┰ At that time, the students approached ┰ Jesus saying: "Who then ┰ is the greatest in the Kingdom of Heaven?" 2 And, having called ┰ a child, Jesus put ┰ him in the middle of them 3 and said: "I assure you ┰, unless you were to turn ┰ and become like children, you will (even never) ┰ enter the Kingdom of Heaven. 4 Therefore, whoever humbles himself like this child is the greatest in the Kingdom of Heaven, 5 and whoever accepts one such child in My name, accepts Me."
┰ У той час учні підійшли ┰ до Ісуса, кажучи: "Так хто тоді є найбільшим у Небесному Королівстві?" 2 І, покликавши дитину, Він Ісус поставив ┰ її посередині них 3 і сказав: " Я запевняю вас ┰, якщо ви не змінитеся ┰ і не станете, як діти, то ви (навіть ніколи) не увійде до Небесного Королівства. 4 Тому той, хто упокорить себе, як ця дитина, той (і) є найбільшим в Небесному Королівстві, 5 і той, хто приймає одну таку дитину в Моє ім'я, приймає Мене".
┰ В то время ученики подошли ┰ к Иисусу, говоря: "Так кто тогда наибольший в Небесном Королевстве?" 2 И, подозвав ребёнка, Он Иисус поставил ┰ его посередине них 3 и сказал: "Я уверяю вас ┰, если вы не изменитесь ┰ и не станете, как дети, то вы (даже никогда) не войдёте в Небесное Королевство. 4 Поэтому тот, кто усмирит себя, как этот ребенок, тот (и) есть наибольшим в Небесном Королевстве, 5 и тот, кто принимает одного такого ребёнка в Моё имя, принимает Меня".
After the tax-collectors approached Peter with a question about Jesus, it was probably the final straw for other apostles to once and for all settle the issue of superiority amongst them. Although Jesus never showed Peter any favoritism or elevated him above the rest, Peter was the most pro-active and often was the first to react to Jesus' questions (Matt. 16:15-16), statements (Matt. 16:21-22), and actions (Matt. 14:28). He was also one of the three taken by Jesus to the mountain of transfiguration and he was again the one to spoke to Jesus there (Matt. 17:4). It even started to look like he was becoming the leading apostle to the outsiders in the last chapter (Matt. 17:24). For other apostles, Peter was also emerging as the greatest of them all. So to clarify if he had any supremacy over the rest, they asked Jesus directly. His answer was both shocking and comforting at the same time. He clearly indicated that He treated them all equally as children of God, and it was their jealousy and rivalry that Jesus not only rebuked as unhelpful in establishing superiority, but as something that could even potentially prevent them from entering the Kingdom of Heaven. It is natural for people, especially men, to be competitive in order to achieve a higher position in a Christian community. Jesus, however, equates the degree of greatness with the degree of humility (Matt. 20:26). Although here turning into a child-like person is in passive voice, it also has an expectation of being proactive in this change. The first impression if the third verse is taken in isolation is that the students of Jesus had to be transformed by God from the inside and to become humble like children in order to enter God's Kingdom. However, the ending of this statement clearly indicates that Jesus meant self-humbling, or being transformed by humbling self. He puts complete responsibility on His followers to make sure they do not compete for primacy, do not elevate themselves, but treat each other as equally important as everyone else. The Bible abounds wth statements that indicate God's favoring those who humble themselves and resisting those who elevate themselves (Ps. 138:6; Prov. 3:34;; 29:23; Matt. 23:12; Luke 1:52; Jacob 4:6; 1 Pet. 5:5). Jesus simply establishes this principle as the governing rule amongst His followers in determining who is of higher or lower position. It sounds somewhat oxymoron that God treats all people equally and favors some at the same time. In reality, it is very simple. God gives anyone an equal opportunity to become or not to become a person He favors. If God had any unconditional favoritism towards any particular person or a people group, He would not provide an qual opportunity to all to humble themselves before Him, but He does not have it (Rom. 2:11; Col. 3:25). He still confirms that some of His followers can be greater in God's Kingdom on Earth and in Heaven, but self-humbling is not only a condition for anyone to become a part of God's Kingdom (Matt. 10:38; 16:24), but the degree of this self-denial and self-commitment determines who amongst those who humble themselves are greater or lower. In other words, Jesus expects all of His followers, not just Peter or other apostles, to change their disposition towards themselves and each other by abandoning competition in favor of humility and cooperation, while God will be changing them inwardly. Later, Peter assumed a role of an equal to other pastors of the church, exhorting them to abandon their pride and selfish ambitions of building their own kingdoms on Earth and to eagerly serve the Master (1 Pet. 5:1-2). Jesus teaches here that the basis of relationships between God's children is humility. Both men and women must accept themselves and each other the way God accepts them, as His children, abandon jealousy, rivalry, and ambitions to assume a higher position than they have from God. This is the only way to retain peace, order, unity, and cooperation within the body of Christ. Each Christian must assume his or her role within the church as outlined in the Word of God and reject any vain ambitions to achieve any superiority over others (Matt. 23:8-11). Humility that Jesus demonstrated in His own life allows God's children to submit to those whom God places in the positions of authority and those in authority to exercise it as the means of service, not of self-promotion or lording over others. Church leaders are obligated to be practical examples of humility (1 Pet. 5:2-3). Jesus taught us not only to be like children who occupy the lowest social status within a family, but also to accept other believers without jealousy and rivalry, and to accept Him, His body, His church by accepting God's children. Revival begins with three things: self-humbling, repentance, and a persistent and confident prayer (2 Chron. 7:14; Ex. 22:23; Luke 18:7-8). Personal and corporate humility not only changes people's relationships with God, but also changes their deposition to and relationships with each other, making a revived church powerful, passionate, balanced, united, and effective.
Після того, як податківці підійшли до Петра з питанням про Ісуса, це, ймовірно, було останньою краплею для інших авпостолів у тому, щоб раз і назавжди вирішити питання про перевагу серед них. Хоча Ісус ніколи не виявляв до Петра фаворитизму та не підіймав його над іншими, Петро був самим проактивним і часто першим реагував на питання Ісуса (Матв. 16:15-16), Його заяви (Матв. 16:21-22) і дії (Матв. 14:28). Він також був одним з трьох, узятих Ісусом на гору Преображення, і він знову був тим, хто заговорив там з Ісусом. (Матв. 17:4). Навіть стороннім почало здаватися в попередньому розділі, що він став провідним апостолом (Матв. 17:24). Для інших авпостолів Петро також почав ставати найбільшим з усіх. Тому, щоб уточнити, чи має той якусь перевагу над іншими, вони безпосередньо запитали Ісуса. Його відповідь була одночасно шокуючою та заспокійливою. Він ясно вказав, що ставився до всіх однаково, як до Божих дітей, і саме їх заздрість і суперництво було тим, що Ісус не тільки дорікав як непотрібні речі у встановленні переваги, але й як щось, що потенційно може перешкодити їм увійти в Небесне Королівство. Для людей, особливо чоловіків, природно бути конкурентними в тому, щоб досягти більш високого становища в християнській спільноті. Однак Ісус прирівнює ступінь величі до ступеня смиренності (Матв. 20:26). Хоча тут перетворення людини на схожу на дитину виражено в пасивній формі, від самої людини також очікується проактивность у цій зміні. Перше враження, якщо розглядати третій вірш ізольовано, полягає в тому, що учні Ісуса мали були бути перетворені Богом зсередини та стати смиренними, як діти, щоб увійти в Боже Королівство. Однак закінчення цього твердження ясно вказує на те, що Ісус мав на увазі упокорення самого себе або перетворення шляхом само-упокорення. Ісус покладає на Своїх послідовників повну відповідальність за те, щоб вони не боролися за першість, щоб не піднімали себе, але відносилися один до одного як до настільки ж важливого, як і всі інші. Біблія рясніє заявами, що вказують на те, що Бог віддає перевагу тим, хто вгамовує себе, і противиться тим, хто підносить себе (Пс. 138:6; Притчі 3:34; 29:23; Матв. 23:12; Луки 1:52; Як. 4:6; 1 Пет. 5:5). Ісус просто встановлює цей принцип як основне правило серед Своїх послідовників у визначенні того, хто має вище або нижче становище. Це звучить як парадокс, що Бог ставиться до всіх людей однаково та одночасно віддає деяким перевагу. Насправді все дуже просто. Бог дає кожному рівну можливість стати або не стати тією людиною, якій Він віддає перевагу. Якби у Бога був якийсь безумовний фаворитизм по відношенню до будь-якої конкретної людині або групи людей, Він не надав би однакову можливість всім впокоритися перед Ним, але у Нього його немає (Рим. 2:11; Кол. 3:25). Він як і раніше підтверджує, що деякі з Його послідовників можуть бути більше ніж інші в Королівстві Бога на Землі та на Небі, але смиренність - це не тільки умова для будь-якої людини стати частиною Королівства Бога (Матв. 10:38; 16:24), але ступінь цього самозречення та само-присвяти визначає, хто з тих, хто упокорює себе є більшим або меншим. Іншими словами, Ісус очікує, що усі Його послідовники, а не тільки Петро або інші апостоли, змінять своє ставлення до себе та один одного, відмовившись від конкуренції на користь смирення та співробітництва, в той час як Бог буде змінювати їх зсередини. Пізніше, Петро взяв на себе роль рівного до інших пастирів церкви, переконуючи їх відмовитися від своєї гордості та егоїстичних амбіцій будувати свої власні королівства на Землі та сумлінно служити Пану (1 Пет. 5:1-2). Ісус вчить тут, що в основі відносин між дітьми Бога лежить смиренність. І чоловіки, і жінки мають приймати себе та один одного так, як Бог приймає їх, як Своїх дітей, та відмовитися від заздрості, суперництв та амбіцій зайняти більш високе положення, ніж те що дане Богом. Це єдиний спосіб зберегти мир, порядок, єдність і співпрацю в Телі Христа. Кожен християнин має взяти на себе свою роль у церкві та відкинути будь-які порожні амбіції по досягненню будь-якої переваги над іншими (Матв. 23:8-11). Смирення, яке Ісус продемонстрував у Своєму власному житті, дозволяє дітям Бога підкорятися тим, кого Бог ставить на керівні посади, а тим, хто наділений владою, використовувати її як засіб служіння, а не самопросування або панування над іншими. Керівники церкви повинні бути практичними прикладами смирення (1 Пет. 5:2-3). Ісус учив нас не тільки бути схожими на дітей, які займають найнижчий соціальний статус в сім'ї, але також приймати інших віруючих без заздрості та суперництва, і приймати Його, Його тіло, Його церкву, приймаючи дітей Бога. Пробудження починається з трьох речей:смирення, покаяння та наполегливої та впевненої молитви (2 Хронік 7:14; Вихід 22:23; Луки 18:7,8). Приватн та корпоративна смиренність не тільки змінює відносини людей з Богом, але також змінює їх відносини один з одним, роблячи відроджену церкву сильною, пристрасною, врівноваженою, згуртованою та ефективною.
После того, как собиратели налогов подошли к Петру с вопросом об Иисусе, это, вероятно, было последней каплей для других апостолов в том, чтобы раз и навсегда решить вопрос о превосходстве среди них. Хотя Иисус никогда не проявлял к Петру фаворитизма и не возвышал его над остальными, Пётр был самым проактивным и часто первым реагировал на вопросы Иисуса (Матв. 16:15-16), Его заявления (Матв. 16:21-22) и действия (Матв. 14:28). Он также был одним из троих, взятых Иисусом на гору Преображения, и он снова был тем, кто заговорил там с Иисусом (Матв. 17:4). Даже посторонним начало казаться в предыдущей главе, что он стал ведущим апостолом (Матв. 17:24). Для других апостолов Пётр тоже начал становиться наибольшим из всех. Поэтому, чтобы уточнить, имеет ли тот какое-либо превосходство над остальными, они напрямую спросили Иисуса. Его ответ был одновременно шокирующим и успокаивающим. Он ясно указал, что относился ко всем одинаково, как к Божьим детям, и именно их зависть и соперничество было тем, что Иисус не только упрекал как бесполезные вещи в установлении превосходства, но и как нечто, что потенциально может помешать им войти в Небесное Королевство. Для людей, особенно мужчин, естественно быть конкурентными в том, чтобы достичь более высокого положения в христианском сообществе. Однако Иисус приравнивает степень величия к степени смирения (Матв. 20:26). Хотя здесь превращение в похожего на ребёнка человека выражено в пассивной форме, от самого человека также ожидается проактивность в этом изменении. Первое впечатление, если рассматривать третий стих изолированно, состоит в том, что ученики Иисуса должны были быть преобразованы Богом изнутри и стать смирёнными, как дети, чтобы войти в Божье Королевство. Однако окончание этого утверждения ясно указывает на то, что Иисус имел в виду усмирение самого себя или преобразование путём само-усмирения. Иисус возлагает на Своих последователей полную ответственность за то, чтобы они не боролись за первенство, не возвышали себя, но относились друг к другу как к настолько же важным, как и все остальные. Библия изобилует заявлениями, указывающими на то, что Бог предпочитает тех, кто усмиряет себя, и противится тем, кто себя возвышает (Пс. 137:6; Пр. 3:34; 29:23; Матв. 23:12; Луки 1:52; Иак. 4:6; 1 Пет. 5:5). Иисус просто устанавливает этот принцип в качестве основного правила среди Своих последователей при определении того, кто имеет более высокое или низшее положение. Это звучит как парадокс, что Бог относится ко всем людям одинаково и одновременно предпочитает некоторых. На самом деле всё очень просто. Бог даёт каждому равную возможность стать или не стать тем человеком, которого Он предпочитает. Если бы у Бога был какой-либо безусловный фаворитизм по отношению к какому-либо конкретному человеку или группе людей, Он не предоставил бы всем одинаковую возможность смириться перед Ним, но у Него его нет (Рим. 2:11; Кол. 3:25). Он по-прежнему подтверждает, что некоторые из Его последователей могут быть больше чем другие в Королевстве Бога на земле и на Небе, но смирение - это не только условие для любого человека, чтобы стать частью Королевства Бога (Матв. 10:38; 16:24), но степень этого самоотречения и само-посвящения определяет, кто из тех, кто смиряет себя, больше или меньше. Другими словами, Иисус ожидает, что все Его последователи, а не только Пётр или другие апостолы, изменят своё отношение к себе и друг другу, отказавшись от конкуренции в пользу смирения и сотрудничества, в то время как Бог будет изменять их изнутри. Позже, Пётр взял на себя роль равного другим пастырям церкви, увещевая их отказаться от своей гордости и эгоистичных амбиций строить свои собственные королевства на Земле и усердно служить Господину (1 Пет. 5:1-2). Иисус учит здесь, что в основе отношений между детьми Бога лежит смирение. И мужчины, и женщины должны принимать себя и друг друга так, как Бог принимает их, как Своих детей, отказаться от зависти, соперничества и амбиций занять более высокое положение, чем определённое Богом. Это единственный способ сохранить мир, порядок, единство и сотрудничество в Теле Христа. Каждый христианин должен взять на себя свою роль в церкви и отвергнуть любые пустые амбиции по достижению какого-либо превосходства над другими (Матв. 23:8-11). Смирение, которое Иисус продемонстрировал в Своей собственной жизни, позволяет детям Бога подчиняться тем, кого Бог ставит на руководящие должности, а тем, кто наделён властью, использовать её как средство служения, а не самопродвижения или господства над другими. Руководители церкви обязаны быть практическими примерами смирения (1 Пет. 5:2-3). Иисус учил нас не только быть похожими на детей, которые занимают самый низкий социальный статус в семье, но также принимать других верующих без зависти и соперничества, и принимать Его, Его тело, Его церковь, принимая детей Бога. Пробуждение начинается с трех вещей: смирения, покаяния и настойчивой и уверенной молитвы (2 Паралипоменон 7:14; Выход 22:23; Луки 18:7,8). Личное и корпоративное смирение не только меняет отношения людей с Богом, но также меняет их отношения друг с другом, делая возрождённую церковь сильной, страстной, уравновешенной, сплочённой и эффективной.
6 But if someone causes one of these little ones who believe ┰ in Me to sin ┰, it is better for ┰ him that a donkey millstone ┰ would be hanged around his neck and he would be drowned in the depth of the sea. 7 Woe ┰ to the world ┰ because of temptations to sin ┰ for it is ┰ necessary ┰ for temptations to come, but ┰ woe ┰ to ┰ the man ┰ though whom a temptation comes. 8 And if your hand or your foot causes you to sin, cut it ┰ off and throw it away from you. It is better for you to enter ┰ into the life ┰ than to be thrown into the endless fire with two hands and two feet. 9 And if your eye causes you to sin, tear ┰ it out and throw away from you. It is better for you to enter ┰ into the life (being) one-eyed than with two eyes to be thrown into the Hell of fire.
6 Але якщо хто-небудь стане причиною гріха ┰ (для) одного з цих малих (дітей), які вірять в Мене, (то) йому краще щоб ослине жорно ┰, був повішений йому на шию, і щоб йому потонути у глибині моря. 7 Горе ┰ світу ┰ через спокуси згрішити ┰, тому що спокусам необхідно ┰ прийти, але ┰ горе ┰ людині, через яку приходить спокуса. 8 І якщо твоя рука або нога стає причиною гріха, відрубай ┰ її ┰ і викинь ┰. Тобі краще увійти в життя ┰, ніж бути кинутими в нескінченний вогонь з обома руками та обома ногами. 9 І якщо твоє око стає причиною твого гріха ┰, вирви його та викинь ┰. Тобі краще увійти в життя однооким, ніж з обома очима бути кинутим у вогняне Пекло.
6 Но если кто-нибудь станет причиной греха ┰ (для) одного из этих маленьких (детей) , верящих в Меня, (то) ему лучше чтобы ослиный жернов ┰, был повешен ему на шею, и чтобы ему утонуть в глубине моря. 7 Горе ┰ миру ┰ из-за соблазнов согрешить ┰, потому что соблазнам необходимо ┰ придти, но ┰ горе ┰ человеку, через которого приходит соблазн. 8 И если твоя рука или нога становится причиной греха, отруби ┰ её ┰ и выбрось ┰. Тебе лучше войти в жизнь ┰, чем быть брошенными в бесконечный огонь с обоими руками и обоими ногами. 9 И если твой глаз становится причиной твоего греха ┰, вырви его и выбрось ┰. Тебе лучше войти в жизнь одноглазым, чем с обоими глазами быть брошенным в огненный Ад.
In the beginning of this chapter, the apostles approached Jesus with the question about supremacy in God's Kingdom, which might have been triggered by Peter's active rise to prominence among them. Jesus outright denied any supremacy amongst His followers taking a humble position of a child as an example of humility that He expects from all of His followers. He exhorted His students to accept each other as equal. Then, He warned them not to create any stumbling blocks for each other in order to bring someone else to sin and fall. It is a very common practice in any social entity to acquire a higher social position by smearing and causing someone more prominent to fall. When someone else like Peter is more active in the body of Christ than the rest and achieves a position of influence, there is always a temptation to destroy such a person's credibility. It might be done by fabricating, showing some facts in an unfavorable light, or framing them to look and sound differently from what they were intended to be in order to cause a moral or spiritual fall of that person with the purpose to replace him with self or someone more convenient. Unfortunately, some Christians do not despise the sin of Absalom
(2 Sam. 15:3-4) to pusrue selfish or pragmatic ambitions. For Jesus, any kind of rivalry, especially this one, was absolutely unacceptable. He spared no strong warnings towards anyone who exercises such demeanor towards another Christian and uses these worldly, sinful political tactics to gain a position of authority. When this strategy becomes a norm, revolutionary Absaloms turn into dictators and eventually get replaced by other Absaloms. This is why Christ authorized His church to cut off from His body anyone who causes other Christians to sin or fall. Excommunication is an integral part of church discipline designed to keep the body healthy. It is similar to a surgical intervention that prevents diseases, such as cancer or gangrene, from spreading and killing the entire body
(Heb. 12:15; Deut. 29:18; 1 Cor. 15:33-34). Every member of the body of Christ should watch for Absalom's tendencies in the church and try to prevent them or to disassociate from those who refuse to abandon them. The body should have one head, which is Christ, one work, which is the Great Commission, and one purpose, which is to present everyone before God pure
(1 John 3:3) and fully mature in Christ
(Col. 1:28). Inside power struggles are not only counterproductive, but also destructive to the point of making the church impotent of accomplishing its mission and purpose. The same principle of disassociation from members of the church body that create temptations within it and lead it to its downfall applies to larger associations and denominations. They have not only a right but a responsibility to disassociate from any local church that was morally or spiritually corrupted and refuse revival, revitalization, and change that would make it healthy and productive member again.
Also, the conjunction "and," with which the verse eight begins, assumes that Jesus talked about two applications of this principle, communal and personal. The previous verses talk about communal vigilance so as to prevent someone else infecting the church body with sin. Now, Jesus talks about each Christian's own personal responsibility to prevent him or her from becoming a cause of spiritual or moral downfall. Jesus already used this principle in Matt. 5:30 applying it to personal life. One should never assume that Jesus considered self-mutilation as good. Neither self-harm nor excommunication is a good thing to do. However, when all else fails, a surgical intervention is required to remove the sick part that can potentially kill everything else in the body. Jesus uses the comparative word "better" instead of "good" or "best" to show that sometimes amputation is better than death of the whole body. However, this also assumes that this is the last resort and that there might be an even better way to fix such a problem - to heal the infected member of the body. It is never God's intention to deal with porn addiction, for instance, by plucking one's eyes out, but since the danger of the endless torment after death is way bigger than becoming blind, even that measure is better. However, the best approach to the infected members is healing. Everyone must understand that in order to prevent cutting off hands or feet, one can simply cut off the channels through which temptations come to his or her members. It does require honesty, disclosure of a problem of sin or creating inner church strife, repentance, and disassociation from thoughts, desires, and ambitions that are destructive to the body. Similarly, as physical death is much better than eternal, drowning of a Christian who allowed the devil to use himself or herself for bringing temptation of sin or strife into the body of Christ, is better than God's endless recompense. Using the same principle, disassociating from such a person is better than killing him or her. The New Testament mentions no case of Christians understanding this principle literarily as an endorsement of self-mutilating or killing other church members. However, it does mention cases of cutting themselves out from temptations
(1 Cor. 6:9-11; 18-20) and disconnecting from people who bring temptations into the church
(1 Cor. 5:5; 1 Tim. 1:20). The early Christians took this teaching of Jesus about the danger of sin and rivalry and about the reality of Hell very seriously. Unfortunately, both denial of endless torment and believing in unconditional salvation that in no way depends on the believers, quality of their faith, and sanctity of their lifestyle dulls their sensitivity to both realities. Realization of personal and corporate responsibility for the spiritual health of the body of Christ is an integral part of a spiritual awakening.
The New Testament concept of Hell comes from Hebrew Gehenna, or the Valley of the Sons of Hinnom. It was a ravine, south of Jerusalem, where by popular belief God would conduct His final judgement. This word was used in the New Testament for the place of endless punishment in the afterlife. The word translated as endless is often translated as eternal. However, eternal assumes more than this word does, it assumes a period of time that not only has no end, but also does not have a beginning. It is better to understand this word as "endless" or lasting through the ages. It means that as faith in Jesus grants salvation and never-ending life, refusal to believe in Him leads to the torment that lasts as long as the endless life God grants in Jesus
(Matt. 25:41,46; Rev. 20:10).
This warning may create a tension in those who believe in eternal security of a believer. However, it is impossible to assume that Jesus talks about unbelievers here because it is not possible for an unbeliever to enter the eternal life by self-mutilation. This warning can only be applied to a believer who allows sin into his or her life and becomes a cause to sin and fall for other believers. It is difficult to reconcile this warning with the biblical assurances of endless life
(1 John 5:12-13), if you question eternal security of a believer instead of the quality of the believer himself or herself. In any case, one thing is very clear - these kinds of warnings should never be taken lightly but they must lead God's children to repentance, radical change from rivalry and sin to cooperation and mutual restoration, edification, and to a spiritual revival of the church
(1 Cor. 15:34).
На початку цього розділу апостоли звернулися до Ісуса з питанням про перевагу в Божому Королівстві, який міг бути викликаний активним ростом авторитету Петра серед них. Ісус безпосередньо відкинув будь-яку перевагу серед Своїх послідовників, беручи скромне становище дитини за приклад смирення, яке Він очікує від усіх Своїх послідовників. Він закликав Своїх учнів приймати один одного як рівних. Потім Він попередив їх, щоб вони не створювали один для одного ніяких перешкод, щоб довести когось іншого до гріха та падіння. Це дуже поширена практика в будь-якому соціальному суспільстві - займати більш високе соціальне становище, принижуючи когось тв завдаючи його падіння. Коли така людина, як Петро, є активнішим у тілі Христа, ніж інші, і досягає впливового положення, завжди є спокуса підірвати довіру до такої людини. Це може бути зроблено шляхом фабрикування, демонстрації деяких фактів в несприятливому світлі або подання їх так, щоб вони виглядали та звучали інакше, ніж вони були задумані, щоб викликати моральне чи духовне падіння цієї людини з метою замінити його собою або кимось більш зручним. На жаль, деякі християни не цураються гріхом Абсалома
(2 Корол. 15:3-4) через егоїстичні або прагматичні амбіції. Для Ісуса будь яке суперництво, особливо таке, було абсолютно неприйнятним. Він не шкодував строгих попереджень по відношенню до будь-кого, хто проявляє таку поведінку по відношенню до іншого християнин та використовує цю світську гріховну політичну тактику, щоб отримати владу. Коли ця стратегія стає нормою, революційні Абсаломи перетворюються на диктаторів і, в кінцевому підсумку, замінюються іншими Абсаломамі. Ось чому Христос уповноважив Свою церкву відсікати від Свого тіла будь-якого, хто заподіює іншим християнам грішити або падати. Відлучення від церкви є невід'ємною частиною церковної дисципліни, спрямованою на збереження здоров'я тіла. Це схоже на хірургічне втручання, яке запобігає таким захворюванням, як рак або гангрена, поширюватися та вбивати усе тіло
(Євр. 12:15; Повт. Зак. 29:17; 1 Кор. 15:33-34). Кожен член тіла Христа повинен стежити за тенденціями Абсалома в церкви та намагатися запобігти їм або відмежуватися від тих, хто відмовляється їх залишити. У тіла повинна бути одна голова - Христос, одна робота - Велике Доручення та одна мета - представити кожну людину перед Богом чистим
(1 Івана 3:3) і повністю зрілим у Христі
(Кол 1:28). Внутрішня боротьба за владу не тільки є контрпродуктивною, а й деструктивною до такої міри, що робить церкву безсилою для виконання своєї місії та мети. Той же принцип відокремлення від членів церковного тіла, які створюють в ньому спокуси та призводять до його падіння, застосуємим до більших асоціацій та деномінацій. У них є не тільки право, а й відповідальність відмежуватися від будь-якої помісної церкви, яка була морально або духовно зіпсована, і відмовляється від пробудження, духовного відновлення та змін, які б зробили її знову здоровим і продуктивним членом.
Крім того, союз "і" на початку восьмого вірша передбачає, що Ісус говорив про два застосування цього принципу, загальному та особистому. У попередніх віршах говориться про колективну пильность, щоб не допустити, щоб хтось інший не заразив тіло церкви гріхом. Тепер Ісус говорить про персональну відповідальність кожного християнина за те, щоб він або вона не стали причиною духовного або морального падіння. Ісус вже використовував цей принцип в
Матв. 5:30 стосовно особистого життя. Ніколи не слід припускати, що Ісус вважав членоушкодження чимось хорошим. Ні самоушкодження, ні відлучення не є хорошими явищами. Однак, коли все інше не допомагає, потрібно хірургічне втручання для видалення хворої частини, яка потенційно може вбити все інше в організмі. Ісус використовує порівняльне слово "краще" замість "хороший" або "найкращий", щоб показати, що іноді ампутація краще, ніж смерть усього тіла. Однак це також передбачає, що це крайній захід і що може бути ще кращий спосіб вирішити таку проблему - зцілити інфікований член тіла. Бог ніколи не задумував для людини боротися з порно залежністю, наприклад, вириванням своїх очей, але так як небезпека нескінченної муки після смерті є куди страшнішою ніж стати сліпим, навіть цей захід є кращим. Однак найкращий підхід до інфікованих членів - це зцілення. Кожен повинен розуміти, що для того, щоб не відрізати собі руки або ноги, можна просто відрізати канали, за якими спокуси приходять до його або її членів. Це дійсно вимагає чесності, відкритості про проблему існуючого гріха або створення внутрішньоцерковної ворожнечі, покаяння та відмежування від думок, бажань і амбіцій, які є руйнівними для тіла. Точно так само, як фізична смерть набагато краще вічної, утоплення християнина, який дозволив Дияволу використовувати себе для внесення спокуси гріха або внутрішньої боротьби в тіло Христа, є краще, ніж нескінченна відплата Бога. Використовуючи той же принцип, краще розлучитися з такою людиною, ніж його вбити. У Новому Завіті не згадується жодного випадку, щоб християни розуміли цей принцип буквально як схвалення членоушкодження або вбивства інших членів церкви. Проте, в ньому згадуються випадки позбавлення від спокус
(1 Кор. 6:9-11; 18-20) та розлуки з людьми, які приносять спокуси в церкву
(1 Кор. 5:5; 1 Тим. 1:20). Ранні християни дуже серйозно сприяли це вчення Ісуса про небезпеку гріх та суперництва, а також про реальність пекла. На жаль, і заперечення нескінченних мук, і віра в безумовне спасіння, яке жодним чином не залежить від віруючих, якості їх віри та святості їхнього способу життя, притупляють їх чутливість до обох реальностей. Усвідомлення особистої та корпоративної відповідальності за духовне здоров'я тіла Христового є невід'ємною частиною духовного пробудження.
Новозавітне поняття пекла походить від єврейського слова "геєна", або "долина синів Еннома". Це було ущелиня на південь від Єрусалиму, де, по широко росповсюдженій думці, Бог буде чинити Свій остаточний суд. Це слово використовувалося в Новому Завіті для позначення місця нескінченного покарання в загробному житті. Слово, що переводиться як нескінченний, часто перекладається як вічний. Однак вічне передбачає більше, ніж передбачає це слово. Воно передбачає період часу, який не тільки не має кінця, але й не має початку. Краще розуміти це слово як "нескінченний" або що триває віками. Це означає, що, оскільки віра в Ісуса дає спасіння та нескінченне життя, відмова вірити в Нього веде до мук, які тривають настільки-ж же довго наскільки довго триває життя дане Богом в Ісусі
(Матв. 25:41,46; Об'яв. 20:10).
Це попередження може створити напругу в тих, хто вірить у вічну безпеку віруючого. Однак неможливо припустити, що Ісус говорить тут про невіруючих, бо невіруючий не може увійти у вічне життя шляхом членоушкодження. Це попередження може бути застосоване лише до віруючого, який впускає гріх у своє життя та стає причиною гріх та падіння для інших віруючих. Важко примирити це попередження з біблійними запевненнями про нескінченне життя
(1 Івана 5:12-13) якщо ставити під сумнів вічну безпеку віруючого, а не якість самого віруючого. У будь-якому випадку ясно одне - до подібних попереджень ніколи не слід ставитися легковажно, але вони повинні привести Божих дітей до покаяння, радикальної зміни від суперництв та гріха до співпраці, взаємного відновлення та збудування, а також до духовного пробудження церкви.
(1 Кор. 15:34).
В начале этой главы апостолы обратились к Иисусу с вопросом о превосходстве в Божьем Королевстве, что могло быть вызвано активным ростом среди них авторитета Петра. Иисус напрямую отверг какое-либо превосходство среди Своих последователей, беря скромное положение ребенка за пример смирения, которое Он ожидает от всех Своих последователей. Он призывал Своих учеников принимать друг друга как равных. Затем Он предупредил их, чтобы они не создавали друг для друга никаких препятствий, чтобы довести кому-то другого до греха и падения. Это очень распространенная практика в любом социальном обществе - занимать более высокое социальное положение унижая кого-то и причиняя его падение. Когда такой человек, как Пётр, более активен в теле Христа, чем остальные, и достигает влиятельного положения, всегда есть соблазн подорвать доверие к такому человеку. Это может быть сделано путем фабрикования, демонстрации некоторых фактов в неблагоприятном свете или представления их так, чтобы они выглядели и звучали иначе, чем они были задуманы быть, чтобы вызвать моральное или духовное падение этого человека с целью заменить его собой или кем-то более удобным. К сожалению, некоторые христиане не брезгуют грехом Абсалома
(2 Корол. 15:3-4) из-за эгоистичных или прагматических амбиций. Для Иисуса любое соперничество, особенно это, было абсолютно неприемлемым. Он не жалел строгих предупреждений по отношению к любому, кто проявляет такое поведение по отношению к другому христианину и использует эту мирскую греховную политическую тактику чтобы получить власть. Когда эта стратегия становится нормой, революционные Абсаломы превращаются в диктаторов и, в конечном итоге, заменяются другими Абсаломами. Вот почему Христос уполномочил Свою церковь отсекать от Своего тела любого, кто причиняет другим христианам грех или падение. Отлучение от церкви является неотъемлемой частью церковной дисциплины, направленной на сохранение здоровья тела. Это похоже на хирургическое вмешательство, которое предотвращает таким заболеваниям, как рак или гангрена, распространяться и убивать всё тело
(Евр. 12:15; Втор.29:18; 1 Кор. 15:33,34). Каждый член тела Христа должен следить за тенденциями Абсалома в церкви и пытаться предотвратить их или отмежеваться от тех, кто отказывается их оставить. У тела должна быть одна голова - Христос, одна работа - Великое Поручение и одна цель - представить каждого перед Богом чистым
(1 Ивана 3:3) и полностью зрелым во Христе
(Кол. 1:28). Внутренняя борьба за власть не только контрпродуктивна, но и деструктивна до такой степени, что делает церковь бессильной для выполнения своей миссии и цели. Тот же принцип отделения от членов церковного тела, которые создают в нём испытания и приводят к его падению, применим к более крупным ассоциациям и деноминациям. У них есть не только право, но и ответственность отмежеваться от любой поместной церкви, которая была морально или духовно испорчена, и отказывается от пробуждения, духовного восстановления и изменений, которые сделали бы её снова здоровым и продуктивным членом.
Кроме того, союз "и" в начале восьмого стиха предполагает, что Иисус говорил о двух применениях этого принципа, общем и личном. В предыдущих стихах говорится о коллективной бдительности, чтобы не допустить, чтобы кто-то другой не заразил тело церкви грехом. Теперь Иисус говорит о персональной ответственности каждого христианина за то, чтобы он или она не стали причиной духовного или нравственного падения. Иисус уже использовал этот принцип в
Матв. 5:30 применительно к личной жизни. Никогда не следует предполагать, что Иисус считал членовредительство чем-то хорошим. Ни самоповреждения, ни отлучение не являются хорошими явлениями. Однако, когда всё остальное не помогает, требуется хирургическое вмешательство для удаления больной части, которая потенциально может убить всё остальное в организме. Иисус использует сравнительное слово "лучше" вместо "хороший" или "самый лучший", чтобы показать, что иногда ампутация лучше, чем смерть всего тела. Однако это также предполагает, что это крайняя мера и что может быть ещё лучший способ решить такую проблему - это исцелить инфицированный член тела. Бог никогда не задумывал для человека бороться с порно зависимостью, например, вырыванием своих глаз, но так как опасность бесконечной муки после смерти куда страшнее того чтобы стать слепым, даже эта мера лучше. Однако наилучший подход к инфицированным членам - это исцеление. Каждый должен понимать, что для того, чтобы не отрезать себе руки или ноги, можно просто отрезать каналы, по которым соблазны приходят к его или её членам. Это действительно требует честности, открытости о проблеме существующего греха или создания внутрицерковной розни, покаяния и отмежевания от мыслей, желаний и амбиций, которые разрушительны для тела. Точно так же, как физическая смерть намного лучше вечной, утопление христианина, позволившего Дьяволу использовать себя для внесения соблазна греха или внутренней борьбы в тело Христа, лучше, чем бесконечное воздаяние Бога. Используя тот же принцип, лучше расстаться с таким человеком, чем его убить. В Новом Завете не упоминается ни одного случая, чтобы христиане понимали этот принцип буквально как одобрение членовредительства или убийства других членов церкви. Тем не менее, в нём упоминаются случаи избавления от соблазнов
(1 Кор. 6:9-11; 18-20) и расставания с людьми, которые приносят соблазны в церковь
(1 Кор. 5:5; 1 Тим. 1:20). Ранние христиане очень серьёзно восприняли это учение Иисуса об опасности греха и соперничества, а также о реальности ада. К сожалению, и отрицание бесконечных мучений, и вера в безусловное спасение, которое никоим образом не зависит от верующих, качества их веры и святости их образа жизни, притупляют их чувствительность к обеим реальностям. Осознание личной и корпоративной ответственности за духовное здоровье тела Христа является неотъемлемой частью духовного пробуждения.
Новозаветное понятие ада происходит от еврейского слова "геенна", или "долина сынов Еннома". Это было ущелье к югу от Иерусалима, где, по широко распространенному мнению, Бог совершит Свой окончательный суд. Это слово использовалось в Новом Завете для обозначения места бесконечного наказания в загробной жизни. Слово, переводимое как бесконечный, часто переводится как вечный. Однако вечное предполагает больше, чем предполагает это слово. Оно предполагает период времени, который не только не имеет конца, но и не имеет начала. Лучше понимать это слово как "бесконечный" или продолжающийся веками. Это означает, что, поскольку вера в Иисуса даёт спасение и бесконечную жизнь, отказ верить в Него ведёт к мучениям, которые длятся настолько же долго насколько долго длится жизнь данная Богом в Иисусе
(Матв. 25:41,46; Откр. 20:10).
Это предупреждение может создать напряжение в тех, кто верит в вечную безопасность верующего. Однако невозможно предположить, что Иисус говорит здесь о неверующих, потому что неверующий не может войти в вечную жизнь путем членовредительства. Это предупреждение может быть применено только к верующему, который впускает грех в свою жизнь и становится причиной греха и падения для других верующих. Трудно примирить это предупреждение с библейскими заверениями о бесконечной жизни
(1 Ивана 5:12,13) если ставить под сомнение вечную безопасность верующего, а не качество самого верующего. В любом случае ясно одно - к подобным предупреждениям никогда не следует относиться легкомысленно, но они должны привести Божьих детей к покаянию, радикальному изменению от соперничества и греха к сотрудничеству, взаимному восстановлению и назиданию, а также к духовному пробуждению церкви.
(1 Кор. 15:34).
10 See to it ┰ that you do not despise ┰ one of these little (children) ┰, for I am telling you that their Angels ┰ in ┰ Heavens constantly ┰ see the face of My Father who is in Heavens. ┰ 11 For the Son of Adam ┰ came to save ┰ the lost ┰. 12 What do you think? If a man were to have a hundred sheep and one of them went missing ┰, will not he leave the ninety-nine ┰ in the mountains and, having gone, search for the one that went missing? 13 And if he were to find it, I assure you ┰, he rejoices over it more than over the ninety-nine that never went missing. 14 Thus ┰, there is no will of My Father who is in Heavens so that one of these little (children) would perish ┰.
10 Стежте за тим ┰, щоб ви не зневажали ┰ жодного з цих маленьких (дітей) ┰, тому як Я кажу вам що їх ангели ┰ в Небесах постійно ┰ бачать обличчя Мого Отця, який на Небесах. ┰ 11 Таму як Син Адама ┰ прийшов, щоб врятувати ┰ втрачене ┰. 12 Як ви вважаєте ┰? Якби у чоловіка було сто овець, і одна-б з них пропала ┰, хіба вин не залишить дев'яносто дев'ять ┰ у горах і, пішовши, не шукатиме ту що пропала? 13 І якщо він знайде її, Я запевняю вас ┰, він їй радіє більше, ніж дев'яносто дев'яти, які ніколи не пропадали. 14 Так що ┰, немає волі Мого Отця, який на Небесах, щоб загинув ┰ один з цих маленьких (дітей).
10 Следите за тем ┰, чтобы вы не презирали ┰ ни одного из этих маленьких (детей) ┰, так как Я говорю вам что их ангелы ┰ в Небесах постоянно ┰ видят лицо Моего Отца, который на Небесах. ┰ 11 Так как Сын Адама ┰ пришёл, чтобы спасти ┰ потерянное ┰. 12 Как вы считаете ┰? Если бы у человека было сто овец, и одна-бы из них пропала ┰, разве он не оставит девяносто девять ┰ в горах и, пойдя, не будет искать ту, которая пропала? 13 И если он найдет её, Я уверяю вас ┰, он ей радуется больше, чем девяносто девяти, которые никогда не пропадали. 14 Так что ┰, нет воли Моего Отца, который на Небесах, чтобы погиб ┰ один из этих маленьких (детей).
After equating all of His followers to each other as children of God, Jesus prohibited them to seek more importance in His church by causing downfall of others. Now, He prohibits them to look down on any of God's children who believe in Him. He assigns equal importance and value to all of them, starting with the most active like Peter and finishing with the most vulnerable and weak. His analogy of a lost sheep in Luke 15 is usually applied to evangelism or relationships between the Jewish and Christian peoples. In this context, however, Jesus specifically applies it to one of those who believe in Him and has gone astray. This distinction makes revivals especially important. He paints Himself as the good shepherd who never leaves His own behind. He rather leaves those stronger in faith to feed themselves and goes after those who fall through the cracks in the wrong church hierarchy of values. The most active Christians might look more important for the church community, but those who cooled off and got lost are more important to Jesus. As people have free will that they can still exercise after their conversion to decide to leave the church if they have issues with God or His standards of morality, the church is responsible to prevent any kind of despise towards anyone of them. While Jesus used very strong words to condemn those who cause temptations and strife, He prevents His followers from using the same judgement against those who fall into the sin of unbelief and went missing. When people leave the church because they feel total lack of attention from other believers as if they are not important, and then continue feeling that lack after they left, it is a direct violation of this command of Jesus. When Jesus talked about caring for these little children, He actually meant those Christians who are weak in faith. Not only they should never feel invisible or unimportant; on the contrary, they must feel more attention and care than the others (1 Cor. 12:22-25). It is especially clear in applying this teaching of Jesus to those former believers who went astray. They should never be treated as less important than the active believers. Quite the opposite, they are much more important to God, and thus must be much more important to His church. Even if it is only one lost person, as Jesus focuses here on the one sheep that goes astray from faith instead of ninety-nine Christians strong in their faith and commitment, so should the ninety-nine have the same focus. They should never write the weaker brothers or sisters off as fake Christians and not important to the church ministry. On the contrary, the church should stop caring for itself only and start contacting those who left and attempting to bring them back to Jesus (Jacob 5:19-20). If the church wants to do the will of the Heavenly Father and enjoy His blessings, it must understand that it is never in His will for any believer to be lost, and that finding such a lost person brings Him more joy than seeing ninety-nine believers well fed and secure. Christians should find the reasons for people leaving their community, and if they are justified - to make drastic changes to their values, priorities, and practices. They should mobilize to pray for every person who visited their church at least once, indicated his or her interest in faith, or made a commitment but then left. A church that despises the weaker believers is doomed. You should never look down on any person that indicates even a slight interest in faith. Faith must be grown and strengthened, not to be questioned or despised for its littleness. If Jesus was treating His apostles the way many churches treat people of little faith, no-one would be a Christian today. We must understand that our value in God's eyes is not measured by the scope of our Christian activities or by how long we were serving Him, but by the care for the least of His sheep. A revived church constantly guards against any case of prideful attitude of seeing anyone as less valuable or unimportant. On the contrary, a revived church goes after the missing former believers with the same zeal they would pursue to evangelize the unbelievers, who never were a part of God's flock. The essence of revival is to awaken the existing members to the pure spiritual life in Jesus and to revive the faith in those who lost it.
Дорівнявши всіх Своїх послідовників один до одного як дітей Бога, Ісус заборонив їм шукати більшого значення в Його церкві завдаючи падіння іншим. Тепер Він забороняє їм дивитися згори на будь-кого з дітей Бога віруючих в Нього. Він надає їм однакову важливість і цінність, починаючи з найактивніших, таких як Петро, і закінчуючи самими вразливими та слабкими. Його аналогія про заблукалу вівцю в Луки 15 зазвичай застосовується до євангелізації або відносин між юдейським і християнським спільнотами. У цьому контексті, однак, Ісус особливо застосовує її до одного з тих, хто вірив в Нього та заблукав. Ця особливість робить пробудження особливо важливими. Він зображує Себе як доброго пастуха, який ніколи не кидає Своїх. Він скоріше залишає тих, хто сильніші в вірі, годувати самих себе, і йде слідом за тими, хто пропав через неправильну церковну ієрархію цінностей. Найактивніші християни можуть виглядати більш важливими для церковної спільноти, але ті, хто охололи та заблукали, є більш важливими для Ісуса. Оскільки у людей все ще є свобода волі, яку вони можуть проявляти після свого навернення та вирішити покинути церкву, коли у них виникають проблеми з Богом або Його стандартами моралі, церква повинна запобігти будь-якому презирству до будь-кого з них. У той час як Ісус використав дуже сильні слова, щоб засудити тих, хто викликає спокуси та розбрати, Він не дає Своїм послідовникам використовувати такий самий осуд тих, хто впав у гріх зневіри та пропав без вісті. Коли люди залишають церкву тому що вони відчувають повну відсутність уваги з боку інших віруючих, як ніби вони не важливі, а потім продовжують відчувати цю відсутність уваги після того, як пішли, це є пряме порушення цієї заповіді Ісуса. Коли Ісус говорив про цих маленьких дітей, Він мав на увазі тих християн, які слабкі в вірі. Вони не тільки ніколи не повинні відчувати себе невидимими або незначними; навпаки, вони мають відчувати до себе більше уваги та турботи, ніж інші (1 Кор. 12:22-25). Це особливо очевидно в застосуванні цього вчення Ісуса до тих колишніх віруючих, які заблукали. До них ніколи не можна ставитися як до менш важливих, ніж до активних віруючих. Навпаки, вони набагато важливіші для Бога і, отже, повинні бути набагато важливішими для Його церкви. Навіть якщо це тільки одна людина, оскільки Ісус зосереджується на одній вівці, що збилася з віри, а не на дев'яносто дев'ять християн, сильних у своїй вірі та присвяченні, так само й дев'яносто дев'ять мають бути зосереджені на тому ж. Вони ніколи не повинні списувати слабших братів або сестер як фейковых християн і не важливих для діяльності церкви. Навпаки, церква повинна перестати піклуватися тільки про себе та почати контактувати тих, хто пішов і намагатися повернути їх до Ісуса (Як. 5:19,20). Якщо церква хоче виконувати волю Небесного Отця та насолоджуватися Його благословеннями, вона має розуміти, що на те немає ніякої Божої волі щоб загубився хоча б один з віруючих, і що знаходження такої втраченої людини приносить Йому більше радості, ніж бачити дев'яносто дев'ять віруючих людей ситими та забезпеченими. Християни мають знайти причини, через які люди залишають їх товариство, і, якщо вони виправдані, кардинально змінити свої цінності, пріоритети та звичаї. Їм слід мобілізуватися, щоб молитися за кожну людину, яка хоча б раз відвідала їх церкву, проявила інтерес до віри або присвятила себе Ісусу, але потім пішла. Церква, яка зневажає слабших віруючих, приречена. Ви ніколи не повинні дивитися згори на людей, які виявляють хоча б невеликий інтерес до віри. Віра повинна зростати та зміцнюватися, а не піддаватися сумніву або нехтуванню за її малість. Якби Ісус ставився до Своїх авпостолів так, як багато церков поводяться з маловірними людьми, ніхто б сьогодні не був християнином. Ми маємо розуміти, що наша цінність в очах Бога вимірюється не масштабом нашої християнської діяльності або тим, як довго ми служили Йому, а турботою про найменших з Його овець. Відроджена церква постійно остерігається будь-якого прояву гордого ставлення до будь-кого як до менш цінного або менш важливого. Навпаки, відроджена церква займається зниклими без вісті з тим же завзяттям, з яким вони прагнули б євангелізувати невіруючих, які ніколи не були частиною Божого стада. Суть пробудження полягає в тому, щоб пробудити існуючих членів до чистого духовного життя в Ісусі та відродити віру в тих, хто її втратив.
Приравняв всех Своих последователей друг ко другу как детей Бога, Иисус запретил им искать большего значения в Его церкви, причиняя падение другим. Теперь Он запрещает им смотреть свысока на любого из детей Бога верующих в Него. Он придаёт им одинаковую важность и ценность, начиная с самых активных, таких как Пётр, и заканчивая самыми уязвимыми и слабыми. Его аналогия заблудившейся овцы в Луки 15 обычно применяется к евангелизации или отношениям между иудейским и христианским обществами. В этом контексте, однако, Иисус особо применяет её к одному из тех, кто верил в Него и заблудился. Эта особенность делает пробуждения особенно важными. Он изображает Себя как доброго пастуха, который никогда не бросает Своих. Он скорее оставляет тех, кто сильнее в вере кормить самих себя, и идёт вслед за теми, кто пропал из-за неправильной церковной иерархии ценностей. Самые активные христиане могут выглядеть более важными для церковного общества, но те, кто остыли и заблудились, более важны для Иисуса. Поскольку у людей всё ещё есть свобода воли, которую они могут проявлять после своего обращения и решить покинуть церковь когда у них возникают проблемы с Богом или Его стандартами морали, церковь должна предотвратить любое презрение к кому-либо из них. В то время как Иисус использовал очень сильные слова, чтобы осудить тех, кто вызывает соблазны и раздоры, Он не даёт Своим последователям использовать такое же осуждение тех, кто впал в грех неверия и пропал без вести. Когда люди покидают церковь, потому что они чувствуют полное отсутствие внимания со стороны других верующих, как будто они не важны, а затем продолжают ощущать это отсутствие внимания после того, как ушли, это прямое нарушение данной заповеди Иисуса. Когда Иисус говорил об этих маленьких детях, Он имел в виду тех христиан, которые слабы в вере. Они не только никогда не должны чувствовать себя невидимыми или незначительными; напротив, они должны чувствовать больше внимания и заботы, чем другие (1 Кор. 12:22-25). Это особенно очевидно в применении этого учения Иисуса к тем бывшим верующим, которые заблудились. К ним никогда нельзя относиться как к менее важным, чем к активным верующим. Напротив, они гораздо важнее для Бога и, следовательно, должны быть гораздо важнее для Его церкви. Даже если это только один человек, поскольку Иисус сосредотачивается на одной овце, сбившейся с веры, а не на девяноста девяти христианах, сильных в своей вере и посвящённости, так же и девяносто девять должны быть сосредоточенны на том же. Они никогда не должны списывать более слабых братьев или сестёр как ложных христиан и не важных для деятельности церкви. Напротив, церковь должна перестать заботиться только о себе и начать контактировать тех, кто ушёл и пытаться вернуть их к Иисусу (Иак. 5:19,20). Если церковь хочет исполнять волю Небесного Отца и наслаждаться Его благословениями, она должна понимать, что нет никакой Божьей волина то, чтобы потерялся хотя бы один из верующих, и что нахождение такого потерянного человека приносит Ему больше радости, чем видеть девяносто девять верующих человек сытыми и обеспеченными. Христиане должны найти причины, по которым люди покидают их сообщество, и, если они оправданы, кардинально изменить свои ценности, приоритеты и обычаи. Им следует мобилизоваться, чтобы молиться за каждого человека, который хотя бы раз посетил их церковь, проявил интерес к вере или посвятил себя Иисусу, но затем ушёл. Церковь, презирающая более слабых верующих, обречена. Вы никогда не должны смотреть свысока на людей, которые проявляют хотя бы небольшой интерес к вере. Вера должна расти и укрепляться, а не подвергаться сомнению или пренебрежению за её малость. Если бы Иисус относился к Своим апостолам так, как многие церкви обращаются с маловерными людьми, никто бы сегодня не был христианином. Мы должны понимать, что наша ценность в глазах Бога измеряется не масштабом нашей христианской деятельности или тем, как долго мы служили Ему, а заботой о малейшей из Его овец. Возрождённая церковь постоянно остерегается любого проявления гордого отношения к кому-либо как к менее ценному или менее важному. Напротив, возрождённая церковь занимается пропавшими без вести бывшими верующими с тем же рвением, с которым они стремились бы евангелизировать неверующих, которые никогда не были частью Божьего стада. Суть пробуждения состоит в том, чтобы пробудить существующих членов к чистой духовной жизни в Иисусе и возродить веру в тех, кто её потерял.
15 But if your brother sins ┰, go and correct ┰ him between you and him alone. If he listens to you, you gained ┰ (back) your brother. 16 But if he does not listen, take with you one or two more, so that "by the mouth of two witnesses or three a charge would be firmly established." 17 But if he refuses to listen to them, tell the church. And if he refuses to listen to the church, he will be to you as a Gentile and ┰ a tax-collector. 18 I assure you ┰, as many as you bind ┰ on Earth will be bound ┰ in Heaven, and as many as you release ┰ on Earth will be released ┰ in Heaven.
15 Але якщо твій брат грішить ┰, піди та виправ ┰ його між собою та їм одним. Якщо він тебе послухає, то ти отримав ┰ (назад) свого брата. 16 Але якщо він не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб "вустами двох свідків або трьох було б обгрунтовано ┰ звинувачення". 17 Але якщо він відмовиться їх слухати, скажи про це церкві. І якщо він відмовиться слухати церкву, він буде для тебе як язичник і ┰ збирач податків. 18 Я запевняю вас ┰, усі, скільки б ви не зв'язали ┰ на Землі, будуть зв'язані ┰ на Небі, і скільки б ви не звільнили ┰ на Землі, будуть вільними ┰ на Небі.
15 Но если твой брат грешит ┰ , иди и исправь ┰ его между собой и им одним. Если он тебя послушает, то ты получил ┰ (назад) своего брата. 16 Но если он не послушает, возьми с собой ещё одного или двух, чтобы "устами двух свидетелей или трёх было бы обоснованно ┰ обвинение". 17 Но если он откажется слушать их, скажи об этом церкви. И если он откажется слушать церковь, он будет для тебя как язычник и ┰ собиратель налогов. 18 Я уверяю вас ┰, все, сколько бы вы не связали ┰ на Земле, будут связаны ┰ на Небе, и сколько бы вы не освободили ┰ на Земле, будут свободными ┰ на Небе.
This part is the continuation of the application of the analogy of the lost sheep. The application began with watching over self and other believers so that no-one causes a spiritual downfall to the church body. The church has the keys to God's Kingdom, the ability to join people in and cut them off of it. It is both authority and obligation from God to pursue every lost sheep and use all possible efforts to release that person from the bounds of sin through repentance. According to John 20:23, this releasing refers to forgiveness of sin. To release someone here means not a mere authoritative proclamation of one's forgiveness, but bringing the person to repentance that grants forgiveness not only on Earth but in Heaven as well. There is no forgiveness of sins in Heaven that was not attained on Earth through repentance and faith in the gospel. Only when all efforts, personal and corporate, to release someone fail and the person persists in his or her sin and unbelief, he or she is to be completely separated from the church as there is no place in it for unrepentant sinners and unbelievers. It is impossible to incorporate into the church someone who does not belong to Jesus first, who is not born again through his or her own faith and repentance, and who consequently does not have the Spirit of God (Rom. 8:9). Such a person does not belong to God's Kingdom neither here on Earth nor in Heaven. An unrepentant person, who says that he or she believes in Jesus, but this faith does not move him or her to repentance and abandonment of their sinful ways, remain bound by his or her sin both in Heaven and on Earth. Consequently, the duty and the power of the church is in making all possible efforts to bring all lost sheep to repentance and to make sure no one is left in a limbo state, where they may still consider themselves believers while living in sin or having left the church of Jesus. Revival of the bound by sin and lost believers uses the same strategy as Jesus taught to use in evangelism. His message was to repent and believe, and then, if someone refused to do both, to shake the dust of their feet (Matt. 10:14) leaving the resistant person alone until he or she decides to do something about it and to repent. The same way, when a personal conflict arises in the church due to someone else's wrong words, actions or choices, a Christian should not leave the church or runs someone off. Excommunication is a right given by Christ to the entire congregation. No one of the believers can make that choice alone. Only restoration can be done by one person or a group of Christians. The due process of eliminating destructive members that spoil the church and make others leave it was established by Jesus to prevent subjective charges and abuses of church discipline for personal advancements. Even personal charges must be presented only in a case when one or two witnesses can testify about the truthfulness of a charge and the whole church would disapprove of such an offense. If something wrong is done but not maliciously or simply perceived as something wrong, a personal conversation should clarify any motives or errors and settle the issue without making it public. It can only be made public if there is a strong charge of something wrong that can withstand the scrutiny of examination and the offender has done it purposely and refuses to repent. This process leaves no room for gossips and discussing any wrongdoings behind an alleged offender's back. No accusation should be used by any one person or by a group of people to smear or disassociate any Christian without this due process bypassing the church approval. The key decision to join anyone to the church or to excommunicate from it was given by Christ to the church collectively and cannot be privatized by any one Christian or a group of Christians. Church must guard itself watching each other, including its leadership to prevent abuses of power that cause any of Christ's sheep to be lost. A revived church not only prioritizes seeking those who were lost in order to return them, but also preventing those who never left from leaving due to personal conflicts. As the church has authority from Jesus to both join people to the body of the elect saved through the gospel and to restrict those who resent the gospel from being a part of the body, with this great power comes great responsibility. This responsibility includes seeking unbelievers to come to Jesus, the lost members to come back, the offenders to repent or to be cut off from belonging to the body. It also requires to constantly watch for anyone who brings in temptations to sin or creates strife and conflicts that repel people from belonging to the body. Such people should not be using church discipline for personal advancement, but to be subjects of church discipline, no matter who they are.
Ця частина є продовженням застосування аналогії про заблукавшу вівцю. Застосування почалося зі спостереження за собою та іншими віруючими, щоб ніхто не ставав причиною морального занепаду церковного тіла. У церкви є ключі до Божого Королівства, тобто здатність приєднувати людей і відрізати їх від нього. Це одночасно влад та обов'язок від Бога - йти за кожною заблукавшою вівцею та докладати всіх можливих зусиль, щоб звільнити цю людину від ланцюгів гріха через покаяння. Згідно Івана 20:23, це звільнення відноситься до прощення гріхів. Звільнити кого-сь тут означає не просто авторитетно проголосити прощення, але привести людину до покаяння, яке дає прощення не тільки на Землі, а й на Небі. На Небі немає прощення гріхів, яке не було б досягнуто на Землі через покаяння та віру в євангеліє. Тільки коли всі зусилля, особисті та корпоративні, зі звільнення кого-сь зазнають невдачі та людина наполягає на своєму гріху та невірі, вона має бути повністю відділеною від церкви, оскільки в ній немає місця для нерозкаяних грішників і невіруючих. Неможливо включити до церкви когось, хто у першу чергу не належить Ісусу, хто не народжений заново через свою віру та покаяння а, отже, не має Божого Духа (Рим. 8:9). Така людина не належить до Божого Королівства ні на Землі, ні на Небесах. Людина, яка говорить, що вірить в Ісуса, але ця віра не спонукає її до покаяння та відмови від своїх гріховних шляхів, залишається зв'язаною своїм гріхом як на Небі, так і на Землі. Отже, відповідальність і влада церкви - є докласти всіх можливих зусиль, щоб привести всіх заблукалих овець до покаяння та переконатися, що ніхто не залишився у стані невизначеності, в якому вони все ще можуть вважати себе віруючими, при цьому живучи в гріху або залишивши церкву Ісуса. Відродження пов'язаних гріхом і заблукалих віруючих використовує ту ж стратегію, яку Ісус навчав використовувати в євангелізації. Його послання полягало в тому, щоб покаятися та повірити, а потім, якщо хтось відмовиться робити і те, і інше, струсити пил зі своїх ніг (Матв. 10:14), залишивши чинячу опір людину до тих пір, поки вона не вирішить щось з цим зробити та покаятися. Точно так само, коли у церкві виникає особистий конфлікт через неправильні слова, дії або вибори іншої людини, християнин не повинен залишати церкву або кого-сь виганяти. Відлучення - це право, дане Христом усьому зібранню. Ніхто з віруючих не може робити цей вибір поодинці. Тільки відновлення може бути виконано однією людиною або групою християн. Правильний процес усунення деструктивних членів, що псують церкву та змушують інших її залишати, був встановлений Ісусом для запобігання суб'єктивних звинувачень і зловживань церковною дисципліною для особистої вигоди. Навіть приватне обвинувачення має бути пред'явлене тільки в тому випадку, коли один або два свідки можуть дати свідчення про істинність звинувачення, і вся церква не схвалила б таке правопорушення. Якщо щось зроблено неправильно, але не зловмисно або просто сприймається як щось неправильне, особиста розмова має прояснити будь-які мотиви або помилки та вирішити проблему, не оприлюднючи її. Це може бути оприлюднено тільки в тому випадку, якщо є серйозне звинувачення в чомусь неправильному, яке може витримати ретельну перевірку, і злочинець зробив це навмисно та відмовляється покаятися. Цей процес не залишає місця для пліток і обговорення будь-яких правопорушень за спиною передбачуваного порушника. Ніяке обвинувачення не повинно бути використано ніякою однією людиною або групою людей щоб очорнити або відлучити будь-якого християнина без дотримання належної правової процедури в обхід схвалення церкви. Ключове рішення приєднання до церкви або відлучення від неї було дано Христом церкві колективно та не може бути приватизовано будь-яким одним християнином або групою християн. Церква повинна охороняти себе, спостерігаючи один за одним, у тому числі за своїм керівництвом, щоб запобігти зловживаннями владою, у результаті яких може загинути будь-яка з овець Христа. Відроджена церква не тільки приділяє пріоритетну увагу пошуку тих, хто був втрачений, щоб їх повернути, але також не дозволяє тим, хто ніколи не уходив, піти через особисті конфлікти. Оскільки у церкви є влада від Ісуса як приєднувати людей до тіла обраних, спасених через віру в євангеліє, так і відокремлювати тих, хто відкидає євангеліє, від того щоб бути частиною тіла. З цією величезною владою приходить величезна відповідальність. Ця відповідальність включає в себе пошук невіруючих, щоб вони прийшли до Ісуса; втрачених членів, щоб вони повернулися; та порушників, щоб вони покаялися або були відрізані від належності до тіла. Це також вимагає постійного спостереження за кожним, хто приносить спокуси гріха або створює розбрат і конфлікти, хто відштовхує людей від належності до тіла. Такі люди не повинні використовувати церковну дисципліну для особистого просування, але самі повинні бути суб'єктами церковної дисципліни, ким би вони не були.
Эта часть является продолжением применения аналогии о заблудившейся овце. Применение началось с наблюдения за собой и другими верующими, чтобы никто не становился причиной духовного падения церковного тела. У церкви есть ключи к Божьему Королевству, то есть способность присоединять людей и отрезать их от него. Это одновременно власть и обязанность от Бога - идти за каждой заблудившейся овцой и прилагать все возможные усилия, чтобы освободить этого человека от цепей греха через покаяние. Согласно Ивана 20:23, это освобождение относится к прощению грехов. Освободить кого-то здесь означает не просто авторитетно провозгласить прощение, но привести человека к покаянию, которое даёт прощение не только на Земле, но и на Небе. На Небе нет прощения грехов, которое не было бы достигнуто на Земле через покаяние и веру в евангелие. Только когда все усилия, личные и корпоративные, по освобождению кого-то терпят неудачу и человек упорствует в своём грехе и неверии, он должен быть полностью отделён от церкви, поскольку в ней нет места для нераскаявшихся грешников и неверующих. Невозможно включить в церковь кого-то, кто в первую очередь не принадлежит Иисусу, кто не рождён заново через свою веру и покаяние и, следовательно, не имеет Божьего Духа (Рим. 8:9). Такой человек не принадлежит Божьему Королевству ни на Земле, ни на Небесах. Не раскаивающийся человек, который говорит, что он верит в Иисуса, но эта вера не побуждает его к покаянию и отказу от своих греховных путей, остаётся связанным своим грехом как на Небе, так и на Земле. Следовательно, долг и власть церкви - это приложить все возможные усилия, чтобы привести всех заблудившихся овец к покаянию и убедиться, что никто не остался в состоянии неопределённости, в котором они всё ещё могут считать себя верующими, при этом живя в грехе или оставив церковь Иисуса. Возрождение связанных грехом и заблудившихся верующих использует ту же стратегию, которую Иисус учил использовать в евангелизации. Его послание заключалось в том, чтобы покаяться и поверить, а затем, если кто-то откажется делать и то, и другое, стряхнуть пыль со своих ног (Матв. 10:14), оставив сопротивляющегося человека до тех пор, пока он не решит что-то с этим сделать и покаяться. Точно так же, когда в церкви возникает личный конфликт из-за неправильных слов, действий или выбора другого человека, христианин не должен покидать церковь или кого-то изгонять. Отлучение - это право, данное Христом всему собранию. Никто из верующих не может сделать этот выбор в одиночку. Только восстановление может быть выполнено одним человеком или группой христиан. Правильный процесс устранения деструктивных членов, портящих церковь и заставляющих других покидать её, был установлен Иисусом для предотвращения субъективных обвинений и злоупотреблений церковной дисциплиной для личной выгоды. Даже личное обвинение должно быть предъявлено только в том случае, когда один или два свидетеля могут дать показания об истинности обвинения, и вся церковь не одобрила бы такое правонарушение. Если что-то сделано неправильно, но не злонамеренно или просто воспринимается как что-то неправильное, личный разговор должен прояснить любые мотивы или ошибки и решить проблему, не предавая её гласности. Это может быть обнародовано только в том случае, если есть серьезное обвинение в чём-то неправильном, которое может выдержать тщательную проверку, и преступник сделал это намеренно и отказывается покаяться. Этот процесс не оставляет места для сплетен и обсуждения каких-либо правонарушений за спиной предполагаемого нарушителя. Никакое обвинение не должно быть использовано никаким одним человеком или группой людей чтобы очернить или отлучить какого-либо христианина без соблюдения надлежащей правовой процедуры в обход одобрения церкви. Ключевое решение присоединения к церкви или отлучения от неё было дано Христом церкви коллективно и не может быть приватизировано каким-либо одним христианином или группой христиан. Церковь должна охранять себя, наблюдая друг за другом, в том числе за своим руководством, чтобы предотвратить злоупотребления властью, в результате которых может погибнуть какая-либо из овец Христа. Возрождённая церковь не только уделяет приоритетное внимание поиску тех, кто был потерян, чтобы их вернуть, но также не позволяет тем, кто никогда не уходил, уйти из-за личных конфликтов. Поскольку у церкви есть власть от Иисуса как присоединять людей к телу избранных, спасённых через веру в евангелие, так и отделять тех, кто отвергает евангелие, от того чтоби быть частью тела. С этой огромной властью приходит огромная ответственность. Эта ответственность включает в себя поиск неверующих, чтобы они пришли к Иисусу; потерянных членов, чтобы они вернулись; и преступников, чтобы они покаялись или были отрезаны от принадлежности к телу. Это также требует постоянного наблюдения за каждым, кто приносит соблазн греха или создаёт раздоры и конфликты, кто отталкивает людей от принадлежности к телу. Такие люд≠сциплину для личного продвижения, но сами должны быть субъектами церковной дисциплины, кем бы они ни были.
19 In a similar manner ┰, I assure you ┰ that if two of you would ever agree to ask ┰ about any matter, it will be done to them by My Father who is in Heavens. 20 For where two or three are gathering in My name, I am there in the middle ┰ of them.
19 Подібним чином ┰, Я запевняю вас ┰, що якби двоє з вас коли-небудь погодилися б просити ┰ про в будь-яку справу, це буде їм зроблено Моїм Небесним Отцем. 20 Бо де двоє або троє збираються в Моє ім'я, Я там посеред ┰ них.
19 Подобным образом ┰, Я заверяю вас ┰, что если бы двое из вас когда-либо согласились бы просить ┰ о в любом деле, это будет им сделано Моим Небесным Отцом. 20 Потому что где двое или трое собираются в Моё имя, Я там посреди ┰ них.
The corporate nature of church business is the only way of unity with God the Father by the presence of Jesus through the Holy Spirit. The church is the body of Christ that cannot be separated from Him and still remain church. This constant continuous connection is absolutely necessary not only for the church identity but, most of all, for its vitality. This is why revival, as reconnection with God the Father by Jesus through the Spirit, is not something optional for a spiritually struggling church, but it is a necessity. No church can properly function having only few people who take prayer, repentance, and ministry seriously. Having strong personalities or a strong core of believers is not sufficient and it can lead to spiritual elitism, pride, and abuses. In a revived church, any two members can agree to pray about anything and God would be listening because Jesus is in the middle of them through His Spirit that lives in them and fills them. Only born again, committed to Christ, forgiven, and Spirit-filled believers can claim this promise of Jesus. Consequently, no personal or group abuses of the power to add anyone to or remove from the body should ever take place. Church was never meant to be a kind of monarchy or representative structure, but the mix of democracy and theocracy, where every member represents the body and the leadership assumes the role of servants to the body rather than the role of its masters
(Matt. 23:8-12; 1 Pet. 5:1-3).
Two or three revived Christians not only have the authority to testify against someone who brings sin and strife into the church, but also to pray against any satanic attack on the church launched through a temptation or a conflict. Any temptation or personal conflict in the church has a spiritual drive behind it and must be dealt with on both personal and spiritual levels. No spiritual attack on the community of believers can be defeated without a collective prayer. Moreover, Christians should never forget that the unifying aspect of their community is Christ, not their traditions, personalities, experiences, systems of theology or philosophy. The closer they get together to God through Jesus Christ in the Holy Spirit, the closer they become to each other. Constantly praying for and with those who offend you may change them and it may also change you if you become a stumbling block for someone else. Both common prayer and church discipline are two parts of the same authority to bring brothers and sisters together, to reconcile and restore their relationships through reviving of their close relationships with God. Believers in Jesus had two kinds of spiritual authority, to expel demons out of unbelievers and to repel demons from out of their midst by invoking the name of Jesus and His presence within their community. A church that ceases to be vigilant of Devil's attempts to destroy and discredit it from within allows demons to do their destructive work through its members
(2 Cor. 2:10-11; Eph. 4:27). Satan uses temptations of sin and personal conflicts to corrupt a church from within. Each member is personally responsible for preventing any of such attempts from happening through him or her while being collectively responsible for preventing it from happening through others. If something has already been allowed to happen, a part of revivalistic process is to identify what was already done, to personally and collectively repent, to forgive, and to reconcile with each other in the spirit of remorse and humility in order for the church and its members to be usable and effective for God's Spirit again.
Корпоративний характер ведення церковних справ - це єдиний шлях до єдності з Богом Отцем через присутність Ісуса за допомогою Святого Духа. Церква - це тіло Христа, яке не може бути відокремлено від Нього та при цьому залишатися церквою. Цей постійний безперервний зв'язок є абсолютно необхідним не тільки для ідентичності церкви, але перш за все для її життєздатності. Ось чому відродження, як возз'єднання з Богом Отцем через Ісуса за допомогою Духа, не є чимось необов'язковим для духовно проблемної церкви, але це є необхідністю. Жодна церква не може нормально функціонувати, маючи лише кілька людей, які серйозно ставляться до молитви, покаяння та служіння. Наявність сильних особистостей або сильного ядра віруючих є недостатнім і може привести до духовної елітарності, гордості та зловживань. У відродженій церкві, будь-які два члена можуть погодитися молитися про що завгодно, і Бог буде слухати, тому що Ісус знаходиться посеред них через Свій Дух, який живе в них і наповнює їх. Тільки народжені знову, присвячені Христу, прощені та наповнені Духом віруючі можуть претендувати на цю обіцянку Ісуса. Отже, ніколи не повинно мати місце ніякого особистого або групового зловживання повноваженнями додавати кого-небудь у тіло або видаляти з нього. Церква ніколи не була задумана як свого роду монархія або представницька структура, але це суміш демократії та теократії, де кожен член представляє тіло, а керівництво бере на себе роль слуг тіла, а не роль його господарів (Матв. 23:8-12; 1 Пет. 5:1-3,).
Два або три відроджених християнина мають право не тільки свідчити проти кого-сь, хто вносить гріх і розбрат у церкву, а й молитися проти будь-якого сатанинського нападу на церкву, що здійснюється через спокусу або конфлікт. Будь яка спокуса або особистий конфлікт у церкві має за собою духовну основу, і з цим потрібно мати справу як на особистому, так і на духовному рівнях. Ніяка духовна атака на громаду віруючих не може бути зупинена без колективної молитви. Більш того, християни ніколи не повинні забувати, що об'єднуючим аспектом їх спільноти є Христос, а не їхні традиції, особистості, досвід, системи теології або філософії. Чим ближче вони стають до Бога через Ісуса Христа у Святому Дусі, тим ближче вони стають один до одного. Постійна молитва за тих, хто вас ображає, може змінити їх, а також може змінити вас, якщо ви стаєте каменем спотикання для кого-сь іншого. І спільна молитва, і церковна дисципліна - це дві частини однієї й тієї ж влади, яка об'єднує братів і сестер, примирює та відновлює їх відносини через відродження їх близьких відносин з Богом. Віруючі в Ісуса володіють двома видами духовної влади: виганяти бісів з невіруючих і виганяти демонів зі свого середовища, закликаючи на ім'я Ісус та Його присутність у своїй громаді. Церква, яка перестає бути пильною щодо спроб Диявола зруйнувати та дискредитувати її зсередини, дозволяє демонам здійснювати свою руйнівну роботу через своїх членів
(2 Кор. 2:10,11; Еф. 4:27). Сатана використовує спокуси гріх та особисті конфлікти, щоб розбестити церкву зсередини. Кожен учасник несе особисту відповідальність за запобігання будь-яких таких спроб через нього, одночасно несучи колективну відповідальність за запобігання таких спроб через інших. Якщо щось вже було дозволено статися, частина процесу відродження полягає у тому, щоб визначити, що вже було зроблено, особисто та колективно покаятися, пробачити та примиритися один з одним у дусі каяття та смиренності щоб церкві та її членам знову стати корисними та ефективними для Божого Духа.
Корпоративный характер ведения церковных дел - это единственный путь к единству с Богом Отцом через присутствие Иисуса посредством Святого Духа. Церковь - это тело Христа, которое не может быть отделено от Него и при этом оставаться церковью. Эта постоянная непрерывная связь абсолютно необходима не только для идентичности церкви, но прежде всего для её жизнеспособности. Вот почему возрождение, как воссоединение с Богом Отцом через Иисуса посредством Духа, не является чем-то необязательным для духовно проблемной церкви, но это является необходимостью. Ни одна церковь не может нормально функционировать, имея лишь несколько человек, серьезно относящихся к молитве, покаянию и служению. Наличие сильных личностей или сильного ядра верующих недостаточно и может привести к духовной элитарности, гордости и злоупотреблениям. В возрождённой церкви, любые два члена могут согласиться молиться о чём угодно, и Бог будет слушать, потому что Иисус находится посреди них через Свой Дух, который живет в них и наполняет их. Только рожденные заново, посвящённые Христу, прощенные и исполненные Духом верующие могут претендовать на это обещание Иисуса. Следовательно, никогда не должно иметь место никакого личного или группового злоупотребления полномочиями добавлять кого-либо в тело или удалять из него. Церковь никогда не задумывалась как своего рода монархия или представительная структура, но это смесь демократии и теократии, где каждый член представляет тело, а руководство берёт на себя роль слуг тела, а не роль его хозяев
(Матв. 23:8-12 БВ; 1 Пет. 5:1-3,).
Два или три возрожденных христианина имеют право не только свидетельствовать против кого-то, кто вносит грех и раздор в церковь, но и молиться против любого сатанинского нападения на церковь, совершаемого через соблазн или конфликт. Любой соблазн или личный конфликт в церкви имеет за собой духовную основу, и с ним нужно иметь дело как на личном, так и на духовном уровнях. Никакая духовная атака на общину верующих не может быть остановлена без коллективной молитвы. Более того, христиане никогда не должны забывать, что объединяющим аспектом их сообщества является Христос, а не их традиции, личности, опыт, системы теологии или философии. Чем ближе они становятся к Богу через Иисуса Христа в Святом Духе, тем ближе они становятся друг к другу. Постоянная молитва за тех, кто вас обижает, может изменить их, а также может изменить вас, если вы станете камнем преткновения для кого-то другого. И общая молитва, и церковная дисциплина - это две части одной и той же власти, которая объединяет братьев и сестер, примиряет и восстанавливает их отношения через возрождение их близких отношений с Богом. Верующие в Иисуса обладают двумя видами духовной власти: изгонять бесов из неверующих и изгонять демонов из своей среды, призывая имя Иисуса и Его присутствие в своей общине. Церковь, которая перестает быть бдительной в отношении попыток Дьявола разрушить и дискредитировать её изнутри, позволяет демонам совершать свою разрушительную работу через своих членов
(2 Кор. 2:10,11; Еф. 4:27). Сатана использует соблазны греха и личные конфликты, чтобы развратить церковь изнутри. Каждый участник несёт личную ответственность за предотвращение любых таких попыток через него, одновременно неся коллективную ответственность за предотвращение таких попыток через других. Если чему-то уже было позволено произойти, часть процесса возрождения состоит в том, чтобы определить, что уже было сделано, лично и коллективно покаяться, простить и примириться друг с другом в духе раскаяния и смирения чтобы церкви и её членам снова стать полезными и эффективными для Божьего Духа.
21 Then, having approached ┰, Peter said to Him: "Master, how many times my brother will sin against me and I will forgive him? Up to seven times?" 22 Jesus says to him: "Do not say to yourself: 'Up to seven tomes' but up to seventy-seven."
21 Тоді, підійшовши, Петро сказав Йому: "Пане, скільки разів мій брат буде грішити проти мене, і мені його прощати? До семи разів?" 22 Ісус каже йому: "Не кажи собі: " До семи разів", але до сімдесяти семи".
21 Тогда, подойдя, Пётр сказал Ему: "Господин, сколько раз мой брат будет грешить против меня, и мне его прощать? До семи раз?" 22 Иисус говорит ему: " Не говори себе: "До семи раз", но до семидесяти семи".
Peter understood that Jesus was talking about bringing the offended and the offending brothers together through prayer and corrective conversations. He also understood that this reconciliation requires forgiveness, which meant releasing someone from legal or moral obligation or consequences as opposed to binding him or her with guilt. Once a brother forgives his brother for an offense, he cannot proceed to any further action against his brother and must act as if the offense never happened. If following Christ's command, an offended brother comes to the offender, explains the wrongness of the offense, and the offender repents, gaining the brother back also requires forgiveness. Peter then asks about another hypothetical situation when the offender repents, but keeps on committing the wrong thing over and over again. Should a Christian forgive such a person multiple times and, if so, up to how many times? Peter assumed seven times would be enough, which was already quite generous comparing to those Christians who cannot get over a single offense. Such lack of patience can be driven by fear that dealing with another believer who repeats his or her offenses keeps on hurting you, and it is all but natural to either distance yourself from such a person or to put a limit on the number of forgivenesses to be granted before proceeding to the rest of the disciplinary steps dismissing the person's repentance. The truth is, genuine repentance does not guarantee an instant and complete change in the offender's personality. He or she may be genuinely sorry for what he or she has done while still learning how to avoid doing it again. Some people require more time than the others to change their ways of thinking and acting, and to gain valuable skills in dealing with other people. This time requires not only forgiveness but also long patience from the community of believers in order to teach such a person how to communicate with other people in a loving and respectful way. However, if after seventy-seven offenses a person still does not learn to act as a Christian with other brothers and sisters, it means that he or she simply refuses to learn and hurts other believers willfully and maliciously. Patience does not assume no limit to the attempts to forgive and to reconcile, but seventy-seven times should give enough time for anyone to change. If a person is not willing to change after seventy-seven times, an offended brother then should proceed to the next steps of disciplining such an offender, and if church discipline does not help, proceed to excommunication. Christians should be long-suffering with each other as God is with their shortcomings, but even God's long-suffering and patience is not eternal. Each Christian must be given more than enough chances to change, but this change requires willingness to learn and change. Revival not only brings the failed offenders to true repentance and willingness to work on their behavior, but it also brings the offended parties to repentance in failing to forgive and to give their brothers and sisters enough chances to change. All-in-all, the purpose of a revival is also to bring people who have hurt each other back together through prayer, patience, humility, and forgiveness.
Петро зрозумів, що Ісус говорив про примирення скривджених і образивших братів через молитву та виправні бесіди. Він також розумів, що це примирення вимагає прощення, яке означає звільнення кого-сь від юридичних або моральних зобов'язань або наслідків, а не зв'язування його почуттям провини. Як тільки брат прощає своєму братові образу, він більше не може робити ніяких подальших дій проти свого брат та повинен діяти так, як ніби образи ніколи не було. Якщо, як наказував Христос, ображений брат підходить до кривдника, пояснює неправоту проступку, і кривдник кається, отримання брата назад також вимагає прощення. Потім Петро запитує про іншу гіпотетичну ситуацію, коли злочинець кається, але продовжує робити неправильні вчинки знову та знову. Чи повинен християнин прощати таку людину кілька разів, і якщо так, то скільки? Петро припустив, що семи разів висачить, що вже було досить щедрим у порівнянні з тими християнами, які не можуть пережити навіть одного проступку. Така відсутність терпіння може бути викликана страхом того, що спілкування з іншим віруючим, який повторює свої образи, продовжує завдавати вам біль, і цілком природно або дистанціюватися від такої людини, або обмежити кількість пробачень, які допустимо зробити перед переходом до інших дисциплінарних заходів не дивлячись на покаяння. Насправді, щире каяття не гарантує миттєвої та повної зміни особистості кривдника. Він або вона може щиро шкодувати про скоєне, і при цьому все ще навчаючись, як уникати повторення цього. Деяким людям потрібно більше часу, ніж іншим, щоб змінити образ свого мислення та дій, а також набути цінних навичок поводження з іншими людьми. Для цього потрібно не тільки прощення, але й довге терпіння з боку спільноти віруючих, щоб навчити таку людину поводитися з іншими людьми з любов'ю та повагою. Однак, якщо після сімдесяти семи проступків людина все ще не навчилася вести себе як християнин з іншими братами та сестрами, це означає, що він або вона просто відмовляється вчитися та навмисне та зловмисно заподіює біль іншим віруючим. Терпіння не передбачає межі спробам пробачити та примиритися, але сімдесят сім разів повинні дати кожному досить часу, щоб змінитися. Якщо людина не бажає змінитися після сімдесяти семи разів, ображений брат повинен перейти до наступних етапів покарання такого злочинця, а якщо церковна дисципліна не допомагає, перейти до відлучення від церкви. Християни повинні бути довготерпеливими один з одним, як Бог з їхніми недоліками, але навіть довготерпіння Бога не є вічним. Кожному християнинові має бути надано більш ніж достатньо шансів змінитися, але ця зміна вимагає готовності вчитися та змінюватися. Пробудження не тільки призводить до істинного покаяння та готовності кривдників працювати над своєю поведінкою, але також призводить скривджий бік до покаяння в тому, що він не зміг пробачити та дати своїм братам і сестрам досить шансів змінитися. У цілому, мета пробудження - є також об'єднати через молитву, терпіння, смирення та прощення людей, які заподіяли біль один одному.
Пётр понял, что Иисус говорил о примирении обиженных и обидевших братьев через молитву и исправительные беседы. Он также понимал, что это примирение требует прощения, которое означает освобождение кого-либо от юридических или моральных обязательств или последствий, а не связывание его чувством вины. Как только брат прощает своему брату обиду, он больше не может предпринимать никаких дальнейших действий против своего брата и должен действовать так, как будто обиды никогда не было. Если, следуя приказу Христа, обиженный брат подходит к обидчику, объясняет неправоту проступка, и обидчик раскаивается, получение брата обратно также требует прощения. Затем Пётр спрашивает о другой гипотетической ситуации, когда преступник раскаивается, но продолжает совершать неправильные поступки снова и снова. Должен ли христианин прощать такого человека несколько раз, и если да, то сколько? Пётр предположил, что семи раз будет достаточно, что уже было довольно щедрым по сравнению с теми христианами, которые не могут пережить даже одного проступка. Такое отсутствие терпения может быть вызвано страхом того, что общение с другим верующим, который повторяет свои обиды, продолжает причинять вам боль, и вполне естественно либо дистанцироваться от такого человека, либо ограничить количество прощений, которые допустимо совершить до перехода к остальным дисциплинарным мерам не смотря на покаяния. На самом деле, искреннее раскаяние не гарантирует мгновенного и полного изменения личности обидчика. Он или она может искренне сожалеть о содеянном, и при этом всё ещё учась, как избегать повторения этого. Некоторым людям требуется больше времени, чем другим, чтобы изменить образ своего мышления и действий, а также приобрести ценные навыки обращения с другими людьми. Для этого требуется не только прощение, но и долгое терпение со стороны сообщества верующих, чтобы научить такого человека обращаться с другими людьми с любовью и уважением. Однако, если после семидесяти семи проступков человек всё ещё не научился вести себя как христианин с другими братьями и сестрами, это означает, что он или она просто отказывается учиться и умышленно и злонамеренно причиняет боль другим верующим. Терпение не предполагает предела попыткам простить и примириться, но семьдесят семь раз должны дать каждому достаточно времени, чтобы измениться. Если человек не желает измениться после семидесяти семи раз, обиженный брат должен перейти к следующим этапам наказания такого преступника, а если церковная дисциплина не помогает, перейти к отлучению от церкви. Христиане должны быть долготерпеливыми друг с другом, как Бог - с их недостатками, но даже долготерпение Бога не вечно. Каждому христианину должно быть предоставлено более чем достаточно шансов измениться, но это изменение требует готовности учиться и меняться. Пробуждение не только приводит к истинному покаянию и готовности обидчиков работать над своим поведением, но также приводит обиженную стороны к покаянию в том, что она не смогла простить и дать своим братьям и сестрам достаточно шансов измениться. В целом, цель пробуждения - это также объединить через молитву, терпение, смирение и прощение людей, которые причинили боль друг другу, вместе.
23 Therefore, the Kingdom of Heavens is like ┰ a human king ┰ who wanted to settle accounts with his servants ┰. 24 And, as he began ┰ to settle, someone was brought to him who owned a thousand talents ┰, 25 but, as he was not able to pay back ┰, the master ordered him to be sold (along with) his wife, his children, and everything he had, and (the money) to be paid back ┰. 26 So, the ┰ servant fall down to him saying: "┰ Be patient with me, and I will pay you everything back." 27 And, having pity ┰, the master of that servant ┰ released ┰ him and forgave him the debt. 28 But, having come out, that servant found one of his subordinates ┰, who owed him a hundred denarii ┰, and, having seized him, he choked him saying: 'Pay ┰ (back) what you owe.' 29 So, having fallen down ┰, his servant entreated ┰ him saying: "Be patient with me, and I will pay you (everything) back." 30 But he refused, and, having departed ┰, he put him in prison until he pays his debt back. 31 ┰ Seeing this, his servants became very ┰ distressed ┰ and, having gone reported all that happened to their master. 32 Then, having summoned him, his master says to him: 'You, wicked ┰ servant. I forgave you all hat debt because you entreated ┰ me. 33 Should you not also show compassion ┰ to your servant like ┰ I showed compassion ┰ to you?' 34 And, having become angry, his master handed him over to the jailers ┰ until he pays back all of (his) ┰ debt. 35 In the same manner ┰ My Heavenly Father will do to you if you would not forgive from your heart, each to your brother.
23 Тому, Небесне Королівство можна порівняти з земним королем ┰, який захотів розрахуватися ┰ зі своїми слугами ┰. 24 І коли він почав розрахуватися, до нього привели когось, хто був винен тисячу талантів ┰, 25 але так як він не міг розплатитися ┰, пан наказав продати його (разом з) його дружиною, дітьми та всім, що у нього було, і щоб повернути (гроші) ┰. 26 Тому слуга впав перед ним, кажучи: "┰, будь терплячий зі мною, і я тобі все віддам!". 27 І відчувши жаль ┰, пан цього слуги ┰ звільнив ┰ його та пробачив йому борг. 28 Але, вийшовши, цей слуга знайшов одного зі своїх підлеглих ┰, який був винен йому сто динаріїв ┰, і, схопивши його, він почав його душити кажучи: "Заплати ┰ те, що ти винний". 29 Тому його слуга, впавши ┰, благав ┰ його кажучи: "Будь терплячий зі мною та я тобі (все) виплачу". 30 Але він відмовив і, уходячи, посадив його у в'язницю доки той не виплатить свій борг. 31 ┰ Побачивши це, його слуги дуже засмутилися ┰ і, пішовши, повідомили своєму панові про все що сталося. 32 Тоді, викликавши його, його пан каже йому: "Ти, негідний ┰ слуга. Я простив тобі увесь той борг тому що ти благав мене. 33 Хіба ти не повинен був також проявити співчуття ┰ до свого слуги, як ┰ я виявив співчуття ┰ до тебе?" 34 І, розсердившись, його пан передав його тюремникам ┰, поки той не виплатить увесь (свій) ┰ борг. 35 Таким же чином ┰ Мій Небесний Отець вчинить з вами, якщо ви не будете прощати кожен своєму братові від свого серця.
23 Поэтому, Небесное Королевство можно сравнить с земным королём ┰, который захотел расчитаться ┰ со своими слугами ┰. 24 И когда он начал расчитываться, к нему привели кого-то, кто был должен тысячу талантов ┰, 25 но так как он не мог расплатиться ┰, хозяин приказал продать его (вместе с) его женой, детьми и всем, что у него было, и вернуть (деньги) ┰. 26 Поэтому слуга упал перед ним, говоря: "┰ Бдь терпелив со мной, и я тебе всё заплачу". 27 И почувствовав жалость ┰, хозяин этого слуги ┰ освободил ┰ его и простил ему долг. 28 Но, выйдя, этот слуга нашёл одного из своих подчиненных ┰, который должен был ему сто динариев ┰, и, схватив его, начал душить его, говоря: "Заплати ┰ то, что ты должен". 29 Поэтому его слуга упав ┰ умолял ┰ его говоря: "Будь терпелив со мной и я тебе (всё) выплачу". 30 Но он отказал и, уходя, посадил его в тюрьму пока тот не выплатит свой долг. 31 ┰ Увидев это, его слуги очень огорчились ┰ и, пойдя, сообщили своему Господину обо всём, что случилось. 32 Тогда, вызывав его, его господин говорит ему: "Ты, негодный ┰ слуга. Я тебе простил весь тот долг потому что ты умолял меня. 33 Разве ты не должен был также проявить сострадание ┰ к своему слуге, как я проявил сострадание ┰ к тебе?" 34 И, рассердившись, его господин передал его тюремщикам ┰, пока тот не выплатит весь (свой) ┰ долг. 35 Таким же образом ┰ Мой Небесный Отец поступит с вами, если вы не будете прощать каждый своему брату от своего сердца.
It would be logical for the servant to require payments from those, to whom he lended money, in order to pay off his own debt to the king if he were given more time to collect the money. However, as his debt was forgiven, he did not have to collect the money from others in order to avoid being sold into slavery. He was free and the only reason he required the payment back and refused to be patient or to forgive was because he was greedy and ungrateful. In this comparison, Jesus communicates that we must be as gracious with others as God is gracious with us. He also contrasts the magnitude of debts. The ungrateful servant owed to the king 6,000 times more money than his servant owed him. This contrast shows how much more we sinned against God than any of our fellow believers would ever sin against us. However, instead of just being patient and long-suffering with us, God completely canceled our moral debt to Him by paying that debt with the life of His Son Jesus. The truth is, the king's servant indebted himself helplessly. There was no way he would ever be able to repay his debt. For him, getting an extension only meant to gain some more time of freedom. The king was ready to sell him and everything he had to recover at least some of his money. Similarly, sending people to Hell for the unrepayable debt also means the loss of life He created for Himself. This is why He took an extreme measure to pay the debt of the humanity with the only sufficient payment - the life of His own Son. Each of the Christians was forgiven a debt he or she would never be able to repay. Then, logically, they also needed to wait, give time, and more chances to those who offended them to make it right and to learn how not to offend, while constantly forgiving them the way God does. This analogy illustrates the previous teaching on patience and forgiveness of a brother who is a candidate for the church discipline, but who repents without being able to change right away. "Be patient with me" is what Jesus teaches in this analogy. Also, to be sold into slavery or to be put into prison alludes to both legally suing your brother or binding him with your unforgiveness. Putting into a prison until one pays back means to withhold forgiveness until the offender changes and makes it up to you, making forgiveness conditional on the person's change. Many people project the same conditional way to forgive onto God believing that He would not forgive anyone who does not clean up his or her life and behavior first, and start doing good things to offset their sins. The truth is, this way of forgiveness is useless as no one of human beings would ever be able to be forgiven by God the way they forgive others. This is why Jesus teaches patience and the forgiveness that God offers to everyone that is conditional only on repentance. The only way to be forgiven by God, is to let people know how they offended Him and to tell them the good news of His forgiveness in Jesus. There was only one reason why the king forgave his servant - because of his repentance and pleading to have propitiousness. This is the free and unconditional propitiousness that only requires repentance and prayer, propitiousness that we must preach for all to accept, and propitiousness that we must extend to each other. There is another twist to this story. The fellow servants, who in this analogy refer to other believers, saw how their fellow Christian refused to release his brother by forgiveness even after the brother repented. Those were the Christians who would normally come along with the offended person and testify against the offender leading to his expulsion from the church. They now testify to God against the offended and unforgiving brother who himself refuses to follow the proper procedure. In the end of this scenario, the offended brother, who refuses to forgive, becomes the object of church discipline and compromises his own chance to be forgiven by both God and His church because of his own refusal to forgive. The church must reject any idea of forgiveness that is conditional on anything apart from the offender's own repentance and preach repentance of sins as the only way to be forgiven and reconciled in relationships with both God and each other. This is the message of the gospel in revival - immediate repentance, forgiveness, reconciliation, and restoration. There is no reason to make this event a process, to postpone it, or to wait for anything. It must be done and it must be done on the spot. No-one should be able to leave a revived and reviving church without a chance and the sense of necessity to repent and to reconcile with God and each other.
While Jesus taught Peter and other apostles to be patient with their brothers and sisters who would sin against them in order to give an offender time to learn and change, He also expects us to be like God, to completely cancel any grievances and forget any offenses without expecting an offender or a group of offenders to eventually make it up to us. As God, in His propitiousness, constantly forgives us our sins against Him when we repent, He expects us to forgive others when they repent as many times as He does it with us. While God's propitiousness is not endless, He does forgive many more than seventy-seven times. Therefore, it is not clear if we can put any number on forgiveness. Overall, we must be patient as long as there is a hope and some kind of progress of restoration. Only after at least seventy-seven times we forgive and see no sign of improvement, we may proceed with other two steps of church discipline engaging other believers and the whole church. A personal choice not to forgive is a terrible choice that disrupts the flow of God's love and propitiousness through a particular believer or even an entire local church rendering it useless for God. Unforgiveness, or unwillingness to forgive, is a sin similar to the offender's unwillingness to change that does not allow other Christians to learn and grow spiritually to the point of being able to change. It destroys the church from within as much as the sinful and divisive offenses do. Equipped with prayer, forgiveness, patience, and discipline conducted according to the command of Jesus, a church is able to withstand any Satanic attack from within that is aimed at spiritually disabling and destroying a local congregation. These are vitality tools Christians must learn to use effectively, and, if they have not been using them and a damage was done, it is never too late to start using them again and to restore the church to be the Kingdom of Heaven on Earth again. As the analogy of the unforgiving servant has no happy ending, it assumes that the church members are also to be watchful for any brother or sister who harbors and spreads the poison of unforgiveness so that it would not become an acceptable norm for the church. According to this analogy, when an offended party talks to the offender, if the offender repents, but the offended Christian refuses to be patient and forgive but keeps holding the offense against the offender, now the unforgiving party becomes an object of church discipline. If the unforgiving brother or sister does not listen to other believers and persists in unforgiveness, he or she should be excommunicated instead of the repentant offender. The church must be kept vital and functional, free from anything that can disable or destroy it. Finally, Jesus warns about revocability of the forgiveness His Heavenly Father has granted to those who believe in Him. This warning maybe challenging to those who believe in the eternal security of a believer, but it cannot be taken lightly because it is a promise of Jesus who never breaks His promises. Whether a believer in Jesus forfeits forgiveness of his or her own sins against God by harboring unforgiveness in his or her heart towards another believer or this unforgiveness indicates the lack of his or her practical faith that practically saves the person, either way, such a person is in eternal danger. An unforgiving brother not only damages his or her own relationship with God, but also becomes a temptation to others to do the same. Therefore, if unforgiveness and desire of justice, revenge, or restitution from a repentant brother or a sister becomes a driving force of an alleged Christian or a group of Christians, there is no doubt that they will get from God for their sins what they demand to be done to those who wronged them in the past. This means that such Christians are not saved and must be dealt with as Jesus prescribed to deal with those, through whom temptations and strifes come into the church. Unforgiveness must be repented of and abandoned from anyone's heart once and forever before God would grant a church a real revival.
Було б логічним для слуги жадати виплати від тих, кому він позичив гроші, щоб виплатити свій борг королю, якби йому дали більше часу для збору грошей. Однак, оскільки його борг був прощений, йому вже не потрібно було збирати гроші з інших, щоб не бути проданим у рабство. Він був вільний, і єдина причина, по якій він зажадав повернути гроші та відмовився проявити терпіння або пробачити, полягала в тому, що він був жадібним і невдячним. У цій аналогії Ісус каже, що ми повинні бути так само милосердні до інших, як Бог є милостивим до нас. Він також протиставляє розмір боргів. Невдячний слуга був повинен королю в 6000 разів більше, ніж його слуга був винен йому. Цей контраст показує, наскільки більше ми згрішили проти Бога, ніж будь-який з наших одновірців коли-небудь згрішив проти нас. Однак, замість того, щоб просто проявити довготерпіння з нами, Бог повністю анулював наш моральний борг перед Ним, виплативши його життям Свого Сина Ісуса. По правді кажучи, слуга короля заборгував йому безпорадно. У нього не було ніякої можливості повернути борг. Для нього отримання відстрочки означало тільки отримати ще деякий час свободи. Король був готовий продати його та все, що у нього було, щоб повернути хоча б частину своїх грошей. Точно так же відправка людей у пекло через непогашаємоий борг також означає втрату життя, яке Він створив для Себе. Саме тому Він пішов на крайній захід, щоб заплатити борг людства єдиною достатньою платою - життям Свого власного Сина. Кожному з християн був прощений борг, який він ніколи не зможе виплатити. Тоді, за логікою, їм також потрібно було почекати, дати час і більше шансів тим, хто їх образив, щоб виправитися та навчитися не ображати, при цьому постійно прощаючи їх, як це робить Бог. Ця аналогія ілюструє попереднє вчення про терпіння та прощення брата, який є кандидатом на церковну дисципліну, але кається, не будучи здатним змінитися відразу. "Будь терплячий зі мною" - ось чому Ісус вчить в цій аналогії. Крім того, бути проданим у рабство або ув'язненим натякає на те, щоб подавати в суд на свого брата або пов'язувати його своїм непрощенням. Ув'язнення до тих пір, поки хтось не поверне гроші, означає відмову від прощення до тих пір, поки порушник не зміниться та не відшкодує вам шкоди, роблячи цю зміну людини умовою прощення. Багато людей проектують той же умовний спосіб пробачення на Бога, вірячи, що Він не пробачить нікого, хто спочатку не очистить своє життя та поведінку, і не почне робити добрі справи, щоб покрити свої гріхи. По правді кажучи, цей спосіб вибачення марний, оскільки ніхто з людей ніколи не зможе отримати прощення від Бога так, як вони прощають інших. Ось чому Ісус вчить терпінню та прощенню, яке умовлюється лише покаянням, яке Бог пропонує кожному. Єдиний спосіб отримати прощення від Бога - це дати людям зрозуміти, що вони зробили проти Нього, і розповісти їм радісну звістку про це прощення в Ісусі. Була тільки одна причина, по якій король простив свого слугу - через його каяття та благання про прихильність. Це є безкоштовн та безумовна прихильність, яка вимагає тільки покаяння та молитви, прихильність, прийняття якої ми маємо проповідувати всім і прихильність, яку ми маємо надавати один одному. Є ще один поворот у цій історії. Сослуживці, які в цій аналогії зображують інших віруючих, побачили, як їх побратим-християнин відмовився звільнити свого брата прощенням навіть після того, як брат покаявся. Це були християни, які зазвичай б стали на бік скривдженої людини та свідчили б проти кривдника, що призвело до його вигнання з церкви. Тепер вони свідчать перед Богом проти ображеного та невблаганного брата, який сам відмовляється слідувати належної процедури. В кінці цього сценарію ображений брат, який відмовляється прощати, піддається церковній дисципліні та ставить під загрозу свій власний шанс бути пробаченим як Богом, так і Його церквою через свою власну відмови прощати. Церква повинна відкидати будь-яку ідею пробачення, обумовлену чим-небудь, окрім особистого покаяння кривдника, і проповідувати покаяння в гріхах як єдиний спосіб отримати прощення та примирення у відносинах як з Богом, так і один з одним. Це послання євангелія в пробудженні - негайне покаяння, прощення, примирення та відновлення. Немає ніяких причин перетворювати цю подію на процес, відкладати його або чекати чого-небудь. Це потрібно зробити, і це потрібно зробити відразу ж. Ніхто не повинен мати можливість покинути відроджену та відроджуючу церкву без шансу та почуття необхідності покаятися та примиритися з Богом і один з одним.
У той час як Ісус навчав Петра та інших авпостолів бути терплячими до своїх братів і сестер, які б згрішили проти них, щоб дати кривдникові час навчитися та змінитися, Він також очікує, що ми будемо подібні до Бога, щоб повністю усунути будь-які скарги та забути будь-які образи не чекаючи, поки порушник або група порушників спочатку не виправляться. Оскільки Бог по Своїй прихильності постійно прощає нам наші гріхи проти Нього, коли ми каємося, Він очікує того, що ми будемо прощати інших, коли вони каються, стільки раз, скільки Він робить це з нами. Хоча Божа прихильність і не є нескінченою, Він прощає набагато більше сімдесяти семи разів. Тому це неясно, чи можемо ми взагалі встановити за правило будь-яке обмежувальне число прощення. В цілому, ми маємо бути терплячими, поки є надія та якийсь прогрес відновлення. Тільки після того, як ми прощаємо принаймні сімдесят сім разів і не бачимо жодних ознак поліпшення, ми можемо перейти до інших двох кроків церковної дисципліни, залучаючи інших віруючих і всю церкву. Особистий вибір не прощати - це жахливий вибір, який порушує потік Божої любові та прихильності через конкретного віруючого або навіть усю помісну церкву, роблячи її марною для Бога. Непрощення або небажання прощати - це гріх, подібний небажанню кривдника змінитися, який не дозволяє іншим християнам вчитися та духовно зростати до того рівня, коли вони дійсно можуть змінитися. Воно руйнує церкву зсередини так само, як гріховні та сіючі розлад порушення. Оснащена молитвою, прощенням, терпінням і дисципліною, що проводиться відповідно велінням Ісуса, церква здатна протистояти будь-сатанинської атаці зсередини, яка спрямована на духовну нейтралізацію та руйнування місцевого зібрання. Це інструменти життєздатності, які християни маєть навчитися використовувати ефективно, і якщо вони не використовували їх і вже було завдано збитків, ніколи не пізно почати використовувати їх знову та відновити церкву, щоб знову стала Небесним Королівством на Землі. Оскільки у цій аналогії про невблаганного слугу немає щасливого кінця, вона передбачає, що члени церкви також повинні остерігатися будь-якого брата або сестри, які затаюють і поширюють отруту непрощення, щоб це не стало прийнятною нормою для церкви. Відповідно до цієї аналогії, коли скривджена сторона розмовляє з кривдником, якщо кривдник кається, але ображений християнин відмовляється бути терплячим і прощати, але продовжує тримати образу проти кривдника, тепер невблаганна сторона стає об'єктом церковної дисципліни. Якщо невблаганний брат або сестра не слухають інших віруючих і упираються в непрощенні, їх слід відлучити від церкви замість розкаявшогося кривдника. Церква має залишатися життєздатною та функціональною, вільною від усього, що може вивести її з ладу або зруйнувати зсередини. Нарешті, Ісус попереджає про скасування пробачення, дарованого Його Небесним Отцем тим, хто вірить в Нього. Це попередження може бути проблемним для тих, хто вірить у вічну безпеку віруючого, але до нього не можна ставитися легковажно, тому що це є обіцянкою Ісуса, який ніколи не порушує своїх обіцянок. Чи відкидає віруючий в Ісуса прощення своїх гріхів проти Бога, затамувавши в своєму серці непрощення по відношенню до іншого віруючого, або це непрощення вказує на брак його або її фактичної віри, яка практично спасає людину; в будь-якому випадку, така людина знаходиться у вічній небезпеці. Невблаганний брат не тільки псує свої відносини з Богом, а й стає спокусою для інших чинити так само. Отже, якщо непрощення та бажання справедливості, помсти або відшкодування з боку розкаявся брата або сестри стають рушійною силою нібито християнина або групи християн, немає сумнівів в тому, що вони отримають від Бога за свої гріхи те, що вони вимагають зробити з тими, хто кривдив їх у минулому. Це означає, що такі християни не спасені та з ними потрібно чинити так, як наказав Ісус, щоб чинити з тими, через кого в церкву приходять спокуси та розбрати. У непрощенні потрібно покаятися та відмовитися від нього в чиєму-небудь серці раз і назавжди, перш ніж Бог дасть церкві справжнє пробудження.
Было бы логичным для слуги потребовать выплаты от тех, кому он одолжил деньги, чтобы выплатить свой долг королю, если бы ему дали больше времени для сбора денег. Однако, поскольку его долг был прощён, ему уже не нужно было собирать деньги с других, чтобы не быть проданным в рабство. Он был свободен, и единственная причина, по которой он потребовал вернуть деньги и отказался проявить терпение или простить, заключалась в том, что он был жадным и неблагодарным. В этой аналогии Иисус говорит, что мы должны быть так же милосердны к другим, как Бог милостив к нам. Он также противопоставляет размер долгов. Неблагодарный слуга был должен королю в 6000 раз больше, чем его слуга был должен ему. Этот контраст показывает, насколько больше мы согрешили против Бога, чем любой из наших со-верующих когда-либо согрешил бы против нас. Однако, вместо того, чтобы просто проявить долготерпение с нами, Бог полностью аннулировал наш моральный долг перед Ним, выплатив этот долг жизнью Своего Сына Иисуса. По правде говоря, слуга короля задолжал ему безнадёжно. У него не было никакой возможности вернуть долг. Для него получение отсрочки означало только получить ещё некоторое время свободы. Король был готов продать его и всё, что у него было, чтобы вернуть хотя бы часть своих денег. Точно так же отправка людей в Ад из-за непогашаемого долга также означает потерю жизни, которую Он создал для Себя. Именно поэтому Он принял крайнюю меру, чтобы заплатить долг человечества единственной достаточной платой - жизнью Своего собственного Сына. Каждому из христиан был прощен долг, который он никогда не сможет выплатить. Затем, по логике, им также нужно было подождать, дать время и больше шансов тем, кто их обидел, чтобы исправиться и научиться не обижать, при этом постоянно прощая их, как это делает Бог. Эта аналогия иллюстрирует предыдущее учение о терпении и прощении брата, который является кандидатом на церковную дисциплину, но раскаивается, не будучи способным измениться сразу. "Будь терпелив со мной" - это то, чему Иисус учит в этой аналогии. Кроме того, быть проданным в рабство или заключённым в тюрьму намекает на то, чтобы подавать в суд на своего брата или связывать его своим непрощением. Заключение в тюрьму до тех пор, пока кто-то не вернёт деньги, означает отказ от прощения до тех пор, пока нарушитель не изменится и не возместит вам урон, делая это изменение человека условием прощения. Многие люди проецируют тот же условный способ прощения на Бога, веря, что Он не простит никого, кто вначале не очистит свою жизнь и поведение, и не начнёт делать добрые дела, чтобы покрыть свои грехи. По правде говоря, этот способ прощения бесполезен, поскольку никто мз людей никогда не сможет получить прощение от Бога так, как они прощают других. Вот почему Иисус учит терпению и прощению, обусловленному только покаянием, которое Бог предлагает каждому. Единственный способ получить прощение от Бога - это дать людям понять, что они сделали против Него, и рассказать им добрую весть об этом прощении в Иисусе. Была только одна причина, по которой король простил своего слугу - из-за его раскаяния и мольбы о благосклонности. Это бесплатная и безусловная благосклонность, которая требует только покаяния и молитвы, благосклонность, принятие которой мы должны проповедовать всем и благосклонность, которую мы должны оказывать друг другу. Есть ещё один поворот в этой истории. Сослуживцы, которые в этой аналогии изображают других верующих, видели, как их собрат-христианин отказался освободить своего брата прощением даже после того, как брат покаялся. Это были христиане, которые обычно бы стали на сторону обиженного человека и свидетельствовали бы против обидчика, что привело к его изгнанию из церкви. Теперь они свидетельствуют перед Богом против оскорблённого и неумолимого брата, который сам отказывается следовать надлежащей процедуре. В конце этого сценария обиженный брат, который отказывается прощать, подвергается церковной дисциплине и ставит под угрозу свой собственный шанс быть прощённым как Богом, так и Его церковью из-за своего собственного отказа прощать. Церковь должна отвергать любую идею прощения, обусловленную чем-либо, кроме личного покаяния обидчика, и проповедовать покаяние в грехах как единственный способ получить прощение и примирение в отношениях как с Богом, так и друг с другом. Это послание евангелия в пробуждении - немедленное покаяние, прощение, примирение и восстановление. Нет причин превращать это событие в процесс, откладывать его или ждать чего-либо. Это нужно сделать, и это нужно сделать сразу же. Никто не должен иметь возможность покинуть возрождённую и возрождающую церковь без шанса и чувства необходимости покаяться и примириться с Богом и друг с другом.
В то время как Иисус учил Петра и других апостолов быть терпеливыми со своими братьями и сестрами, которые согрешили бы против них, чтобы дать обидчику время научиться и измениться, Он также ожидает, что мы будем подобны Богу, чтобы полностью устранить любые жалобы и забыть любые обиды не ожидая, пока преступник или группа преступников вначале исправятся. Поскольку Бог по Своей благосклонности постоянно прощает нам наши грехи против Него, когда мы каемся, Он ожидает того, что мы будем прощать других, когда они каются, столько раз, сколько Он делает это с нами. Хотя Божья благосклонность и не бесконечна, Он прощает намного больше семидесяти семи раз. Поэтому неясно, можем ли мы вообще установить за правило какое-либо ограничительное число прощений. В целом, мы должны быть терпеливыми, пока есть надежда и какой-то прогресс восстановления. Только после того, как мы прощаем по крайней мере семьдесят семь раз и не видим никаких признаков улучшения, мы можем перейти к другим двум шагам церковной дисциплины, вовлекая других верующих и всю церковь. Личный выбор не прощать - это ужасный выбор, который нарушает поток Божьей любви и благосклонности через конкретного верующего или даже всю поместную церковь, делая её бесполезной для Бога. Непрощение или нежелание прощать - это грех, подобный нежеланию обидчика измениться, который не позволяет другим христианам учиться и духовно расти до той степени, когда они действительно могут измениться. Оно разрушает церковь изнутри так же, как греховные и сеющие разлад нарушения. Оснащённая молитвой, прощением, терпением и дисциплиной, проводимой в соответствии с повелением Иисуса, церковь способна противостоять любой сатанинской атаке изнутри, которая направлена на духовную нейтрализацию и разрушение местного собрания. Это инструменты жизнеспособности, которые христиане должны научиться использовать эффективно, и если они не использовали их и уже был нанесен ущерб, никогда не поздно начать использовать их снова и восстановить церковь, чтобы снова стала Небесным Королевством на Земле. Поскольку у этой аналогии о неумолимом слуге нет счастливого конца, она предполагает, что члены церкви также должны остерегаться любого брата или сестры, которые затаивают и распространяют яд непрощения, чтобы это не стало приемлемой нормой для церкви. Согласно этой аналогии, когда обиженная сторона разговаривает с обидчиком, если обидчик раскаивается, но оскорблённый христианин отказывается быть терпеливым и прощать, но продолжает держать оскорбление против обидчика, теперь неумолимая сторона становится объектом церковной дисциплины. Если неумолимый брат или сестра не слушают других верующих и упорствуют в непрощении, их следует отлучить от церкви вместо раскаявшегося обидчика. Церковь должна оставаться жизнеспособной и функциональной, свободной от всего, что может вывести её из строя или разрушить изнутри. Наконец, Иисус предупреждает об отмене прощения, дарованного Его Небесным Отцом тем, кто верит в Него. Это предупреждение может быть проблемным для тех, кто верит в вечную безопасность верующего, но к нему нельзя относиться легкомысленно, потому что это обещание Иисуса, который никогда не нарушает Своих обещаний. Отвергает-ли верующий в Иисуса прощение своих грехов против Бога, затаив в своём сердце непрощение по отношению к другому верующему, или это непрощение указывает на недостаток его или её фактической веры, которая практически спасает человека; в любом случае, такой человек находится в вечной опасности. Неумолимый брат не только портит свои отношения с Богом, но и становится соблазном для других поступать так же. Следовательно, если непрощение и желание справедливости, мести или возмещения со стороны раскаявшегося брата или сестры становятся движущей силой предполагаемого христианина или группы христиан, нет сомнений в том, что они получат от Бога за свои грехи то, что они требуют сделать с теми, кто их обидел в прошлом. Это означает, что такие христиане не спасены и с ними нужно поступать так, как Иисус предписал поступать с теми, через кого в церковь приходят соблазны и раздоры. В непрощении нужно покаяться и отказаться от него в чьём-либо сердце раз и навсегда, прежде чем Бог даст церкви настоящее пробуждение.
