestination of the Son of God was not a sole authoritarian decision of God the Father, but was the decision of Christ Himself to lay down His life for the fallen humanity
(Heb. 10:5,10), experiencing the benefits of His death also requires our own willing acceptance of His payment and repentance of our sins. While God the Father predestined His Son to come into this world and die, Jesus willingly followed His Father's plan. This plan was not an inevitable fate, but God's blueprint of Jesus' life that He followed by submitting His will to the will of His Father
(Luke 22:42; John 12:27). Acceptance of the payment Christ made on behalf of the sons and daughters of Adam also requires personal submission of one's will to the will of our Creator. God has a great plan, in which anyone who believes in His Son and willingly submits to His will, would be saved. We cannot change or ignore these rules. We can only submit to our heavenly destiny or to suffer the second death if we reject Christ's payment
(Matt. 25:41,46; Rev. 2:11; 14:9-11; 20:6,14; 21:8). Revival follows the same set-in-stone rules as salvation does. Christians most certainly will experience spiritual renewal when they repent and abandon their sins, and when they make a commitment to fully submit their wills to the will of their Heavenly Father. We can always make right or wrong choices, but we cannot change the choices we have or the consequences of the choices we make. These rules are so unchangeable that we can treat them the way we treat the laws of nature predicting the spiritual outcome of our spiritual decisions with absolute certainty. This is why revival is not a capricious and unconditional act of God, but the result of His faithfulness to His promises and the most certain outcome of the right choice He made possible for us to make. Christ was predestined to die for our sins, but none of us personally was unconditionally predestined for either Heaven or Hell. Repentance, faith, and self-submission make us participants in the destiny Jesus bought for us with His blood. However, this destiny in itself is so certain that there is no room for any other possible outcomes of accepting or rejecting the gospel but either spiritual birth and revival or the eternal death.
When Jesus said that He was destined to die, His followers became very sad. The gospel consists of two major parts: Christ's death for our sins and His resurrection. One part is sad and one is good. A preacher must not be afraid to upset his listeners by confronting their sins in order to bring them to repentance so they would experience their inner spiritual resurrection.
Бог затвердив Свій план спасіння задовго до створення світу
(Дії 2:23; Об'яв. 13:8), план падіння людств та народження Ісуса. Його Синові судилося стати Сином Адам та померти як останній жертовний агнець, щоб Своїм життям заплатити найвищу ціну за гріхи занепалого людства
(Івана 1:29), тому що покаранням за єдиний гріх є смерть
(Бут. 2:17; Рим. 6:23). Смерть як покарання за гріх не обмежувалася Адамом і Євою, але вона прийшла у світ через їх гріхи та продовжує існувати, тому що всі люди як і раніше продовжують грішити
(Рим. 5:12). Оскільки Бог заздалегідь знав про падіння людства, замість того, щоб обмежити неправильне використання людської свободи волі, Він продемонстрував Свою любов і доброту тим, що заздалегідь призначив Свого Сина померти замість нас
(Дії 2:23), щоб виплатити наш борг, щоб у певний момент часу у нас була можливість покаятися, отримати прощення та спасіння. Однак, оскільки доля Божого Сина не була одноосібним авторитарним рішенням Бога-Отця, але це також було рішенням Самого Христа покласти Своє життя за занепале людство
(Євр. 10:5,10), щоб зазнати переваги Його смерті також вимагає нашого добровільного прийняття Його плати та нашого покаяння у своїх гріхах. Хоча Бог-Батько призначив Свого Сина прийти у цей світ і померти, Ісус охоче послідував плану Свого Отця. Цей план був не неминучою долею, а Божою програмою життя Ісуса, якої Він слідував, підпорядкувавши Свою волю волі Свого Отця
(Луки 22:42; Івана 12:27). Прийняття плати, заплаченої Христом за синів і дочок Адама, також вимагає особистого підпорядкувати свою волю волі свого Творця. У Бога є чудовий план, в якому будь-хто, хто вірить в Його Син та добровільно підкоряється Його волі, буде спасений. Ми не можемо ані змінити ані ігнорувати це правило. Ми можемо підкорятися своїй небесній долі або зазнати другу смерть якщо відкинемо плату Христа
(Матв. 25:41,46; ; 14:9-11; 20:6,40; 21:8). Відродження слідує тим же твердим правилам, що й спасіння. Християни обов'язково переживуть духовне оновлення, якщо вони покаються, відмовляться від своїх гріхів і візьмуть на себе зобов'язання повністю підпорядкувати свою волю волі свого Небесного Отця. Ми завжди можемо зробити правильний або неправильний вибір, але ми не можемо змінити вибір, який ми маємо, або наслідки зробленого нами вибору. Ці правила настільки незмінні, що ми можемо ставитися до них так само, як ми ставимося до законів природи, передбачуючи духовний результат наших духовних рішень з абсолютною впевненістю. Ось чому пробудження - це не примхливий і безумовний акт Бога, а результат Його вірності Своїм обіцянкам і обов'язковий наслідок правильного вибору, який Він зробив для нас доступним. Христу судилося померти за наші гріхи, але ніхто з нас особисто не був безумовно наперед визначеним ані для раю, ані для пекла. Покаяння, вір та само-посвята роблять нас учасниками долі, яку Ісус купив для нас Своєю кров'ю. Однак ця доля сама по собі настільки незмінна, що немає ніякого місця для яких інших можливих результатів прийняття або відхилення євангелія окрім духовного народження та відродження або вічної смерті.
Коли Ісус сказав, що Йому судилося померти, Його послідовники дуже засмутилися. Євангеіє складається з двох основних частин: смерті Христа за наші гріхи та Його воскресіння. Одна частина сумна, а інша хороша. Проповідник не повинен боятися засмутити своїх слухачів, виступаючи проти їх гріхів для того, щоб привести їх до покаяння та щоб їм пережити своє внутрішнє духовне воскресіння.
Бог утвердил Свой план спасения задолго до сотворения мира
(Действия 2:23, Откр. 13:8), план падения человечества и рождения Иисуса. Его Сыну суждено было стать Сыном Адама и умереть как последний жертвенный агнец, чтобы заплатить Своей жизнью наивысшую цену за грехи падшего человечества
(Ивана 1:29), потому что наказанием за единственный грех является смерть
(Быт. 2:17, Рим. 6:23). Смерть как наказание за грех не ограничивалась Адамом и Евой, но она пришла в мир через их грехи и продолжает существовать, потому что все люди по прежнему продолжают грешить
(Рим. 5:12). Поскольку Бог заранее знал о падении человечества, вместо того, чтобы ограничить неправильное использование человеческой свободы воли, Он продемонстрировал Свою любовь и доброту тем, что заранее предопределил Своего Сына умереть вместо нас
(Действия 2:23), чтобы выплатить наш долг, чтобы в определённый момент времени у нас была возможность покаяться, получить прощение и спасение. Однако, поскольку предопределение Божьего Сына было не единоличным авторитарным решением Бога-Отца, но это также было решением Самого Христа положить Свою жизнь за падшее человечество
(Евр. 10:5,10), испытание на себе преимущества Его смерти также требует нашего добровольного принятия Его платы и покаяния в наших грехах. Хотя Бог-Отец предопределил Своего Сына прийти в этот мир и умереть, Иисус охотно последовал плану Своего Отца. Этот план был не неизбежной судьбой, а Божьим программой жизни Иисуса, которой Он следовал, подчинив Свою волю воле Своего Отца
(Луки 22:42; Ивана 12:27). Принятие платы, заплаченной Христом за сыновей и дочерей Адама, также требует личного подчинения своей воли воле своего Создателя. У Бога есть великолепный план, в котором любой, кто верит в Его Сына и добровольно подчиняется Его воле, будет спасён. Мы не можем ни изменить ни игнорировать это правило. Мы можем подчиниться своей небесной судьбе или претерпеть вторую смерть если отвергнем плату Христа
(Матв. 25:41,46; Откр. 2:11; 14:9-11; 20:6,40; 21:8). Возрождение следует тем же твёрдым правилам, что и спасение. Христиане обязательно испытают духовное обновление, если они покаются, откажутся от своих грехов и возьмут на себя обязательство полностью подчинить свою волю воле своего Небесного Отца. Мы всегда можем сделать правильный или неправильный выбор, но мы не можем изменить выбор, который у нас есть, или последствия сделанного нами выбора. Эти правила настолько неизменны, что мы можем относиться к ним так же, как мы относимся к законам природы, предсказывая духовный результат наших духовных решений с абсолютной уверенностью. Вот почему пробуждение - это не капризное и безусловное действие Бога, а результат Его верности Своим обещаниям и обязательное последствие правильного выбора, который Он сделал для нас доступным. Христу было суждено умереть за наши грехи, но никто из нас лично не был безусловно предопределённым ни для рая, ни для ада. Покаяние, вера и само-посвящение делают нас участниками судьбы, которую Иисус купил для нас Своей кровью. Однако эта судьба сама по себе настолько неизменна, что нет места для никаких других возможных результатов принятия или отвержения евангелия, кроме духовного рождения и возрождения или вечной смерти.
Когда Иисус сказал, что Ему суждено умереть, Его последователи очень опечалились. Евангелие состоит из двух основных частей: смерти Христа за наши грехи и Его воскресения. Одна часть грустная, а другая хорошая. Проповедник не должен бояться огорчить своих слушателей, выступая против их грехов для того, чтобы привести их к покаянию и чтобы им пережить своё внутреннее духовное воскресение.
24 And when they came ┰ to Capernaum, the collectors of double drachmas ┰ approached ┰ Peter and said: "Your Teacher pays a double drachma (tax), does He not?" 25 He said: "Yes, He does." But (as he was) entering the house, Jesus anticipated ┰ him saying: "What do you think, Simon? The kings of the Earth, from whom do they take up taxes? From their sons or from strangers ┰?" 26 And he said: "From the strangers." Jesus said to him: "Then surely ┰ the sons are exempt ┰. 27 But so that we do not anger ┰ them, go to the sea, cast your hook, and, having pulled the first fish out ┰, pick (it) up, and opening its mouth, you will find a stater ┰. Taking it, give (it) to them for Me and for you."
24 І коли вони прийшли ┰ в Капернаум, збирачі подвійних драхм ┰ підійшли ┰ до Петр та сказали: "Ваш Учитель платить двох-драхмовий (податок) ┰, чи не так?" 25 Він сказав: "Так". Але коли він входив ┰ в будинок, Ісус випередив його, сказавши: "Як ти думаєш, Симоне? Земні королі, з кого вони беруть податки? Зі своїх синів або з чужих ┰?" 26 І він сказав: "З чужих". Ісус сказав йому: "Тоді безсумнівно ┰ сини звільнені ┰ (від податків). 27 Але щоб нам їх не злити ┰, піди до моря, закинь гачок, і, витягнувши першу рибу, візьми (її) та, відкривши їй рота, ти знайдеш ┰ статер ┰. Взявши його, віддай (його) їм за Мене та за себе".
24 И когда они пришли ┰ в Капернаум, собиратели двойных драхм ┰ подошли ┰ к Петру и сказали: "Ваш Учитель платит двух-драхмовый (налог) ┰, не так ли?" 25 Он сказал: "Да". Но когда он входил ┰ в дом, Иисус опередил его, сказав: "Как ты думаешь, Симон? Земные короли, с кого они взимают налоги? Со своих сыновей или с чужих ┰?" 26 И он сказал: "С чужих". Иисус сказал ему: "Тогда несомненно ┰ сыновья освобождены ┰ (от налогов). 27 Но чтобы нам их не злить ┰, пойди к морю, забрось крючок, и, вытащив первую рыбу, возьми (её) и, открыв ей рот, ты найдёшь ┰ статер ┰. Взяв его, отдай (его) им за Меня и за себя".
The Jews had a tax established that was used to take care of the temple in Jerusalem. This tax was established in the book of Exit 30:13. Officially recognized rabbis were exempt from this tax, and since Jesus was a traveling rabbi, not recognized by the Jewish establishment, claiming this exemption could become a reason for His legal prosecution. Many preachers of the gospel suffered in the past because they preached it without the approval of the recognized by the state churches. Baptist Christians in the United States, for instance, were persecuted by the established Puritan churches for unauthorized preaching of the gospel and they were calling for abolishing the idea of state-established, tax-supported churches. The separation of church and state of the First Amendment to the United States Constitution was the result of this struggle. Preaching the gospel must never be limited by legal or financial considerations. All Christians should be free to preach the gospel of Jesus without any particular church or government regulations, limitations, or persecutions. Following Jesus' example includes sharing His good news outside the church walls. This may require social and political involvement of Christians to assure for themselves the freedom to preach the gospel anywhere at any time because both secular and ecclesiastical governments have a tendency to assume control over the free exercise and propagation of the Christian faith. However, when it comes to preaching in a particular church with already established rules, a Christian must be respectful of them, even if they are not obligated to. Jesus did not claim to be exempt from the temple tax as an officially ordained rabbi would, but He considered Himself exempt as the Son of God, whose house the temple was. He also indirectly talked about Peter as God's child being exempt from religious taxes as His question was about sons. However, Jesus was not a rebel for the sake of being a rebel either. He only rebelled against regulations that contradicted or became obstacles to fulfilling God's will, and He settled this potential legal liability and the danger of unnecessary conflict by performing a miracle of God's provision through a fish that Peter was to catch in the sea of Galilee.
It makes sense that royal sons do not have to pay taxes to their parents, and the children of God are not under obligation to support God financially. However, children are expected to help their parents and learn to contribute their efforts to their family. Christians are expected to put their faith into action, but serving the Master should be done not out of obligation or compulsion, but out of realization of being a part of the household. Serving and giving out of sheer obedience is a form of enslavement that kills enthusiasm God values more than money or time we spend serving His church
(2 Cor. 9:7; 1 Pet. 5:2). As we belong to His household, our service must follow the attitude of Jesus who was the Son of God and not a tax-payer. The same zeal for God's house that Jesus had must replace the slavish attitude of paying one's dues. This is a big difference between the members of God's household and outsiders or visitors. Preachers should never appeal to the sense of duty neither for the church members, nor for the visitors. They should rather promote passion and desire to serve the Master with everything people have. Serving and giving should never be a tax or a loan payment, but the opportunities to express the reciprocal love to he Savior of the humanity. Abandoning the treatment of Christians as tax-payers brings fear of uncertainty as to budgeting of the church finances. Interestingly, however, Matthew, who himself was a former tax collector in the past, was the only one of the four gospel writers to include this story about temple tax collectors, and he did so immediately after discussing the subject of faith. Matthew clearly found this story very important to teach God's ministers to trust God with promoting in Christians the desire and enthusiasm about giving rather than taxing them. Not only giving and serving enthusiastically requires trusting the Master for His provision, but also making a church functional and effective financially.
To revive a church, giving and serving must turn from matters of slavish obedience into matters of trust and passion. Just as conversion requires faith, repentance, and commitment, so does revival. It revives the true motivation of abandonment of the world and following Jesus, this passion and enthusiasm. It does it through repentance of any other motivations, goals, and passions, through the blind trust in God's provisional promises, and through the life-long commitment of loving Jesus with all the heart, strength, mind, and soul.
Євреї мали податок, який використовувався для утримання храму в Єрусалимі. Цей податок був встановлений у книзі Вихід 30:13. Офіційно визнані рабини були звільнені від цього податку, а оскільки Ісус був мандрівним рабином, не визнаним юдейським істеблішментом, претензія на звільнення від храмового податку могла стати причиною для Його судового переслідування. Багато проповідників євангелія в минулому страждали через те, що проповідували його без схвалення визнаними державою церков. Християни Баптисти в Сполучених Штатах, наприклад, піддавалися переслідуванням державними пуританськими церквами за несанкціоновану проповідь євангелія, і вони закликали до відмови від ідеї заснованих державою та підтримуваних податками церков. Розділ між церквою та державою згідно Першій поправці до Конституції Сполучених Штатів був результатом цієї боротьби. Проповідь євангелія ніколи не повинна обмежуватися юридичними або фінансовими міркуваннями. Всі християни повинні мати право проповідувати євангеліє Ісуса без будь-яких церковних або державних дозволів, обмежень або переслідувань. Слідування прикладу Ісуса включає в себе ділитися Його хорошою звісткою за межами церковних стін. Це може потребувати соціальної та політичної участі християн, щоб гарантувати собі свободу проповідувати євангеліє в будь-якому місці та в будь-який час, тому що і світські, і церковні уряди мають тенденцію брати під свій контроль вільне сповідання та поширення християнської віри. Однак, коли справа доходить до проповіді в конкретній церкві з уже встановленими правилами, християнину слід поважати їх, навіть якщо він і не зобов'язаний це робити. Ісус не претендував на свободу від храмового податку, як це зробив би офіційно призначений рабин, але Він вважав Себе звільненим як Син Бога, будинком якого й був храм. Він також побічно говорив про Петра як про Божу дитину, звільнену від релігійних податків, оскільки його запитання стосувалося синів. Однак, у той же самий час, Ісус теж не був бунтівником заради того, щоб бути бунтівником. Він лише повстав проти правил, які суперечили або стали перешкодою для виконання Божої волі, і Він залагодив цю потенційну юридичну відповідальність і небезпеку непотрібного конфлікту, зробивши чудо Божого забезпечення за допомогою риби, яку Петро мав був зловити в Галілейському морі.
Логічно, що королівскі сини не зобов'язані платити податки своїм батькам, а Божі діти не зобов'язані підтримувати Бога фінансово. Однак очікується, що діти будуть допомагати своїм батькам і вчитися вносити свій вклад у свою сім'ю. Від християн очікується втілення їхньої віри в дію, але служіння Пану має здійснюватися не через зобов'язання або примус, а з усвідомлення того, що вони є частиною сім'ї. Служіння та жертвування з чистого послуху - це форма поневолення, яка вбиває ентузіазм, який Бог цінує більше грошей або часу, які ми витрачаємо на служіння Його церкві
(2 Кор. 9:7; 1 Пет. 5:2). Оскільки ми належимо до Його сім'ї, наше служіння має відповідати відношенню Ісуса, який був Божим Сином, а не платником податків. Те ж прагнення до Божого дому, яке було у Ісуса, має замінити рабське ставлення до сплати боргу. У цьому є велика різниця між членами Божої сім'ї та сторонніми або відвідувачами. Проповідники ніколи не повинні апелювати до почуття обов'язку ані у членів церкви, ані у відвідувачів. Вони мають швидше заохочувати пристрасть і бажання служити Пану всім, що є у людей. Служіння та жертвування ніколи не повинні бути податком або виплатою позики, але вони мають бути можливістю виказати відповідну любов до Спасителя людства. Відмова від ставлення до християн як до платників податків викликає побоювання невизначеності щодо бюджету церкви. Однак цікаво, що Матвій, який сам у минулому був колишнім податківцем, був єдиним з чотирьох авторів євангелій, якіий включив цю історію про храмових податківців, і він це зробив відразу після обговорення теми віри. Матвій явно вважав цю історію дуже важливою для того, щоб навчити служителів Бога довіряти Богу та заохочувати в християнах бажання та ентузіазм віддавати, а не брати з них податки. Не тільки жертв та служіння з ентузіазмом вимагають довіри до Пана в Його забезпеченні, але це також робить церкву функціональною та ефективною в фінансовому відношенні.
Щоб відродити церкву, пожертвування та служіння мають перетворитися з питань рабської слухняності на питання довіри та пристрасті. Подібно до того, як навернення вимагає віри, покаяння та само-присвяти, пробудження вимагає того ж самого. Воно відроджує пристрасть та ентузіазм, справжні мотивації відмови від світу та слідування за Ісусом. Воно робить це через покаяння в будь-яких інших спонуканнях, намірах і пристрастях, через сліпу довіру попереднім обіцянкам Бог та через довічне зобов'язання любити Ісуса всім серцем, силою, розумом і душею.
У евреев был налог, который использовался для содержания храма в Иерусалиме. Этот налог был установлен в книге Выход 30:13. Официально признанные раввины были освобождены от этого налога, а поскольку Иисус был странствующим раввином, не признанным иудейским истеблишментом, претензия на освобождённость от храмового налога могло стать причиной для Его судебного преследования. Многие проповедники евангелия в прошлом страдали из-за того, что проповедовали его без одобрения признанных государством церквей. Баптисты-христиане в Соединенных Штатах, например, подвергались преследованиям государственными пуританскими церквями за несанкционированную проповедь евангелия, и они призывали к отказу от идеи основанных государством и поддерживаемых налогами церквей. Разделение церкви и государства согласно Первой поправке к Конституции Соединенных Штатов было результатом этой борьбы. Проповедь евангелия никогда не должна ограничиваться юридическими или финансовыми соображениями. Все христиане должны иметь право проповедовать евангелие Иисуса без каких-либо конкретных церковных или государственных разрешений, ограничений или преследований. Следование примеру Иисуса включает в себя делиться Его хорошей вестью за церковными стенами. Это может потребовать социального и политического участия христиан, чтобы гарантировать себе свободу проповедовать евангелие в любом месте и в любое время, потому что и светские, и церковные правительства имеют тенденцию брать под свой контроль свободное исповедание и распространение христианской веры. Однако, когда дело доходит до проповеди в конкретной церкви с уже установленными правилами, христианину следует уважать их, даже если он и не обязан это делать. Иисус не претендовал на свободу от храмового налога, как это сделал бы официально назначенный раввин, но Он считал Себя освобождённым как Сын Бога, домом которого и был храм. Он также косвенно говорил о Петре как о Божьем ребёнке, освобождённом от религиозных налогов, поскольку его вопрос касался сыновей. Однако, в то же самое время, Иисус тоже не был мятежником ради того, чтобы быть мятежником. Он только восставал против правил, которые противоречили или становились препятствием для исполнения воли Бога, и Он уладил эту потенциальную юридическую ответственность и опасность ненужного конфликта, совершив чудо Божьего обеспечения с помощью рыбы, которую Пётр должен был поймать в Галилейском море.
Логично, что королевские сыновья не обязаны платить налоги своим родителям, а Божьи дети не обязаны поддерживать Бога финансово. Однако ожидается, что дети будут помогать своим родителям и учиться вносить свой вклад в свою семью. От христиан ожидается претворение их веры в действие, но служение Господину должно осуществляться не из обязательств или принуждения, а из осознания того, что они являются частью семьи. Служение и жертвование из чистого послушания - это форма порабощения, которая убивает энтузиазм, который Бог ценит больше денег или времени, которые мы тратим на служение Его церкви
(2 Кор. 9:7; 1 Пет. 5:2). Поскольку мы принадлежим к Его семье, наше служение должно соответствовать отношению Иисуса, который был Божьим Сыном, а не налогоплательщиком. То же рвение к Божьему дому, которое было у Иисуса, должно заменить рабское отношение к уплате долга. В этом большая разница между членами Божьей семьи и посторонними или посетителями. Проповедники никогда не должны апеллировать к чувству долга ни у членов церкви, ни у посетителей. Они должны скорее поощрять страсть и желание служить Господину всем, что есть у людей. Служение и жертвование никогда не должны быть налогом или выплатой ссуды, но должны быть возможностью выразить ответную любовь к Спасителю человечества. Отказ от отношения к христианам как к налогоплательщикам вызывает опасения неопределённости в отношении бюджета церкви. Однако интересно, что Матвей, который сам в прошлом был бывшим налоговиком, был единственным из четырёх авторов евангелий, кто включил эту историю о храмовых налоговиках, и он это сделал сразу после обсуждения темы веры. Матвей явно посчитал эту историю очень важной для того, чтобы научить служителей Бога доверять Богу и поощрять в христианах желание и энтузиазм отдавать, а не брать с них налоги. Не только даяние и служение с энтузиазмом требует доверия к Господину в Его обеспечении, но это также делает церковь функциональной и эффективной в финансовом отношении.
Чтобы возродить церковь, пожертвование и служение должны превратиться из вопросов рабского послушания в вопросы доверия и страсти. Подобно тому, как обращение требует веры, покаяния и само-посвящения, пробуждение требует того же самого. Оно возрождает страсть и энтузиазм, истинные мотивации отказа от мира и следования за Иисусом. Оно делает это через покаяние в любых других побуждениях, целях и страстях, через слепое доверие предварительным обещаниям Бога и через пожизненное обязательство любить Иисуса всем сердцем, силой, разумом и душой.
